Гарантії прав і свобод людини та громадянина
ГАРА́НТІЇ ПРАВ І СВОБО́Д ЛЮДИ́НИ ТА ГРОМАДЯ́НИНА – один із невід’ємних елементів правового статусу людини та громадянина; система умов, засобів, принципів і норм, що забезпечують здійснення, охорону й захист прав і свобод людини та громадянина; необхідна передумова виконання суб’єктами правовідносин обов’язків, покладених на них для реалізації зазначених прав і свобод.
Г. п. і с. л. та г. є одним із центральних понять теорії прав людини, яке у концентрованому вигляді відбиває реальність, здійсненність і захищеність прав і свобод людини та громадянина у даному суспільстві, рівень гуманістичності держави і її інститутів. У філос.-правовому сенсі вони втілюють діалектику переходу від належного до дійсного стану здійснення (реалізації) згаданих прав і свобод. Теоретико-наукове поняття «гарантії прав і свобод людини та громадянина» – явище історичне, оскільки їх розвиток завжди передбачав історичну спадкоємність відповідних уявлень, що не відзначалися сталістю упродовж історії суспільства, а з плином часу змінювалися, наповнювалися новим змістом. У різні періоди історії людства в різних країнах з відмінними типами суспільно-політичного і економічного розвитку процес формування й гарантованості прав і свобод людини та громадянина відбувався неоднаково, тому слід враховувати, що ступінь їх гарантування з боку держави може бути різним і здебільшого не має абсолютного характеру.
Реальність демократії у суспільстві є основою реальності Г. п. і с. л. та г., здійснення й повна реалізація яких можливі лише за умов додержання і виконання обов’язків як з боку держави, так і самих людей. Формування громадянського суспільства неможливе без належного гарантування прав і свобод людини та громадянина державою, причому вони не можуть бути скасовані ні за яких умов, а при прийнятті нових законів чи внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод, для чого й необхідні відповідні гарантії.
Ефективність Г. п. і с. л. та г. залежить від рівня розвитку інститутів демократії, стану економіки, правової культури та загального правового розвитку суспільства, наявності сусп. злагоди, належного функціонування державної влади тощо. Вони виражають не лише фактичний і юридичний статус особи в суспільстві, а й суть чинної у країні демократії та соціальні можливості, закладені в суспільному ладі, й можуть розглядатися як важлива ознака реальності правової держави. Гарантії виражають досягнутий ступінь розвитку сфер життя як окремо взятої особи, так і суспільства у цілому. Їм притаманні: нормативність, доцільність, формальна визначеність, відображення засад справедливості, системність, фундаментальність, безперервність й індивідуальність дії, значущість, забезпеченість державою, універсальність, пріоритетність. Водночас системність гарантій відображає розгалуженість самих прав і свобод.
Нині в юридичній літературі існують різні погляди щодо класифікації Г. п. і с. л. та г., однак основним критерієм їх відбору є ознаки тієї галузі суспільних відносин, у якій вони виявляються, діють та вдосконалюються. Усі галузі поділяють на внутрішньодержавні (загальносоціальні, юридичні, судові й позасудові) та міжнародні. Загальносоціальні, у свою чергу, поділяють на політичні, ідеологічні (іноді їх розглядають як єдиний комплекс гарантій), економічні, соціальні й культурні (духовні).
Політичні гарантії, які є необхідним і важливим елементом політичної системи суспільства, являють собою певні умови, способи й засоби, що забезпечують використання механізму влади народу для здійснення прав і свобод людини та громадянина. В Україні вони відображають загальновизнані міжнародні норми, передбачені, зокрема, у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права та Європейської конвенції з прав людини. Серед них – належність усієї повноти влади народу України (ч. 1 ст. 5 Конституції України); участь громадян України в управлінні державними справами; здійснення народовладдя через всеукраїнські або місцеві референдуми, вибори та ін. форми безпосередньої демократії (ст. 69); принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6); гарантії свободи об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36–37); політична багатоманітність (ч. 1 ст. 15); права щодо звернення до органів державної влади й місцевого самоврядування (ст. 40) тощо.
Економічні гарантії – умови, способи і засоби економічної системи держави, що включає в себе панівний тип економічнихвідносин, різноманітні форми власності, економічну свободу членів суспільства та їх об’єднань для фактичної реалізації прав і свобод. Вузьке розуміння економічних (матеріальних) гарантій, без яких втрачають сенс багато ін. прав, зокрема політичних і соціальних, охоплює лише майнові засоби забезпечення ефективності прав і свобод. Конституція України та чинне законодавство закріпили у своїх нормах такі актуальні й важливі економічні гарантії, як гарантія права приватної власності (поряд з ін. її формами), яке проголошується непорушним і гарантується кожній людині (ст. 41) та гарантування права на підприємницьку діяльність (ст. 42).
Соціальні гарантії – сукупність умов, способів і засобів соціального характеру, спрямованих на здійснення відповідних соціальних благ особи і забезпечених соціальною політикою держави. Конституція України та похідні від неї нормативні акти передбачають соц. гарантії прав на: працю (ст. 43), страйк (ст. 44), відпочинок (ст. 45), соц. захист (ст. 46), житло (ст. 47), достатній життєвий рівень (ст. 48), охорону здоров’я (ст. 49), безпечне довкілля (ст. 50), шлюб (ст. 51), благодійницька діяльність щодо дітей (ст. 52). Вони забезпечують соц. стабільність; створення рівних можливостей для реалізації творчого професійного потенціалу кожної людини та суспільні групи; державні гарантії для тих, хто нездатний забезпечити собі гідне життя в умовах становлення ринкової економіки; відповідні пенсії; кваліфіковане загальнодоступне медичне обслуговування; регулювання цін на найнеобхідніші товари широкого вжитку тощо.
Юридичні гарантії – сукупність умов та спеціальних правових способів і засобів, за допомогою яких забезпечується безперешкодне їх здійснення, охорона й захист. В юриспруденції існує багато різноманітних підходів до класифікації юридичних гарантій, однак умовно їх поділяють на три групи: реалізації, охорони, захисту. До першої групи належать межі прав і свобод, їхня конкретизація у законодавстві; конституц.-правові принципи статусу особи; юрид. факти, з якими пов’язується володіння ними та безпосереднє користування; процесуал. форми реалізації; заходи заохочення та стимулювання правомір. поведінки; юрид. обов’язки. До другої – заходи, спрямовані на запобігання правопорушень, встановлення та знешкодження умов і причин, що їх породжують. Третю групу утворюють норми, які є юрид. засобами для безпосеред. захисту порушених прав і свобод, визначають порядок використання цих засобів, а також поновлення таких прав і застосування санкцій до винних у їх порушенні. Оскільки система юрид. гарантій є нормативно-правовим засобом, їх можна розглядати як сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих нормативно-правових та інституц.-організаційних гарантій. Нормативно-правові гарантії містяться у нормах матеріального та процесуального права як юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав і свобод; інституц.-організац. – у нормативно-правових актах, в яких регламентується діяльність державних і суспільних інституцій по організації діяльності здійснення прав та свобод.
Виділяють також три рівні механізму гарантування прав і свобод: конституційні гарантії, які записані у Конституції і свідчать про значущість тих умов і засобів, за допомогою яких забезпечуються права та свободи; передбачені поточ. законодавством; наявні у прийнятих на основі Конституції і законів підзаконних правових актах. Окрім того, існують специфічні правові гарантії для певної галузі права, які підсилюють конституц. гарантії – цивіл.-правові, соц.-правові, адм.-правові тощо.
В Україні передбачені і міжнар.-правові гарантії, які поділяють на матеріальні (можливість звернення до Європейської комісії з прав людини, Європейського суду з прав людини тощо), процесуальні (доступгі для кожного порядок такого звернення) та організаційні (система і організація діяльності міжнародних інституцій із захисту прав людини).
Станом на поч. 21 ст. в Україні існує широке коло Г. п. і с. л. та г., однак гарантованість практичної реалізації прав людини ще перебуває на досить низькому правовому рівні. Проте незадовільний стан справ з гарантованістю прав і свобод, який би він не був далекий від задекларованих в Основному Законі, не може бути підставою для вилучення їх з Конституції України чи переформулювання. У правовій науці поки що не вироблено єдиної позиції стосовно шляхів поліпшення реального гарантування прав і свобод людини та громадянина, тому перед Україною стоїть завдання вироблення національного шляху досягнення належного рівня Г. п. і с. л. та г.
Літ.: Князєв В. Конституційні гарантії прав і свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні // ПрУ. 1998. № 11; Пустовіт Ж. Поняття соціальних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні // Там само. 2000. № 3; Гуренко М. М. Теоретико-правові проблеми гарантії прав і свобод людини і громадянина. К., 2001; Заворотченко Т. Система конституційно-правових гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні // ПрУ. 2002. № 5; Магновський І. Економічні гарантії конституційних прав і свобод людини та громадянина // Там само. 2003. № 1; Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навч. посіб. К., 2004.
С. В. Лінецький
Рекомендована література
- Князєв В. Конституційні гарантії прав і свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні // ПрУ. 1998. № 11;
- Пустовіт Ж. Поняття соціальних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні // Там само. 2000. № 3;
- Гуренко М. М. Теоретико-правові проблеми гарантії прав і свобод людини і громадянина. К., 2001;
- Заворотченко Т. Система конституційно-правових гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні // ПрУ. 2002. № 5;
- Магновський І. Економічні гарантії конституційних прав і свобод людини та громадянина // Там само. 2003. № 1;
- Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навч. посіб. К., 2004.