Всеукраїнський православний церковний собор (ВПЦС)
ВСЕУКРАЇ́НСЬКИЙ ПРАВОСЛА́ВНИЙ ЦЕРКО́ВНИЙ СОБО́Р (ВПЦС) Соборноправність є важл. каноніч. умовою організац. існування Православ. Церков. Собори Київ. митрополії відбувалися лише до 17 ст., надалі Церква втратила можливість їх проведення, особливо в Синодал. період своєї історії. На поч. 20 ст. політ. ситуація в Україні сприяла відновленню каноніч. традиції соборноправності. Ідею проведення Собору запропонували й прагнули реалізувати укр. духовенство та миряни. Для підготовки було створ. Всеукр. Православ. Церк. Раду (ВПЦР). Гол. мета ініціаторів скликання Собору — здобуття самостійності УПЦ. Уперше офіційно це питання обговорювалося у червні 1917 на Помісному (Всерос.) Соборі в Москві, коли 66 представників від 10-ти укр. єпархій подали звернення, у якому просили про підтримку ідеї укр. автономії перед Тимчас. урядом та клопоталися про скликання Собору в Києві. Рішуче проти цього виступив Київ. митрополит Володимир (Богоявленський) та єпископат. Св. Синод заборонив проведення Собору, відкинувши автономістичні прагнення УПЦ на підставі її істор. залежності від Константиноп., а потім Моск. патріархів й Св. Синоду та відсутності традиції автокефальності. Після цього зі складу Комісії для скликання Собору вийшов єдиний єпископ — Уманський вікарій Димитрій (Вербицький) — і вона втратила свою канонічність. Подальша боротьба укр. кіл за скликання Собору розцінювалася як політиканство на нац. ґрунті. На поч. грудня 1917 ВПЦР ухвалила рішення про скликання Собору в Києві на 28 грудня 1917 (10 січня 1918). У відозві «До українського народу» вона обґрунтувала необхідність проголосити УАПЦ як самост. помісну Церкву у зв’язку з незалежністю України. Порядок відбору делегатів визначався наказом ВПЦР про вибори від 15 грудня. Теоретично Церк. рада виступала за демократизацію церк. життя, однак практично намагалася забезпечити перевагу укр. сил на Соборі. ВПЦР відрядила делегацію до Московського Патріарха Тихона (Белавіна) з метою отримати його згоду на проведення Собору. Всерос. Собор у грудні 1917 направив до Києва делегацію на чолі з митрополитом Платоном (Рождественським) для участі в Соборі та переговорів із ВПЦР і церк. організаціями. 22 грудня 1917 митрополит Платон надіслав записку до ВПЦР, у якій наголошував, що Собор має відбуватися на канон. засадах. Скликання Собору на цих умовах означало б перемогу пророс. більшості й перекреслило б ідею унезалежнення УПЦ, тому ВПЦР зупинила переговори з митрополитом Платоном і вирішила добиватися зміни керівництва митрополії. Уряд УНР визнав ВПЦР закон. представником Церкви в Україні й налагодив з нею співпрацю; у Ген. Секретаріаті внутр. справ УНР спец. комісаром у справах віросповідань призначено О. Карпинського. Переговори із ВПЦР продовжили архієпископ Євлогій (Георгієвський) та єпископ Чернігівський Пахомій (Кедров). Було вирішено, що ВПЦР на чолі з єпископами укр. єпархій має бути єдиним закон. органом, що може скликати Собор. Компроміс був тимчасовим. ВПЦР отримала санкцію й запевнення визнання канонічності Собору, можливість активної участі у ньому її прибічників (військових, мирян), а ієрархи Церкви не допустили проведення самочин. Собору й фактично очолили роботу з його скликання. З метою недопущення церк. розколу єпископат на своєму Синоді позбавив Володимир. каф. архієпископа Алексія (Дородніцина), котрий єдиний з вищих церк. ієрархів підтримував прагнення українців до автокефалії, тим самим усунувши його від впливу на роботу Собору. Фінансування Собору за згодою Київ. митрополита Володимира здійснювалося з церк. казни. Для членів ВПЦР найважливішим було досягнення автокефал. статусу УПЦ. Собор розпочав роботу у січні 1918, головою обрано єпископа Пимена (Пєгова). У керів. органах Собору переважала група ВПЦР із нац. спрямуванням та ідеєю автокефалії. Собор сформував спец. комісії: урядову (розробляла положення про Вище церк. упр. в Україні); з питань єпарх. упр. і парафіял. життя; з проблем українізації Церкви; навчальну, з проблем духов. освіти; економічну (питання матер. забезпечення духовенства); особового складу (мандатна). Матеріали 9-ти пленар. засідань 1-ї сесії Собору, роботи його комісій та Собор. ради не збереглися. Офіц. звіт — опубл. 1918 брошурою «Краткая летопись первого Всеукраинского Церковного Собора и его важнейшие постановления в январе и июне 1918 г.». Єпископат та осн. склад делегатів Собору вичікували — на Київ йшли війська більшовиків. Більшість присутніх підтримала заяву про розпуск Собору до травня, що фактично означало його закриття. Укр. делегати подали до президії заяву з вимогою обов’язк. вирішення перед розпуском Собору найважливіших питань: про структуру Вищої Церк. влади й статус УПЦ, а також становище духов. шкіл, однак вони спромоглися лише на останню маніфестацію: прийнято спец. постанову, в якій заявлено, що через оголошення Росією війни УНР будь-які зв’язки з рос. інституціями слід припинити, фінанс. відрахування треба залишати в Києві, а держ. влада має утримувати духовенство та єпарх. школи, документацію потрібно вести українською мовою, необхідно створити тимчас. єпарх. Церк. раду для вирішення єпарх. справ до скликання з’їзду 1918. Ця постанова не вплинула на заг. ситуацію в Церкві та проблему її юрисдикції. Перша сесія собору при великому напруженні сил, діяльності укр. групи й залученні уряд. кіл не мала дієвого результату. Церк. питання залишилося не врегульованим. 2-а і 3-я сесії Собору відбувалися за доби Гетьманату П. Скоропадського й після обрання нового Київ. митрополита Антонія (Храповицького), затв. 22 травня (4 червня) 1918 Патріархом Тихоном і Св. Синодом РПЦ попри незгоду укр. уряду. На скликанні Собору наполягала світська влада (міністр віросповідань В. Зеньковський), але єпископат виявляв спротив через небажання обговорення питання про автокефалію. Формал. приводом до відкриття 2-ї сесії було рішення 1-ї сесії Собору про поновлення засідань у травні. Для проведення Собору уряд П. Скоропадського виділив 1 117 600 крб. Розпочалася боротьба за вибори нових делегатів на Собор між пророс. та укр. діячами. 2-а сесія відкрилася 7(20) червня, вона мала найбільше значення, оскільки завершилася важл. постановами та напрацюваннями, однак з ідейно-політ. погляду перемогла пророс. течія, яка обстоювала єдність укр. єпархій з РПЦ та першоважливість Всерос. Поміс. Собору. На Соборі вже у перший день засідань почалося протистояння між діячами ВПЦР, котрі були у меншості, та переважаючою більшістю «традиціоналістів», що визнали владу відновленої Моск. Патріархії й розкритикували уряд. заяву В. Зеньковського щодо автономії, розцінивши її як тиск на Церкву.
Найважливішим досягненням Собору було вирішення питання про Вище Церк. упр. в Україні, яке розробляла уряд. комісія на чолі з архієпископом Євлогієм (Георгієвським). Попри спротив укр. течії було прийнято постанову з 17-ти пунктів, яка визначала принципи самоуправління укр. єпархій Собором єпископів та ВПЦР, які підпорядк. Моск. Патріархату. 24 червня (7 липня) члени ВПЦР були позбавлені мандатів і змушені припинити участь у соборних засіданнях. Після цього діяльність Собору проходила без особливих дискусій та боротьби. Проти членів ВПЦР розпочали слідство щодо переслідування покійного митрополита Володимира. 2-а проблема, що її мав вирішити Собор, — українізація Церкви — після вилучення членів ВПЦР була зведена лише до відновлення давніх традицій піснеспіву та архітектури, питання богослужіння українською мовою було зняте (залишено церк.-слов’ян.), лише за бажанням прихожан проповіді могли виголошуватися українською. Натомість практично без дебатів було прийнято постанову про матер. забезпечення духовенства через держ. фінансування (чітко визначені оклади, форми оплати, пенсії тощо) та самост. розподіл внутр.-церк. коштів. Вирішення питання про духовні школи Собор також звів до потреби їх фінансування державою, відкинувши розроблені спец. комісією проекти реформ. У цій ситуації Міністерство сповідань підтримало ініціативу Київ. духов. академії щодо затвердження нового Статуту Академії, який обмежував вплив митрополита; від єпарх. влади були дистанційовані й середні та початк. духовні школи. Це єдина галузь церк. життя, в якій уряд провів свої рішення, оскільки всі духовні школи перебували на держ. утриманні. На 2-й сесії обговорювалися також питання про реформу календаря, відновлення Білгород. єпархії та підпорядкування Галичини владі Київ. митрополита відповідно до давньої традиції, пропозиції «Монастирської комісії», справу про вбивство митрополита Володимира. 2-а сесія закрита 27 червня (11 липня), 3-я сесія розпочала засідання 15(28) жовтня 1918 (їх матеріали збереглися частково). Гол. проблемою було обговорення оцінки Патріархом та Всерос. Собором «Положення про Вище церковне управління в Україні». 1(14) листопада новий міністр сповідань О. Лотоцький у промові на Соборі від імені уряду зажадав проголошення автокефалії УПЦ, однак через зміну уряду того ж дня Собор проголосував проти автокефалії («за» було подано всього 3 голоси). Після відвідання Собору П. Скоропадським 30 листопада (12 грудня) прийнято постанову про першість Православ. Церкви в Україні з-поміж ін. конфесій; Київ. митрополит та правлячі єпископи обираються Собором, затверджуються Патріархом без права відхилення їх кандидатур світською владою. Негативно оцінювалася діяльність Міністерства сповідань УНР і було висунуто вимогу, щоб митрополит Київ. був єдиним представником церкви перед державою без посередництва міністра. Питання про українізацію Церкви не було вирішено: запровадження української мови в церкві вважалася шляхом до уніатства, церк.-слов’ян. мова потверджувалася як сакральна. Матер. забезпечення духовенства залишалося без змін, як і церк. власність на землю. Було висунуто вимогу до уряду повернути духовні школи, зокрема й Київ. духовну академію, в повне підпорядкування духов. владі. Окремо розглядалися результати слідства церк. комісії щодо вбивства митрополита Володимира. Засідання 3-ї сесії Собору були перервані 4(17) грудня у зв’язку з держ. переворотом — поваленням Гетьманату.
Рекомендована література
- Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917–1920 рр. Кн. 1–2. К., 1997.
Завантажити статтю
