Гончар Олесь

Визначення і загальна характеристика

ГОНЧА́Р Олесь (Олександр Теренті­йович; 03. 04. 1918, с. Сухе, нині Кобеляц. р-ну Полтав. обл. — 14. 07. 1995, Київ) — письмен­ник. Акад. НАНУ (1978). Почес. д-р літ-ри Альберт. університету (Канада, 1992). Член СПУ (від 1946; 1959–71 — голова правлі­н­ня). Герой Соц. Праці (1978). Герой України (2005, посмертно). Почесна від­знака Президента України за ви­знач. внесок у роз­виток укр. літ-ри, духовне від­родже­н­ня народу України (1992). Учасник 2-ї світової війни. Бо­йові нагороди. Закін. Харків. технікум журналістики (1937). Навч. у Харків. університеті (1938–41). Працював заст. завідувач від­ділу культури г. «Ленінська зміна». Закін. Дні­проп. університет (1946), навч. в аспірантурі Ін­ституту літ-ри АН УРСР (1947–48). На­вчаючись у Харків. університеті, опублікував протягом 1938–41 кілька новел і повість «Стокозове поле», де була згадка про голодомор 1933 р. 2-а світова війна стала пере­ломною подією в творчому житті Г. Він пішов на фронт добровольцем у складі студент. баталь­йону, був двічі поранений, пере­бував у концтаборі на Холодній горі (Харків). Війну закін. зі зва­н­ням гвардії ст. сержант. 1946–48 у ж. «Вітчизна» на­друкована романт. трилогія «Прапороносці» (Сталін. премії 1947–48), у якій від­творені воєн­ні події 1943–45. Трилогія від­значається багатством реалій, побачених на війні, романт. панорамністю і лірич. задушевністю в зображен­ні характерів. Епічне начало твору зорієнтоване на поетику «Слова о полку Ігоревім», з якого взято епі­графи до всіх частин трилогії, а ідейне спрямува­н­ня (з нашарува­н­ням суто рад. атрибутики) — по­значене мас­штаб. гуманіст. устремлі­н­нями. Події війни від­ображені також у повісті «Земля гуде» (1947) та в зб. «Новели» (1949). У повістях «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) зображено «без­конфліктні», але по­значені виявом аморальності, будні повоєн. часу. В істор. романах «Таврія» (1952), «Пере­коп» (1957) автор за­глибився у природу соц. пере­творень в Україні поч. 20 ст.; у них від­чувається продиктована рад. ідеологією тенденційність в осмислен­ні подій. Від 60-х рр. творчість Г. за­знає подальшого роз­витку, повʼязаного з від­ходом від канонів соцреалізму. В нових творах акцент зроблено на заг.-люд. цін­ностях, які однаково важливі за умов війни і за умов миру. Роман «Людина і Зброя» (1960; Державна премія України імені Тараса Шевченка, 1962) — новий крок в осмислен­ні теми війни; його гуманіст. наснаженість загострює засудже­н­ня вандалізму, людино­вбивства, що тримається на культі зброї, ре­пресивної ідеології. Роман «Тронка» (1963; Ленін. премія, 1964) складається з 12-ти новел, в яких діють романтично під­несені герої з Пд. України побл. військ. полігона. У творі звучать ноти трагізму, проте заг. спрямува­н­ня його світле, жит­тєствердне. «Циклон» (1970) — роман про спадкоємність людського в людині, яка за найжорстокіших об­ставин не руйнується, а «якщо була вона людиною, сама стає часткою всезагального світла». Саме в людяності людини, в її мужності, здатності любити, в силі творчій, а не руйнівній, вважав письмен­ник, полягає найвища духовність, що становить істин. сенс життя на планеті. У романі «Собор» (1968) Г. порушив вічні про­блеми буття — свободи і любові, завдяки яким тільки й утримується найбільша цін­ність земна — собори людських душ. Для роману характерний також анти­споживац. і антируйнів. пафос, утвердже­н­ня цін­ностей нац. буття. Зображений у романі старовин. собор став символом істор. памʼяті народу, його патріотизму й духовності, що було несумісне з рад. ідеологією; внаслідок цього роман, схвально прийнятий читачами, офіцій. критикою засуджений і вилучений з літ. процесу на 20 р. У повісті «Бригантина» (1973) змальоване життя дітей режим. школи-колонії; роман «Берег любові» (1976) критика вважала пере­населеним героями з надмір. позитивністю; роман «Твоя зоря» (1980; Державна премія СРСР, 1982) засвідчив утвердже­н­ня письмен­ника на позиціях філос., планетар. по­гляду на світ, роз­думів про шляхи і долю сучас. цивілізації; зокрема минуле й сучасне героїв роману по­стало як суперечл. роз­дум про людину, романт. жа­да­н­ня нею ідеалу у взаєминах з природою і красою буття, опір заси­л­лю тоталітар., технізов. доби. У своїх творах Г. прагнув художньо осмислити природне середовище українського народу — степ. Персонажі його творів зі­гріті світлом добра і людяності. У худож. доробку Г. є новели й оповіда­н­ня, що стали хрестоматійними: «Модри Камень» (1946), «Кресафт» (1964), «За мить щастя» (1964), «Чорний яр» (1986) та ін. У повісті «Далекі вогнища» (1987), що писалася як складова частина «Твоєї зорі», зна­йшла від­гук тема спровокованого владою голодомору в Україні 30-х рр. «Чорний яр» — художнє попередже­н­ня напередодні Чорнобил. ката­строфи. Публіцист. і літ.-крит. діяльність Г. пред­ставлена у зб. «Про наше письменство» (1972), «Письмен­ницькі роз­думи» (1980), «Чим живемо» (1991). Як багаторіч. кер. СПУ Г. під­тримував літ. молодь, намагався створити сприятливу творчу атмо­сферу в під­контрольній парт. кер-ву письмен­ниц. організації України. Був депутатом ВР СРСР, нар. депутатом СРСР. Різноманітна громад. діяльність Г. (зокрема на посаді голови Укр. Ради Миру) сприяла під­несен­ню авторитету укр. інтелігенції на між­нар. арені. Незаперечними залишаються заслуги Г. в об­стоюван­ні української мови і культури. Його авторитет був під­тримкою для укр. демократ. сил у процесі від­новле­н­ня державності України. Твори Г. виходили англ., нім., китай., вʼєтнам., рос., португал., польс., болгар., чес. та ін. мовами. Посмертно опубліковані «Щоден­ники» письмен­ника (т. 1–3, К., 2002–04) роз­крили громадян. широту його творчої натури, глибоку трепетність нац. сві­домості, еволюційність у роз­витку таланту, обереж. спротив догмат. соцреалізму, субʼєктивне не­прийня­т­тя окремих худож. стилів (романтизму, напр.), крит. на­строєність проти псевдоакадеміч. літературо­знавства тощо.

Тв.: Далекі вогнища. К., 1987; Твори: В 7 т. К., 1987–88; Собор. К., 1993; Прапороносці. К., 1995; Спогад про океан. К., 1995; Катарсис. К., 2000; Поетичний пунктир походу. К., 2000.

Літ.: Шумило М. Олесь Гончар. К., 1951; Бабишкін О. Олесь Гончар. К., 1968; Сверстюк Є. Собор у риштован­ні. Нью-Йорк, 1970; Малиновська М. Олесь Гончар. К., 1971; Про Олеся Гончара. К., 1978; Здобутки і втрати української літератури // Шевельов Ю. Друга черга: література, театр, ідеології. Мюнхен, 1978; Наєнко М. Краса вірності. К., 1981; Коваль В. Шляхи прапороносців. К., 1985; Семенчук І. Олесь Гончар — художник слова. К., 1986; Погрібний А. Олесь Гончар. К., 1987; Слово про Олеся Гончара. К., 1988; Стрельбицький М. Проза монументального історизму. К., 1988; Коваль В. «Собор» і навколо «Собору». К., 1991; Високолі­т­тя. Олесю Гончару — 75. К., 1993; Вінок памʼяті Олеся Гончара. К., 1997; Наєнко М. Олесь Гончар // Історія української літератури ХХ ст.: У 2-х кн. Кн. 2. К., 1998; Наєнко М. Спогад про красу вірності. К., 1998; Зобенко М. Українське небо. Дн., 2003; Присвячується ювілею ДНУ та ювілею Олеся Гончара. Таїна худож. текс­ту... Дн., 2004.

М. К. Наєнко

Завантажити статтю