Волочіння

ВОЛОЧІ́ННЯ — обробка тиском катаних чи пресованих заготовок, що полягає у протягуван­ні їх крізь отвір волочильного інструмента (волоки) або не­привідні ролики для зменше­н­ня їхнього поперечного пере­різу, зміни профілю, калібрува­н­ня роз­мірів за довжиною прута, одержа­н­ня точних роз­мірів і гладкої поверх­ні. Волоки виготовляють із твердих сплавів або алмазу. В. виконують на волочил. станах без або із пі­ді­грівом заготовки, із за­стосува­н­ням мастила (зокрема рідкого) чи без нього. Тягові при­строї бувають із прямоліній. рухом заготовки (з ланцюговим, рейковим, гідравл. або ін. типом приводу) та із намотува­н­ням виробу (дроту, фасон. профілів) на барабан. Барабан­ні волочил. стани поділяють на одноразові (з одним тяговим барабаном) і багаторазові (з кількома барабанами), у яких заготовку протягають крізь кілька волок. Стани роз­вивають силу від 1 кН до 2,5 МН. В. під­дають сталі різних марок (від технічно чистого заліза до високолегованих), кольор. метали. Способом В. виготовляють порошк. дроти (стрічка, згорнута у наповнену ши­хтою трубку) для зварюва­н­ня і наплавле­н­ня, фасон­ні профілі, труби. За технікою роз­різняють В. із протинатягом, східчасте, багаторазове. В. ві­доме від 5–3 тис. до н. е. у Стародав. Єгипті і Месопотамії (мідні і золоті дроти, прикраси). На території України побл. м. Феодосія (АР Крим) зна­йдено золоті ювелірні вироби, а у Нижній Над­дні­прянщині — дротові вироби, камені з отворами для В., які від­носяться до 4 ст. до н. е. У Київ. Русі в 9–13 ст. В. за­стосовувалося під час виготовле­н­ня дротів для ювелір. виробів, ланцюгів, цвяхів, кілець для кольчуг, заклепок, замків, щіток, шпильок. Значна кількість дроту екс­портувалась. Від 17 ст. ві­домі волочил. стани з водяним, від 18 ст. — із паровим приводами. Дротове виробництво роз­винулось від поч. 18 ст. у Рос. імперії (холодна зброя, залізні канати, текс­тил. виробництво, золотоканител. справа). Удосконалено устаткува­н­ня, зʼявилися важіл.-кліщ. стани з автомат. захопле­н­ням, стани з реверсив. рейковим зачепле­н­ням. Із роз­витком парової техніки удосконалено трубоволочил. стани. Для потреб електротехніки створено кабел. виробництво вольфрам. ниток, інтенсифіковано випуск канатів для шахт, мостів тощо. У 1-й пол. 20 ст. в Україні значну кількість труб виготовляли методом В. 1930–40 споруджено нові і модернізовано діючі під­приємства (Нікопольський пів­ден­нотрубний завод, Дніпропетровський та Нижньодні­провський трубо­прокатні заводи), де було освоєно виробництво понад 100 нових профілів для авіац., автомоб., автотрактор., котел. та ін. галузей промисловості; виробництво сталевого троса роз­почато на Одес. сталедротово-канат. заводі (нині «Стальканат»), дроту з міді й алюмінію — на заводах «Укркабель» (Київ), «Пів­денкабель» (Харків), «Одескабель», «Азовкабель» (м. Бердянськ Запоріз. обл.). 1950–80 освоєно нові технології, впроваджено технологію сухого В., встановлено високо­продукт. волочил. устаткува­н­ня із суміще­н­ням терміч. обробки, цинкува­н­ня тощо. Збудовано нові цехи на Костянтинівському металургійному заводі і Харцизькому трубному заводі (обидва — Донец. обл.). Для зварюва­н­ня було організовано випуск сталевого порошк. і кремнемарганц. дроту, дроту з кольор. металів. Знач. внесок у роз­виток наук. основ В. зробили укр. вчені, зокрема М. Гавриленко на поч. 19 ст. вивів формулу для ви­значе­н­ня зусиль В. Пита­н­нями В. за­ймалися П. Ємельяненко, В. Свєчников та ін. Гол. установа з ви­вче­н­ня про­блем В. — Ін­ститут металофізики НАНУ (Київ). Роз­виток техніки волочил. виробництва сприяв створен­ню різних методів В., які використовують у сучас. практиці: суціл. круглого профілю крізь конічну волоку; суціл. профілю крізь фасон­ну волоку; крізь конічну волоку порож. профілів (труб) осаджува­н­ня; на стрижні, на закріпл. оправці, зокрема з плаваючою оправкою; суціл. і порож. профілів із протинатягом. Ві­домі також методи В. крізь волоки з рухомими контакт. поверх­нями.

Завантажити статтю