КРАСКО́ВСЬКИЙ Іван Гнатович (24. 06. 1880, с. Дубичі Гродненської губ., нині Поль­­ща — 23. 08. 1955, Братислава) — громадсько-політичний діяч. Батько Л. Красковської. 1903–05 на­вчався на історико-філологічному факультеті Варшавського університету, звідки звіль­­нений за участь у нелегальному студентському гуртку, 1907 закінчив Санкт-Петербурзький університет. 1907–14 вчителював у м. Вільно (нині Вільнюс), 1915 пере­їхав до Києва. 1916 обраний членом комітету Всеросійського союзу міст Пів­ден­но-Західного фронту. Як член УПСФ навесні 1917 брав участь у революційних подіях. На­прикінці квітня російським урядом при­значений комісаром Тернопільської губернії. Воєн­ний генерал-губернаторства областей Галичини і Буковини, зайнятих за правом війни. Від грудня — товариш генерального секретаря внутрішніх справ В. Вин­ниченка в уряді УНР. У період Української Держави — спів­робітник МЗС, після утверджен­ня Директорії — товариш Міністра закордон­них справ, згодом — голова Української дипломатичної місії на Кавказі, посол УНР у Грузії. На еміграції мешкав у Польщі, Лит­ві, Латвії. 1925 пере­їхав до СРСР, поселився у Мінську, працював у Держплані Білорусі та викладав у Білоруському університеті. 1930 пере­ведений до Москви на роботу в Держплан СРСР. У грудні того ж року заарештований у сфабрикованій спра­ві білоруських націонал-демократів і 1931 висланий до м. Самара (РФ), де працював у плановому управлін­ні. У листопаді 1937 пов­­торно заарештований, у березні 1940 звільнений. Від­тоді учителював, 1949 ви­йшов на пенсію. 1953 пере­їхав до дочки у Чехословач­чину. Реабілітований 1962.