Волочіння

ВОЛОЧІ́ННЯ  — обробка тиском катаних чи пресованих заготовок, що полягає у протягуванні їх крізь отвір волочильного інструмента (волоки) або непривідні ролики для зменшення їхнього поперечного перерізу, зміни профілю, калібрування розмірів за довжиною прута, одержання точних розмірів і гладкої поверхні. Волоки виготовляють із твердих сплавів або алмазу. В. виконують на волочил. станах без або із підігрівом заготовки, із застосуванням мастила (зокрема рідкого) чи без нього. Тягові пристрої бувають із прямоліній. рухом заготовки (з ланцюговим, рейковим, гідравл. або ін. типом приводу) та із намотуванням виробу (дроту, фасон. профілів) на барабан. Барабанні волочил. стани поділяють на одноразові (з одним тяговим барабаном) і багаторазові (з кількома барабанами), у яких заготовку протягають крізь кілька волок. Стани розвивають силу від 1 кН до 2,5 МН. В. піддають сталі різних марок (від технічно чистого заліза до високолегованих), кольор. метали. Способом В. виготовляють порошк. дроти (стрічка, згорнута у наповнену шихтою трубку) для зварювання і наплавлення, фасонні профілі, труби. За технікою розрізняють В. із протинатягом, східчасте, багаторазове. В. відоме від 5–3 тис. до н. е. у Стародав. Єгипті і Месопотамії (мідні і золоті дроти, прикраси). На території України побл. м. Феодосія (АР Крим) знайдено золоті ювелірні вироби, а у Нижній Наддніпрянщині — дротові вироби, камені з отворами для В., які відносяться до 4 ст. до н. е. У Київ. Русі в 9–13 ст. В. застосовувалося під час виготовлення дротів для ювелір. виробів, ланцюгів, цвяхів, кілець для кольчуг, заклепок, замків, щіток, шпильок. Значна кількість дроту експортувалась. Від 17 ст. відомі волочил. стани з водяним, від 18 ст. — із паровим приводами. Дротове виробництво розвинулось від поч. 18 ст. у Рос. імперії (холодна зброя, залізні канати, текстил. виробництво, золотоканител. справа). Удосконалено устаткування, з’явилися важіл.-кліщ. стани з автомат. захопленням, стани з реверсив. рейковим зачепленням. Із розвитком парової техніки удосконалено трубоволочил. стани. Для потреб електротехніки створено кабел. виробництво вольфрам. ниток, інтенсифіковано випуск канатів для шахт, мостів тощо. У 1-й пол. 20 ст. в Україні значну кількість труб виготовляли методом В. 1930–40 споруджено нові і модернізовано діючі підприємства (Нікопольський південнотрубний завод, Дніпропетровський та Нижньодніпровський трубопрокатні заводи), де було освоєно виробництво понад 100 нових профілів для авіац., автомоб., автотрактор., котел. та ін. галузей промисловості; виробництво сталевого троса розпочато на Одес. сталедротово-канат. заводі (нині «Стальканат»), дроту з міді й алюмінію — на заводах «Укркабель» (Київ), «Південкабель» (Харків), «Одескабель», «Азовкабель» (м. Бердянськ Запоріз. обл.). 1950–80 освоєно нові технології, впроваджено технологію сухого В., встановлено високопродукт. волочил. устаткування із суміщенням терміч. обробки, цинкування тощо. Збудовано нові цехи на Костянтинівському металургійному заводі і Харцизькому трубному заводі (обидва — Донец. обл.). Для зварювання було організовано випуск сталевого порошк. і кремнемарганц. дроту, дроту з кольор. металів. Знач. внесок у розвиток наук. основ В. зробили укр. вчені, зокрема М. Гавриленко на поч. 19 ст. вивів формулу для визначення зусиль В. Питаннями В. займалися П. Ємельяненко, В. Свєчников та ін. Гол. установа з вивчення проблем В. — Інститут металофізики НАНУ (Київ). Розвиток техніки волочил. виробництва сприяв створенню різних методів В., які використовують у сучас. практиці: суціл. круглого профілю крізь конічну волоку; суціл. профілю крізь фасонну волоку; крізь конічну волоку порож. профілів (труб) осаджування; на стрижні, на закріпл. оправці, зокрема з плаваючою оправкою; суціл. і порож. профілів із протинатягом. Відомі також методи В. крізь волоки з рухомими контакт. поверхнями.

Завантажити статтю