Взуттєва промисловість

ВЗУТ­ТЄ́ВА ПРОМИСЛО́ВІСТЬ — галузь легкої промисловості, під­приємства якої виробляють чоловіче, жіноче та дитяче взу­т­тя. Основна сировина — натуральна та штучна шкіра, синтетичні матеріали. Виробництво взу­т­тя ві­доме ще з часів пізнього палеоліту, коли людина обмотувала ноги шкірою. Пізніше шматки шкіри почали зшивати, обробляти (вичинювати, дубити). За­стосува­н­ня гуми, картону, тканин змінило зовнішній ви­гляд взу­т­тя, його кон­струкцію та способи виготовле­н­ня. В Україні повсякден­ним взу­т­тям були постоли, личаки, ходаки, черевики, чоботи тощо. За часів Київської Русі широко ві­домі були ремісники — кожемʼяки, цех яких 1615 уві­йшов до Київського братства. 

Машин­не виробництво взу­т­тя набуло роз­витку у 50-х рр. 19 ст. зі створе­н­ням швейних машин для виготовле­н­ня верху взу­т­тя. В Україні промислове виробництво взу­т­тя почалося у 2-й пол. 19 ст. із заснува­н­ням декількох взут­тєвих під­приємств у Києві (1867). 1913 в Україні налічувалось 9 взут­тєвих напів­ку­старних фабрик і 3 військово-обмундирувальних майстерні у Києві, Харкові, Він­ниці, Катеринославі (нині Дні­пропетровськ), Херсоні та інших містах. Із загальної кількості взу­т­тя на промислове виробництво припадало лише 1 %, а в роз­рахунку на душу населе­н­ня — 1 пара на 500 осіб. 

Під час воєн­них дій 1918–20 виробництво взу­т­тя припинено. У 20–30-і рр. В. п. від­новлено, зокрема реконстру­йовано старі взут­тєві фабрики, збудовано нові у Києві, Харкові, Дні­пропетровську. Нарощува­н­ня виробничих потужностей су­проводжувалось удосконале­н­ням технології та організації виробництва, налагодже­н­ням під­готовки інженерно-технічних кадрів. 1940 виробництво взу­т­тя порівняно з 1913 зросло у понад 5 разів, було повністю витіснене ку­старне виробництво. 

Під час 2-ї світової війни В. п. знову майже повністю зруйновано. У післявоєн­ні роки виробничі потужності галузі від­будовано й роз­ширено на новій технічній базі: збудовано взут­тєві фабрики у Луганську, Василівці (Запорізькій обл.), Івано-Франківську, Сімферополі. 1991 у Львові створено ВО — взут­тєву фірму «Про­грес», яка започаткувала нову форму керува­н­ня під­приємством. Найвищого роз­витку В. п. досягла 1990, коли діяло 174 взут­тєвих під­приємства з чисельністю працюючих майже 100 тис. осіб. Виробництво взу­т­тя на душу населе­н­ня склало 3,8 пари. Вироблялось взу­т­тя: модельне, домашнє, легке, утеплене, чоботи, напів­чобітки для всіх статевовікових груп. Із загальної кількості взу­т­тя 58 % виготовлялись із натуральної шкіри, частка дитячого становила близько 40 %. За якісними характеристиками вітчизняне взу­т­тя дещо по­ступалось аналогічним зразкам Італії, Іспанії, Австрії, Німеч­чини. 

Роз­міще­н­ня виробництва взу­т­тя тяжіє до пунктів спожива­н­ня готових виробів, тому існує необхідність транс­портува­н­ня природної і синтетичної сировини. Під­приємства з виробництва взу­т­тя роз­ташовані майже у кожній області України. Найбільшими виробниками у 1990 були під­приємства Дні­пропетровської, Луганської, Львівської обл. та м. Київ, частка продукції яких в Україні сягала майже 75 %. Зокрема у Києві з найбільших під­приємств діють: «Кияни» (чоловіче та дитяче взу­т­тя), «Славутич» (жіноче та дитяче взу­т­тя), «Київ» (чоловіче та дитяче взу­т­тя з текс­тильних матеріалів), «Киспо» (спортивне взу­т­тя). Пере­хід до ринкових від­носин сприяв появі на споживчих ринках України різноманітного за якістю і цінами імпорт­ного взу­т­тя, що стимулювало вітчизняні взут­тєві під­приємства впроваджувати нові технології. Потреби взут­тєвиків стимулювали шкіряну промисловість до виробництва якіснішої шкіряної сировини. У звʼязку з економічними про­блемами у 1990-х рр. в Україні виробництво взу­т­тя значно скоротилось і 1998 склало лише 4,2 % рівня 1990. Однак після 1998 обсяги виробництва взу­т­тя знову почали зро­стати (див. Табл.).

Найбільша частка загального виробництва взу­т­тя (станом на 2003) зосереджена у Києві (22,1 %), Житомирській (25,3 %), Хмельницькій (13,5 %), Львівській (9,5 %) та Сумській (8,2 %) обл. Попит населе­н­ня на взу­т­тя, крім власного виробництва, задовольняється також імпортом з Туреч­чини, Китаю, Польщі, Італії. 

Станом на поч. 21 ст. В. п. налічує 505 під­приємств, з них 435 — великі та середні (чисельність працівників на кожному — понад 300 осіб), 70 — малі (середня чисельність — до 15 осіб). Більшість взут­тєвих під­приємств — приватної і колективної власності. Від­сутність роз­винутої сировин­ної бази для В. п., низька купівельна спроможність населе­н­ня спонукають під­приємства випускати продукцію з давальницької сировини. Частка цієї продукції у загальному виробництві взу­т­тя досягла понад 24 %. Наукове забезпече­н­ня галузі здійснюють Український НДІ шкіряно-взут­тєвої промисловості (Київ) і від­повід­на кафедра Київського університету технологій та дизайну. Про­блеми роз­витку В. п. висвітлює журнал «Легка промисловість».

Завантажити статтю