ВИ́БІЙКА — вид декоративно-ужиткового мистецтва; спосіб створе­н­ня вибивних тканин; тканина з візерунком. Ін. назви — вибива­н­ня, друкуваниця, малюванка, димка. В Україні побутували олійна, кубова та запарна техніки руч. В. Найпоширеніші і найдавніші — олійна (ві­дома від 11 ст.) та кубова. При олій. способі В. на покриту олій. фарбою дерев. дошку з рельєф. візерунком («манеру») накладають полотно, прокочують по ньому валиком, щоб малюнок від­бився на тканині. Кубова В. виконується засобом резервува­н­ня. Орнамент вибивають на тканині вапою (глина з клеєм і купоросом), після фарбува­н­ня тканини її вимивають (т. зв. двоколірна В.). Інколи по­єд­нували кубову В. з олійною (за­стосовували різнокольор. ручні дерев. штампи; для від­творе­н­ня дріб. частинок орнаменту в дошку вбивали метал. пластинки та дротики). Вибивні декор. тканини використовують для оформле­н­ня інтерʼєру житла (обклеюва­н­ня стін), об­бивки меблів, виготовле­н­ня постіл. білизни, рушників, фіранок, одягу тощо. Існують руч. та мех. способи друкува­н­ня В. На території України ручна В. поширилася в 11 ст., її широко використовували у 17–18 ст. У 2-й пол. 18 ст. ручну В. почало витісняти мех. виробництво. На орнаментацію В. знач. вплив мав бароковий декор. роз­пис. Для укр. одноколір. та багатоколір. В. характерні геом. та квіткові орнаменти (зх.-укр. обл.), рослин­ні візерунки, по­єд­нані із зображе­н­нями птахів і тварин (сх.-укр. обл.). У штуч. виробах за­стосовували центрову композицію у ви­гляді ро­зетки або квітки, за­мкненої у коло чи багатокутник. У 1-й пол. 19 ст. у Києві виник місц. вид декор. В. (тканини з великими малюнками, що імітували парчу; темно-сині В. із жовтогарячими «соняч. колами», майстер А. Чернявщенко). Осередки худож. В. — у Києві, Пере­яславі, Кролевці (Сум. обл.), Миргороді, Полтаві. У 20 ст. вибивні тканини виготовляли пере­важно способом фільмо­друку; поширений також руч. роз­пис тканин (зокрема хусток) у техніці батик. На поч. 20 ст. робили орнамент В. за ескізами роз­писів Є. Пшеченка та Є. Повстяного. У 20– 30-х рр. поширилися вибивні тканини з сюжетно-темат. малюнками агіт. характеру. Традиції орнаментики укр. бароко роз­вивав Є. Повстяний. На­прикінці 40–50-х рр. вибивні тканини створювали художні артілі у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Ворошилов­граді (нині Луганськ), Сталіно (нині Донецьк), зразки тканин для об­бивки меблів та портьєр — екс­перим. майстерні при Академії архітектури УРСР, вибивні тканини для одягу — Дарниц. (спец. вибивні цехи організовано 1951), пізніше — Черкас. шовк. комбінати, Терноп. та Донец. бавовн. комбінати. У 1960-х рр. виникла техніка В., що імітує малюва­н­ня пасте­л­лю (за­провадив П. Зайцев на Дарниц. шовк. комбінаті), техніка акварел. (растрового) друку та ін. На основі елементів нар. В. та декор. роз­пису роз­робляли ескізи нар. майстри П. Глущенко, В. Павленко, М. Тимченко та ін. Оригін. композиції, в основі яких традиції нар. рослин. орнаменту, створили художники Н. Бондаренко, З. Вишневська, Н. Грибань, Т. Іванова, Т. Мороз, Е. Титаренко та ін.