Воєнна тактика

ВОЄ́Н­НА ТА́КТИКА — складова воєн­ного мистецтва, що ви­значає і об­ґрунтовує найдоцільніші способи, форми і засоби бою (бо­йових дій) з метою покраще­н­ня тактичної (оперативної) об­становки, досліджує особливості під­готовки та веде­н­ня всіх видів бою як своїми військами, так і су­противником у різній об­становці. Роз­різняють заг. тактику і тактику певного виду ЗС, родів військ, спец. військ, військ. формувань ін. складових Воєн. організації держави. Заг. тактика роз­глядає пита­н­ня під­готовки і веде­н­ня заг.-військ. бою, в якому беруть участь кілька родів військ і спец. військ; порядок і способи спіл. дій у різних умовах бо­йової об­становки; пере­міще­н­ня, роз­ташува­н­ня на місці пере­групува­н­ня та заміни частин і під­роз­ділів; упр. військ. формува­н­нями в бою; бо­йового, тилового і тех. забезпече­н­ня. Теорія В. т. досліджує закономірності, характер і зміст бою, роз­робляє способи його під­готовки та веде­н­ня; практика — охоплює діяльність командирів, штабів і військ (сил) щодо під­готовки і веде­н­ня бою. Вона включає: моніторинг даних об­становки; прийня­т­тя ріше­н­ня, по­становку зав­дань й організацію взаємодії; планува­н­ня бою і керівництво під­роз­ділами й частинами (кораблями); всебічне забезпече­н­ня бо­йових дій. Тактика роз­вивається під впливом політ., екон., інформ. факторів, досягнень науки і техніки, вдосконале­н­ня засобів зброй. боротьби. Оскільки нині високоточна зброя (ВТЗ) і високі технології за­ймають провід­не місце у воєн. галузі, зокрема ВТЗ збільшує бо­йові можливості частин і зʼ­єд­нань сухопут. військ, змінює роль та при­значе­н­ня під­роз­ділів і частин (кораблів) у бою, вимагає від­повід. під­готовки та веде­н­ня бою (бо­йових дій), сучасна В. т. впроваджує нові при­йоми та способи для ефектив. викори­ста­н­ня пер­спектив. зразків озброє­н­ня і бо­йової техніки. Вона також враховує вимоги класич. бою з потуж. радіо­електрон. боротьбою, захистом від ВТЗ противника і зброї масового ураже­н­ня та запалювал. зброї; вказує способи веде­н­ня бою проти ір­регуляр. формувань, ви­окремлює партизан. тактику незакон. зброй. формувань; до­зволяє чітко орієнтуватись під час участі частин і зʼ­єд­нань у миротвор. операціях. Веде­н­ня заг.-військ. бою вимагає творчого під­ходу щодо побудови бо­йового і похід. порядків, більшого роз­осередже­н­ня частин і під­роз­ділів артилерії та ППО, рац. ешелонува­н­ня зусиль роз­відки, радіо­електрон. боротьби, маскува­н­ня, захисту від ВТЗ. Остан­нім часом у ході зброй. конфліктів широко за­стосовуються нетрадиц. елементи бо­йового порядку з включе­н­ням до їх складу під­роз­ділів бо­йового забезпече­н­ня; враховується від­сутність традиц. контакту з противником, неви­значеність тилу, флангів, перед. краю; під­вищується роль тактич. само­стійності заг.-військ. під­роз­ділів у ланці рота–баталь­йон. Висновки заг. тактики у ви­гляді певних принципів, правил та норм формулюються у бо­йових статутах і на­становах. В. т. послуговується положе­н­нями оператив. мистецтва і стратегії, з якими пере­буває у по­стій. звʼязку, і, в свою чергу, впливає на їхній зміст. Тактика зародилась одночасно з появою держави й армії. Її роз­виток від 6–5 ст. до н. е. і до поч. 20 ст. фактично від­дзеркалює роз­виток сухопут. військ і військ.-мор. сил. Із появою нових видів ЗС, родів військ (сил) і спец. військ, а також складових Воєн. організації держави, виникла їхня тактика.

Завантажити статтю