Конфуціанство

Визначення і загальна характеристика

КОНФУЦІА́НСТВО (жу-цзя — школа вчених-книжників) — найвпливовіше філософсько-релігійне вчення в історії Китаю. Роль К. в історії роз­витку культур Китаю, Японії, Ко­­реї та ін. країн регіону складно перебільшити: її значущість пере­­дає поширеність і авторитетність визначення «конфуціан. ци­­вілізація». К. — складне соціокуль­­турне явище, що охоплює світо­гляд, філософію, релігію, духов­ну практику, освітню традицію, політ. ідеологію, етичне вчен­­ня та систему культових ритуалів. Від 136 р. до н. е. (правління імператора У-ді в період «Зх. Хань») до 1911 (падіння остан. імператора Пу Ї з династії Цін) К. мало статус офіц. держ. ідео­логії, релігії та науки. Видатні мислителі К. у різні істор. періоди дискутували з представниками даосизму (дао-цзя), моїзму (мо-цзя), легізму (фа-цзя), буддизму (сань цзяо) та ін. течій, унаслідок чого відбувся процес збагачення й розвитку К., що протягом 2-х тис. р. успішно об­­стоювало свої панівні позиції. Реліг. складова К. знайшла втілення у возвеличенні, обожнен­ні засн. — Конфуція (Кун Фу-цзи, 552/551–479 до н. е.). У Китаї зводили численні храми, де роз­міщували дощечки з його іменем та іменами послідовників. Найбільш важливі церемонії цьо­­го культу проводили до дня народж.

Конфуція (27-й день 8-го місяця); у них брали участь усі чиновники імперії на чолі з імператором — Сином Неба. Конфуцій не залишив творів із викладом влас. вчення та не мав за життя істот. впливу на правителів, проте спромігся згуртувати довкола себе значну кількість обдаров. учнів, які через 10 р. після його смерті, прагнучи зберегти вчення «Вельмишанов. учителя Кун», написали «Лунь-юй» («Книгу бесід та промов»), що стала гол. першоджерелом К. Конфуцій вбачав свою місію у відродженні мудрості древніх, бо лише вони, на його думку, були достовір. джерелом дійс. знання. Своє життя присвятив вивченню та трактуванню зали­­шених предками текстів, популяризації набутих знань. Завдя­ки зусиллям Конфуція відредаговано і канонізовано зб. «У цзин» («Канон перемін»): «Ши цзин» («Канон віршів»), «Шу цзин» («Ка­­нон історії»), «Лі-цзи» («Канон лі»), «Чун-цю» («Книга весен та осеней»). Конфуцій надав вченню чітко вираженої етико-соціал. спря­­мованості, осн. призначен­ня якої — сприяння досягненню соц. гармонії засобами культивування і поширення моральності. Демонструючи прагмат. антропоцентризм, не переймав­ся рац. осмисленням проблеми вищих сил, толерантно сприй­­ма­ючи традиц. нар. культи і, перш за все, культ предків та культ Не­ба. Останнє в К. мало не скільки сакрал.-теїстичне, стільки морал.-етичне тлумачення. Небо — не творець Піднебесся і не вища особистість, всесильна у своїй всемогутності; воно не є принципово відмінним та відстороненим від людини та світу, а постає як їхня сутність. Небо з усіх об’єктів поклоніння наймудріше і неперевершене, єднає плинне та недосконале, безпосередньо природне середовище життя людей. Людина має прагнути пізнавати веління Неба і не протидіяти, а сприяти йому. Небо — джерело моральності, людина ж цілком відповідальна за власну моральність. Ключова категорія філос. вчення Конфуція — лі (ритуал, етикет, церемо­­нія, пристойність, стриманість, обряд). Це своєрід. ритуально оформлений морал. кодекс, що відображає церемоніал., символічну дію із сакрал. значенням. Виконання ритуалу потріб­не для досягнення внутр. рівноваги, впевненості в собі та шанобливого ставлення до людей. Крім того, ритуал розглядають як засіб досягнення соц. злагоди і як джерело гармонії у Піднебессі. Конфуцій вважав, що ритуал. дійства — частина глобал. ритму косміч. життя, тому важливим є точне відтворення жестів, слів. Невиконання, недо­тримання ритуалу спрямовує люд. дії у безлад і хаос. У структурі Всесвіту людину розглядають як актив. суб’єкта світобудо­ви, від якого залежить не тіль­­ки соц. злагода, а й косміч. порядок. У тріаді Небо–Земля–Людина воля Неба не абсолютна, для її реалізації потрібна від­­повідна співучасть людини: без розуму людини природа недосконала. Кожна люд. дія резонує на рівні загальності. Здійснення ритуалів і є формою спів­­праці людини з вищими силами, своєрід. діалогом із ними, в якому людина є актив. суб’єк­том. Конфуцій стверджував, що людина має обмежену здатність передбачення наслідків влас. активності, тому повинна довіряти авторитету пращурів, яким було відкрите лі і які влас. досвідом довели його незаперечну правильність. Після надання К. статусу держ. ідеології твір «Лі-цзи» став каноном обрядовості, етикету та норм поведінки для імператор. Китаю. Конфуціанці обстоювали принцип призначення на держ. посади за особистими здібностями та здобутою освітою (а не на ос­­но­ві спадковості); це сприяло фор­муванню в Китаї системи відбору молодих талантів, їх на­­вчання та складання іспитів. У конфуціан. системі освіти і виховання вченого чиновника важ­­ливе місце займали 6 мистецтв: стрільба з лука, упр. колісницею, музика, каліграфія, математика, ритуал. Основою вчення є образ цзюнь-цзи (шляхет. людини), яка, за визначенням Конфуція, постійно повинна «впорядковувати», виховувати себе, зміцню­вати власну волю, володіти такими чеснотами, як людинолюб­ство (жень), дотримання ритуалу (лі), знання (чжи), обов’язок (і), а також відданістю, синів. шанобливістю, правдивістю, обе­­режністю, скромністю та безкорисливістю. Шляхетна людина має бути високоморал. знавцем залишених святими мудрецями канонів.

Серед найвидатніших мислите­лів в історії К. — Мен-цзи (бл. 372–289 р. до н. е.). Гол. першоджерело — «Мен-цзи», авторство якого частково належить йому та учням. Мен-цзи обстоював думку про вроджену присутність в «я» кожної людини 4-х початків («насінин»): співчуття (джерело жень), почуття сорому (джерело обов’язку), чемності (джерело лі), здатності роз­­різняти належне та неналежне (джерело знання). Якщо перелічені початки, подібно до насіння, «проростатимуть» у належ. умовах, то людина стане шляхетною. Дійсна природа лю­­дини розкривається лише через освіту на шляху пізнання Неба і служіння йому. Небо — найвища сила, яка прагне зберегти та по­кращити порядок у Піднебессі; людина ж має виховувати себе і допомагати силам Неба. Мен-цзи запропонував концепцію «гуман. управління» (жень чжен), стверджуючи, що до шляхетності людину не можна присилувати.

Опонент Мен-цзи — Сюнь-цзи (бл. 313–238 р. до н. е.) вплинув на історію розвитку К. Мислитель не погодився з тверджен­ням, що доброта є вродженою чеснотою всіх людей, і наголосив на вродженості 4-х вад: праг­нен­ня до зиску, почуття заздрос­ті, ненависті та хтивості. Людина аморальна від народж., але має здатність до виживання ли-­ше в сусп. єднанні, тому всі зацікавлені в заг. дотриманні ритуалів, виконанні обов’язків, ви­­знанні влади правителя та дотриманні законів. Сюнь-цзи об­­стоював необхідність інтеграції в К. певних положень легізму, хоч і не погоджувався з легіст. запере­ченням гуман. форм правління.

Дун Чжуншу (180–115 або 179–104 р. до н. е.) — видат. конфуціанець («Конфуцій епохи Хань»), який сприяв процесу надання К. статусу офіц. держ. ідеології. Запропонував реформу, згідно з якою кожен, хто прагнув обійняти будь-яку посаду в бюрократ. апараті імперії, мусив обо­­в’язково скласти іспит зі знан­ня класич. конфуціан. текстів та вчення К. Небо Дун Чжуншу ото­тожнював з ян, символом-поясненням якого називав світло, землю — з інь (морок). Небо (зго­­ри) — твор. початок, що все визначає, а земля (знизу) — початок цілком пасивний. Інь та Ян — прояви єдиного, всепроникного ци. Людину (людство) визначав найважливішою і найбільш цінною з усіх істот, оскільки вона єднає Всесвіт.

Нині держ.-політ. ідеологія Китаю нагадує модернізоване К. Китай. суспільство повертається до традиц. культурол., філос., реліг. цінностей. Китаєць, вихований на таких цінностях, може змі­­нити культурне середо­вище, по­­міняти богів, навіть прийняти іс­­лам чи християнство, але він продовжує бути носієм конфуціан. системи етико-культових принципів і норм.

Високий рівень зацікавленості духов. потенціалом К. знайшов втілення в числен. дослідж. та розвідках у різних галузях наук. знання (релігієзнавство, культу­рологія, історія філософії, історія), але невичерпність та склад­ність його рецепції дозво­ляє стверджувати відкритість цієї теми.

В Україні, на жаль, спостерігається брак робіт, присвяч. дослідж. К., але є всі підстави очі­­кувати на істот. поступ у цій галузі сходознавства.

Завантажити статтю