Держава

Визначення і загальна характеристика

ДЕРЖА́ВА — певним чином організована су­спільна структура, здатна здійснювати найвищий контроль за деякими аспектами поведінки всіх людей на певній території. У загальному Д. — колектив від­повід. чином організов. людей, які контролюють і спрямовують певні аспекти поведінки осіб, що проживають на від­повід. території. Доки поведінку та взаємини людей у певній спільноті регулювали звичаї, не існувало й особливої установи, яка б спрямовувала та контролювала поведінку (хоча можна знаходити у найдавніших су­спільствах окремі протодержавні утворе­н­ня). Пита­н­ня про те, які саме особливості чи аспекти поведінки контролює Д., залежить від її особливостей.

Друга ознака Д.: щоб здійснювати управлі­н­ня, вона повин­на володіти владою. Оскільки суть влади полягає у здатності регулювати поведінку людей, а в багатьох випадках цього не можна досягти без за­стосува­н­ня примусу (включаючи за­стосува­н­ня фіз. сили), наявність апарату примусу характерна для будь-якої Д.

Третя ознака полягає у все­осяжності державної влади: це влада над усіма людьми, які населяють від­повід­ну територію (а не влада однієї людини над іншою чи влада окремої людини, групи осіб над іншою групою осіб).

Четверта ознака полягає у тому, що державна влада є найвищою — суверен­ною. Цією остан­ньою ознакою повною мірою не володіють різного роду залежні державні утворе­н­ня (колоніальні адміністрації, домініони, протекторати, субʼєкти конфедеративних чи союзних утворень). Від­мова сучасної Д. від частини свого суверенітету може стати наслідком добровільного ви­зна­н­ня цими Д. певних повноважень над­державних між­народних установ. У звʼязку з тим, що державна влада є суверен­ною та неподільною на даній території, Д. прагне захищати себе від зовнішніх втручань, спрямованих на поруше­н­ня її суверенітету (шляхом завоюва­н­ня тощо); звідси випливає, що Д. повин­на володіти силою, здатною захищати суверенітет, — мати армію.

Ви­значе­н­ня різновидів Д. (типологія Д.) — традиційна тема політичної філософії. У класичних ви­значе­н­нях Д. (Платон–Аристотель) маємо поділ на типи державного управлі­н­ня залежно від кількості осіб, які зосереджують у своїх руках повноту влади. Цей поділ тричлен­ний: один, кілька (група), всі (народ). За­стосува­н­ня додаткової ознаки — закон­ні та незакон­ні види урядува­н­ня — пере­творює цей поділ у шестичлен­ний (закон­ні: монархія, аристократія, демократія; незакон­ні: тиранія, олігархія, охлократія). Історичний досвід засвідчує багато різноманітних модифікацій кожного із цих типів. 20 ст. дало під­ставу поділяти держави на демократичні й недемократичні. Залежно від структури сучасні Д. поділяють на унітарні, федеративні та конфедеративні; за етнонаціональною ознакою — надетнічні (багатоетнічні), національні та багатонаціональні. У політичній філософії зʼясува­н­ня походже­н­ня та суті Д. — предмет суперечок у політичних концепціях і теоріях.

Можна виділити кілька груп концепцій Д. До першої належать концепції, які вважають, що Д. є необхідною су­спільною ін­ституцією, оскільки існують до­статні су­спільні перед­умови для появи її та існува­н­ня. У більшості з цих концепцій найважливішою су­спільною перед­умовою вважають потребу під­тримувати певний лад у су­спільстві (су­проти без­ла­д­дя, хаосу). У другій групі концепцій (роз­винутих перед­усім у таких ідеологіях, як анархізм і комунізм) вважають, що поява та існува­н­ня Д. зумовлені тільки пере­хідними історичними об­ставинами: інакше кажучи, Д. не є необхідною ін­ституцією су­спільного життя, можливе існува­н­ня без­державних су­спільств.

Роз­різняють концепцію політичного реалізму і нормативну концепцію Д. (це загалом від­повід­ає двом основним ро­зумі­н­ням політики). У першій концепції Д. ро­зуміють як засіб, за допомогою якого певні су­спільні верстви здійснюють свою владу над іншими су­спільними верствами у межах від­повід­ної території (на­звемо цю концепцію владною). Сюди, з деякими за­стереже­н­нями, від­носять концепції Н. Макіавел­лі, марксистську та деякі елітарні. Згідно з нормативними концепціями, сучасне поня­т­тя «Д.» бере початок у європейській історії перед­модерного часу. Це форма політичного утворе­н­ня, яка почала виникати в Європі повільно та з пере­рвами від 15 ст. і яку вважають від­мін­ною від її попередників, — грец., рим. та середньовіч. державних утворень. Загальною ознакою нормативного ро­зумі­н­ня Д. є те, що тут Д. називають не будь-яку Д. (у широкому, цін­нісно-нейтральному значен­ні цього терміна), а тільки таку, в якій правляча верства діє у межах певних норм чи регламентацій. Перед­усім державна влада повин­на бути певним чином виправ­даною, узаконеною.

Основна ознака нормативних концепцій полягає в тому, що в них із поня­т­тям «Д.» повʼязують певні цін­ності або норми, яким має від­повід­ати Д. За одним із поширених варіантів концепції до Д. ставлять вимогу націленості на здійсне­н­ня ідеї справедливості як регулятивної ідеї (продовже­н­ня платонівсько-аристотелівської традиції). До нормативної належить впливова концепція, яку називають ідеєю «мінімальної» Д. Тут справедливість ро­зуміють як рівність громадян перед законом та такий характер законів, які до­зволяють громадянам максимально використовувати власні здібності у забезпечен­ні якомога вищого рівня добробуту й культури. Її називають також ліберальною: започаткована у класичному лібералізмі, вона була роз­винута у німецькій політико-правовій філософії Г. Кельсеном та М. Вебером, ді­стала назву правової (формальної) концепції Д. У ній Д. роз­глядають як певну самодо­статню установу, покликану забезпечувати від­повід­ний правовий порядок. Інші концепції оцінюють формальні ознаки Д. недо­статніми, тому пропонують ви­значати Д. з урахува­н­ням її су­спільних функцій. Різні течії політичної філософії та різні ідеології неоднаково від­повід­ають на пита­н­ня, у чому мають полягати найважливіші й необхідні су­спільні функції Д. Одні вважають, що Д. повин­на нести від­повід­альність за рівень добробуту та соціальної справедливості («держава загального добробуту», «соціальна держава»), дбати про соціальну рівність (у комунізмі), стан культури та моралі (у деяких політичних концепціях консе­рватизму, націоналізму, християнської демократії) тощо. Сучасні політологічні концепції Д. багатофункціональні. Найкращі здобутки в українській політології та політичній філософії досягнуто не в роз­витку загальних концепцій Д., а у галузі кон­ституційно-правових та конкретних політичних досліджень: структура державної влади, роз­поділ гілок влади, ви­вче­н­ня функціонува­н­ня різних структур сучасної української Д. тощо. Брак ґрунтовних політико-філософських концепцій Д. впливає на дослідже­н­ня та осмисле­н­ня особливостей сучасної держави Україна.

Літ.: Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. К., 1996; Українська державність у ХХ ст. К., 1996; Себайн Г. Дж., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. Ч. 3: Теорія нац. держави / Пер. з англ. 1997; Сучасна політична філософія: Антологія. К., 1998; Філенко А. Соціальна держава і територія пере­мін. О., 2003; Говліт М., Рамеш М. Дослідже­н­ня державної політики: цикли та під­системи політики. Л., 2004; Бʼюкенен Дж., Максгрейв Р. Су­спільні варіанти і су­спільний вибір: два протилежні баче­н­ня держави / Пер. з англ. К., 2004; Соловей Г. Соціальна держава як чин­ник етизації економіки // ФД. 2007. № 2.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю