Володимир (Богоявленський)

ВОЛОДИ́МИР (Богоявленський Василь Никифорович; 02. 01. 1848, с. Мала Моршка Тамбов. губ., Росія — 25. 01(08. 02). 1918, Київ) — церковний діяч, святий РПЦ. Церк. нагороди. Доктор богословʼя (1915). Закін. Тамбов. духовну семінарію, Київ. духовну академію (1874). Від­тоді викладав у Тамбов. духов. семінарії. У січні 1882 висвяч. на священика. Від 1883 — настоятель Троїц. церкви м. Козлов (нині м. Мічурінськ Тамбов. обл.), благочин­ний місц. церков. У лютому 1886 прийняв постриг у монашество, від­тоді архімандрит, настоятель Тамбов. Троїцького та Новгород. Антонієва монастирів. Від травня 1888 — єпис­коп Староруський, вікарій Новгород. єпархії; від січня 1891 — єпис­коп Самарський та Ставропольський, від жовтня 1892 — архі­єпис­коп Карталійський і Кахетинський, екзарх Грузії та чл. Св. Синоду. Від­крив у Грузії понад 100 храмів і 300 церк.-приход. шкіл, місіонер. духовно-просвітн. братство. Однак на В. було кілька замахів, що повʼязано з його небажа­н­ням враховувати нац. специфіку грузин. обряду. В. сповід­ував консе­рвативні монархічні по­гляди. Від лютого 1898 — митрополит Московський і Коломенський, священ­но-архімандрит Троїцько-Сергієвої лаври. 1901 під­писав по­станову Св. Синоду про від­луче­н­ня від Церкви Л. Толстого. 1905 з ініціативи В. церквам ро­зіслано по­вча­н­ня «По поводу современ­ной смуты» із закликом до боротьби проти «смутьянов», що викликало скандал у ліберал. пресі, а справа В. роз­глядалася у Держ. думі, Св. Синоді, уряді і особисто Миколою ІІ. Свою проповідн. діяльність і далі спрямував проти соціал-демократів, ліберал. преси; роз­почав широку антиалкогол. кампанію (1911 з його ініціативи від­бувся Всерос. протиалкогол. зʼїзд). Від­крив лікарню для робітників, спорудив Єпарх. дім з б-кою, залом для проповід­ей і читань та храм св. Володимира. Особливо опікувався про­блемами сімʼї та дитинства (знач. тиражем ви­йшло «Євангелие детства»). Дії В. породжували різні судже­н­ня й прямо протилежне ставле­н­ня до нього різних груп духовенства й мирян. Від листопада 1912 — митрополит С.-Петербурзький і Ладозький, священ­но-архімандрит Свято-Троїц. Олександроневської лаври, першо­присутній чл. Св. Синоду. У листопаді 1915 при­знач. на Київ. митрополію. За два роки митрополит В. був у Києві лише кілька місяців (ви­їздив до Петро­града на засі­да­н­ня Св. Синоду та до Москви), однак встиг завоювати авторитет як блискучий проповід­ник. Фінансував ви­да­н­ня багатотомника документів з історії Київ. духов. академії, заснував при ній Богоявлен. братство для нужден­них студентів, товариства тверезості при церквах. 26 березня 1917 на засі­дан­ні Київ. від­діле­н­ня православ. Палестин. товариства закликав усіх присутніх коритися Тимчас. уряду і молитися за нього. 12–18 квітня 1917 у Києві з ініціативи укр. церк. діячів від­бувся Єпарх. зʼїзд та вибори до Єпарх. ради при єпис­копі. Зʼїзд прийняв положе­н­ня про демократизацію керівництва єпархією, але, водночас, зберіг канонічну форму його затвердже­н­ня єпис­копатом та Св. Синодом, без якого воно не могло вступити в силу. В. не ви­знав вибори і закликав священиків боротися проти від­окремле­н­ня УПЦ, що загострило стосунки, а згодом при­звело до від­критого проти­стоя­н­ня пророс. духовенства з автокефалістами, які вимагали проведе­н­ня Всеукраїнського Православного Церковного Собору (ВПЦС) для виріше­н­ня про­блем автокефалії. На­прикінці грудня 1917 В., ро­зуміючи, що втрачає вплив, за­пропонував консисторії роз­глянути пропозицію Ген. Секретаріату про чита­н­ня в церквах універсалів УЦР, до­зволив зробити деякі зміни у складі богослужі­н­ня в Україні, погодився на склика­н­ня Собору. Йдучи на по­ступки Всеукр. Православ. Церков. Раді, В. прагнув не допустити роз­колу Церкви, у свою чергу Рада сподівалася на отрима­н­ня автокефалії. Роз­стріляний під час на­ступу більшов. військ Мурав­йова біля Києво-Печер. лаври. Похов. у Хрестовоздвижен. церкві 29 січня (12 лютого) 1918. Одразу виникло дві версії щодо винуватців смерті В.: діячі укр. автокефал. руху; більшовики-терористи. Внутр. слідство Духов. Собору Києво-Печер. лаври (проводив протоі­єрей Ф. Титов) встановило повний пере­біг подій та від­значило без­діяльність майже тисяч. громади лавр. монахів у порятунку митрополита В. Слідчі комісії ВПЦС та Поміс. Собору РПЦ схилялися до звинуваче­н­ня у вбивстві В. більшовиків, а оста­н­ня сесія ВПЦС (осінь 1918) звинуватила в пере­слідува­н­нях митрополита діячів Всеукр. Православ. Церков. Ради. Лише слідчі Української Держави П. Скоропадського встановили імʼя одного з убивць (Т. Нетребко, колиш. послушник Києво-Печер. лаври) та на­близилися до роз­кри­т­тя справи. Ліквідація Геть­манату зупинила роз­слідува­н­ня. Справа про вбивство митрополита В. залишається до кінця не зʼясованою. Канонізований РПЦ 5 квітня 1992 як священ­номученик та пере­похований у Благовіщенському храмі Дальніх печер. Над місцем вбивства В. від­новлено каплицю.

Завантажити статтю