Визначеність і визначення

ВИ́­ЗНАЧЕНІСТЬ і ВИ́­ЗНАЧЕ­Н­НЯ Ви­значеним в укр. мові називаємо наявність в обʼєкта чи множини обʼєктів (природ. явищ, ментал. станів і процесів, слів та знаків, способів поведінки і життя) сталих властивостей, які до­зволяють ці обʼєкти не тільки ви­окремити, а й певним чином охарактеризувати (ідентифікувати). Ви­значеність будь-чого до­зволяє від­повід­ати на пита­н­ня типу: «Що таке Z ?», де замість Z можна по­ставити індивідуал. чи заг. імʼя, що по­значає обʼєкт будь-якої природи. Залежно від природи тих обʼєктів можна ви­окремити різновиди ви­значеності: 1) онтологічну (ви­значеність буття), 2) семіотичну (ви­значеність слів, термінів, знаків), 3) епістемологічну (ви­значеність наук. понять), 4) екзистенційну (ви­значеність люд. поведінки і життя, повʼязану із самови­значе­н­ням). Охарактеризуємо кожен із цих різновидів ви­значеності. 1) Традиція, започаткована антич. філософією (особливо філософією Платона та Аристотеля), полягає в тому, що осн. джерелом ви­значеності («оформленості») нашого мисле­н­ня є «оформленість» буття. Бут­тєвим джерелом усіх наших ро­зумових ви­значень є роз­межованість (пере­рвність) буття та наявність певних сталих властивостей і звʼязків, якими володіють поодинокі речі (індивіди). Крім того, певні сукупності індивідів володіють також спіл. сталими властивостями, що до­зволяє по­єд­нувати їх у множини — види, роди тощо. Остан­нє уможливлює здійснювати видову ідентифікацію: установлювати належність одиничного до множини (виду, роду). Сталими є також певні звʼязки та від­ноше­н­ня між індивідами та множинами. Джерелом цієї сталості природ. буття у багатьох давніх міфах вважалося творе­н­ня світу з хаосу, який уявляли як щось цілком неупорядковане, без­формне, мінливе. В антич. філософії джерелом оформленості буття, його ви­значеності вважався світовий розум, Логос: Платон пред­ставив цей логос у теорії ідей, Аристотель — у теорії форм. На вершині всієї ієрархії форм Аристотель помістив форму всіх форм, ототожнивши її з божествен­ним бу­т­тям. У деяких релігіях (юдаїзмі, християнстві, ісламі) Бога вважають творцем світу, джерелом не тільки ви­значеності буття (наявності косміч. ладу), а й сенсу люд. життя. У християн. теології та філософії при­ймається, що особа досягає своєї тотожності зі своєю суттю чи своїм при­значе­н­ням на «дорозі» до Бога, адже тільки віра в Бога забезпечує людину тією опорою, яка від­вертає душев. хаос і самовтрату. На противагу антич. філософам, які розум вважали на­ставником на шляху до істини та правил. способу життя, християнство, як і будь-яка інша релігія, таким на­ставником вважає віру в Бога. Думка про те, що в основі всього буття лежить божествен. розум чи задум, продовжує давніші реліг. уявле­н­ня про по­двійність спо­стережуваної (зовн.) реальності, за якою приховується духовна реальність. Звідси ро­зумі­н­ня природ. явищ як знаків чи символів. Такий спосіб світоро­зумі­н­ня особливо набув пошире­н­ня в епоху європ. Від­родже­н­ня та в культурі бароко, зокрема українського. Такий по­гляд на світ пред­ставлений також у філософії (Я. Коменський; ідея двох натур у Г. Сковороди). Центр. місце символу у цьому світоро­зумін­ні ви­значає зміще­н­ня наголосу з одно­значності на багато­значність, властиву для символів і метафор.

Поцінува­н­ня ро­зуму як джерела ви­значеності, започатковане антич. філософією, є найважливішою традицією зх. філософії. Все ж деякі античні філософи наголошували на мінливості буття. Якщо виходити з припуще­н­ня, що все є плин­ним («в одну і ту ж річку не можна увійти двічі»), то зникає онтол. основа для ро­зумових ви­значень: такі ви­значе­н­ня не від­повід­ають реальності, вони є хибними, ілюзорними. Інше заперече­н­ня проти можливості будь-яких ви­значень полягало у тверджен­ні про взаємоповʼязаність, без­перервність буття (що робить будь-які роз­межува­н­ня умовними). Ще інші філософи наголошували на тому, що будь-які ви­значе­н­ня є від­носними тому, що залежать від точки зору того, хто ви­значає. Цей під­хід властивий філософам, які дотримуються пі­знавал. релятивізму (найві­домішим з антич. філософів був грец. софіст Протагор). Від­так одні з філос. напрямів, шкіл і традицій цінують та наголошують на ви­значеності буття та мисле­н­ня, інші — на неви­значеності. До перших належать раціоналістично зорієнтовані концепції, до других — різні види інтуїтивізму, діалектики та містицизму. Зх. інтелектуал. традицію, попри наявність у ній різних тенденцій, характеризують як таку, що високо цінує ви­значеність.

2) Коли йдеться про ви­значеність слів, термінів, висловів та різного роду знаків, то маємо справу із семіотич. ви­значеністю. Слово «ви­значеність» в укр. мові є похідним від «значе­н­ня». Роз­глядаючи ви­значеність слів, термінів чи будь-яких знаків, мають на увазі не стільки саму наявність значе­н­ня, скільки міру окресленості значе­н­ня — на противагу його багато­значності, нечіткості та неясності. Та чи інша міра ви­значеності знака є необхідною його характеристикою? Але наше ро­зумі­н­ня ви­значеності знака залежить від того, як ми ро­зуміємо значе­н­ня, на яку семант. концепцію спираємося. У концепції, яку можна на­звати «функціонал. семіотикою» (див. Семіотика), значе­н­ня ро­зуміють як дію чи функцію, яку знак виконує. У випадку сві­домого викори­ста­н­ня слів чи будь-яких інших знаків йдеться про те, якої мети ми хочемо досягти, використовуючи знаки. Для потреб лінгвіст. семіотики (звичай. мови) такий під­хід викори­стано у «теорії мовлен­нєвих дій», роз­винутій Дж. Остіним і Дж. Серлем (див. Дії мовлен­нєві). Слова та вислови можемо використовувати, щоб щось стверджувати (тоді їх оцінюють під кутом зору істин­ності), щоб спонукати когось до певних дій чи способів поведінки (на­станови, накази, проха­н­ня, ін­струкції тощо), щоб взяти на себе зобовʼяза­н­ня (обіцянки, домовленості), щоб викликати в уяві певні образи чи навіяти певний на­стрій (поезія, мистецтво). Часто по­єд­нують різні способи викори­ста­н­ня слів в одній мовлен­нєвій дії.

Неви­значеність знака може бути як корисною (напр., метафора у поезії), так і небажаною чи шкідливою. Все залежить від того, у якій сфері діяльності та ситуації знаки використовують. А тому в науці та філософії велику увагу приділяють зʼясуван­ню значе­н­ня тих слів чи знаків, якими ми користуємося. Що стосується звичай. мов, то ві­домим прикладом зʼясува­н­ня значень є укла­да­н­ня тлумач. чи пере­клад. словників. Але вислів «встановити значе­н­ня» стосується не тільки зʼясува­н­ня уже наяв. значень (пред­ставлених у практиці викори­ста­н­ня слів чи знаків), а також уведе­н­ня термінів чи знаків: у даному разі ми приписуємо певні значе­н­ня певним обʼєктам (візуал., звуковим тощо), яких вони раніше не мали. Та незалежно від того, чи ми зʼясовуємо уже наявне значе­н­ня, чи приписуємо нове значе­н­ня, маємо справу з дією ви­знача­н­ня. Результат цієї дії часто прагнуть пред­ставити у ви­гляді рече­н­ня чи низки речень. В укр. мові таке рече­н­ня чи низку речень називають терміном «ви­значе­н­ня». З формал. боку воно містить певну структуру, яка включає два осн. елементи — ви­значуване (лат. definiendum) та формулюва­н­ня, яке встановлює значе­н­ня — ви­значальне чи ви­значаюче (лат. definiens). Оскільки слова «ви­значальне» і «ви­значаюче» в укр. мові є не­звичними, замість них пере­важно використовують термін «ви­значе­н­ня». Слово «ви­значе­н­ня» в укр. мові є дво­значним: ним по­значають, по-перше, все формулюва­н­ня (з обома на­званими елементами), по-друге, тільки ту частину формулюва­н­ня, яка пояснює значе­н­ня (definiens). Вислів «встановити значе­н­ня» може стосуватися двох видів дій: а) пояснити, у якому значен­ні у наяв. практиці використовують слово, термін, вислів чи будь-який знак; б) приписати слову, терміну, вислову, знаку нове значе­н­ня чи ввести у вжиток нове слово, термін, знак. Поширені обидва різновиди цих дій. Коли ми встановлюємо значе­н­ня слів звичай. мов, ґрунтуючись на наяв. практиці їх викори­ста­н­ня, то таке ви­значе­н­ня називають «лексичним». До цього виду ви­значе­н­ня можна від­нести зʼясува­н­ня наявного викори­ста­н­ня термінів у спец. мовах. Оскільки емпірич. основою для зʼясува­н­ня значень у лексич. ви­значен­ні є фактичне викори­ста­н­ня слів та термінів, то одержані ви­значе­н­ня оцінюють під кутом зору істин­ності. Коли ж ми приписуємо слову чи знаку певне значе­н­ня незалежно від того, яке значе­н­ня вони мали раніше (і чи мали його взагалі), то пита­н­ня про істин­ність ви­значень є недоречним. Таке значе­н­ня і по­єд­нане з ним ви­значе­н­ня називають умовним, чи конвенційним (англ. stipulative), адже значе­н­ня тут вводять на основі умови, домовленості, угоди. Умовні ви­значе­н­ня широко використовуються у звичай. мові та у мові науки (власні назви, абревіатури, різного роду знаки). Проміжним є т. зв. уточнювальне ви­значе­н­ня. За допомогою цього способу вводили та вводять багато термінів з різних галузей діяльності, зокрема терміни природн. та гуманітар. наук, а також філос. поня­т­тя. За основу беруть слова звичай. мови, модифікуючи їх значе­н­ня. Прикладом можуть бути ті модифікації, яких за­знали слова лат. мови у медицині та ін. науках. Особливість філос. мовле­н­ня полягає в тому, що філософи по­єд­нують (у різних пропорціях) викори­ста­н­ня термінологічної і звичайної мов, адже вони при­значають свої текс­ти не тільки для професіоналів, а намагаються впливати на сусп. сві­домість). Серед ін. способів ви­значе­н­ня варто згадати демонстративне (остенсивне) ви­значе­н­ня, за допомогою якого діти засвоюють значе­н­ня багатьох слів звичай. мови: воно полягає у вказуван­ні на певний обʼєкт як щось одиничне чи як пред­ставника певної множини у су­проводі висловів типу «це те-то і те» («це дерево» і т. п.). Демонстративне ви­значе­н­ня використовують також у мові науки — показ моделей, зразків, ідеал. типів.

3) Коли говоримо про роз­гляд значе­н­ня в епістемології (теорії пі­зна­н­ня), то в центрі уваги опиняються пі­знавал. (когнітивні) значе­н­ня (деякі філософи всі ін. значе­н­ня, які не є когнітивними, обʼ­єд­нують під на­звою «емотивні значе­н­ня»). Процес пі­зна­н­ня нерозривно повʼязаний з викори­ста­н­ням мови — спочатку звичайної, а пізніше спец. наук. Звичайні і спец. мови стали засобами здобува­н­ня, фіксува­н­ня, збереже­н­ня та пере­дачі знань. Стверджувальне (асерторичне) викори­ста­н­ня мови під­порядковане її викори­стан­ню для побудови тверджень та систем тверджень. При цьому від часу античності у центрі уваги опинилися терміни — слова, з яких складалися твердже­н­ня (Аристотель, керуючись потребами логіки, обговорює їх у своєму творі «Про інтер­претації»). Будь-який термін може по­значати індивід (зокрема власне імʼя людини) або будь-який обʼєкт з деякої множини (напр., людина взагалі). Крім того, потрібні також терміни для по­значе­н­ня властивостей, звʼязків і від­ношень. Під кутом зору потреб науки найбільшу увагу було зосереджено не стільки на одинич. (індивідуал.) термінах (влас. на­звах), як на заг. іменах. Пізніше стали вважати, що терміни по­значають особливі «форми мисле­н­ня», на­звані в укр. мові «поня­т­тями»: при цьому стали вважати, що одиничні (індивідуал.) терміни по­значають одиничні поня­т­тя, заг. терміни — заг. поня­т­тя. Природа заг. імен здавалася найбільш загадковою: зʼясува­н­ня їх походже­н­ня породжувало суперечки (напр., між номіналістами та реалістами у середньовіч. схоластиці та новочас. філософії). Одне з найпоширеніших способів ви­значе­н­ня заг. понять стало ві­доме під на­звою «ви­значе­н­ня через рід і видову ознаку»: «бісектриса (рід) — лінія, що поділяє кут навпіл (вид)». Посиле­н­ня ролі досвіду в наук. досліджен­ні Нового часу при­звело до того, що провід­ну роль у ви­значен­ні наук. понять стали надавати узагальнен­ню, яке здійснюється за допомогою індукції: кожен обʼєкт із певної множини повинен володіти одним і тим же набором спільних ознак. На поч. 20 ст. зʼявилися також принципово інші під­ходи до ви­значе­н­ня наук. термінів, серед яких найбільш ві­домим став операціоналізм (роз­винутий під впливом прагматизму): значе­н­ня наук. термінів стали ро­зуміти крізь призму тієї ролі чи функції, яку термін виконує у наук. досліджен­ні.

Все ж традиц. Аристотелева логіка, доповнена методами індукції, зорієнтована перед­усім на потреби математики та логіки. Тим часом метод узагальне­н­ня має обмежене за­стосува­н­ня у гуманітар. науках: неокантіанці (В. Віндельбанд, Г. Рікерт) проти­ставили методу узагальне­н­ня у природн. науках, метод індивідуалізації — у гуманітарних. Під­несе­н­ня важливості гуманітар. наук у 20 ст. потребувало теорій значе­н­ня, які б могли задовольнити потреби цих наук. Цим вимогам від­повід­ала, по-перше, поява семіотики, яка роз­глядала пі­знавал. (когнітивні) значе­н­ня як тільки один з видів значе­н­ня серед інших; по-друге, роз­виток герменевтики, в якій значе­н­ня і смисл роз­глядали крізь призму інтер­претації. Звернемо увагу на деякі способи ви­значе­н­ня термінів, які використовують гуманітарії. До таких належить контекс­туал. ви­значе­н­ня, коли значе­н­ня терміна сві­домо наперед не ви­значають, щоб надати провід­ну роль у ви­значен­ні контекс­ту. Другим прикладом може бути «сімейне» ви­значе­н­ня (введене Л. Вітґенштайном). У сімей. ви­значен­ні дається список ознак, які характеризують певну множину явищ взяту вцілому, але кожне окреме явище з цієї множини не обовʼязково володіє всім набором цих ознак (може мати одну чи кілька ознак). До того ж сама ознака може характеризуватися різною мірою інтенсивності, аж до крайніх ступенів її ослабле­н­ня. Прикладом може бути «сімейне» ви­значе­н­ня нації з набору ознак (компактне прожива­н­ня, самобутня культура, спіл. та власна мова, власна держава, спіл. релігія, нац. і громадян. сві­домість). У випадку збідненого набору ознак нація може володіти лише однією характеристикою — наявністю нац. сві­домості. Із сімей. ви­значе­н­ням легко по­єд­нується спосіб ідеал. типів, коли конкретне сусп. явище чи певна модель обираються за зразок (нації, релігії, ідеології тощо), а інші роз­глядаються як «вироджені» варіанти. Поширеним способом індивідуалізації в гуманітар. науках є викори­ста­н­ня ви­значе­н­ня, яке нагадує генетичне, але, на від­міну від природн. наук, не спрямов. на пошук заг. причини явищ, а зосереджене на непо­вторності тієї «біо­графії», яка до­зволяє встановити особливість даної культур. традиції, цивілізації, нації, епохи, особистості тощо.

4) Поня­т­тя «ви­значеності» стосується не лише природного, а й люд. буття — особистого та су­спільного. Таке ви­значе­н­ня пере­важно ро­зуміють як наслідок самови­значе­н­ня. Найбільш фундам. пита­н­ня самови­значе­н­ня стосуються особистої та колектив. ідентичності — пошуки від­повіді на пита­н­ня, «хто я?» та «хто ми?» (див. Ідентичність). Спосіб життя людей у даному су­спільстві ви­значається культурою в антропол. значен­ні слова (всього створеного даним су­спільством). Хоча су­спільства і при­стосовують свій «жит­тєвий світ» до природ. оточе­н­ня, але фактично вони творять способи сусп. життя у просторі свободи, не усві­домлюючи цього в ранні істор. періоди. Наявність цього простору свободи є найважливішим джерелом різноманітності тих способів життя (та повʼязаних з ним світоро­зумінь), які спо­стерігаємо у різних народів (хоча робилися спроби пояснити цю різноманітність природ. чин­никами — геогр. редукціонізм тощо). У модерних су­спільствах люди почали усві­домлювати себе творцями способів колектив. життя. Що стосується європ. філософії, то це усві­домле­н­ня, хоч і за­знало впливу християнства (ро­зумі­н­ня історичності люд. буття), є на­дба­н­ням новочас. способу мисле­н­ня. Пита­н­ня колектив. культур. і політ. самови­значе­н­ня набуло важливості в Європі під впливом становле­н­ня нових культур.-політ. цілостей, на­званих «націями». Водночас формувалося також усві­домле­н­ня єд­ності європ. цивілізації та роз­думів над її майбутнім (твір О. Шпенґлера «Занепад Європи»). З ін. боку, зміни у цін­ніс. орієнтаціях, що су­проводжували процес демократизації, полягали не тільки в наголошен­ні цін­ності нації, а й цін­ності окремої особистості. Особа почала мислити себе від­повід­альною за колектив. вибір і роз­глядати себе як вирішал. чин­ник колектив. самови­значе­н­ня. Але особливості просвітницького світоро­зумі­н­ня, яке прийнято по­значати терміном «модернізм», сприяли впливу ідеологій на су­спільну сві­домість. За­грози, повʼязані з владою ідеологій над індивідуал. сві­домістю, та схильність людини до зне­особле­н­ня, конформізму, роз­чине­н­ня в «масі», спричинили появу філос. течій 20 ст., які прагнули протидіяти їм (екзистенціалізм, персоналізм та ін.).

Актуальність про­блем колектив. та особистого самови­значе­н­ня у сучас. Україні повʼязана з виникне­н­ням незалеж. Української Держави. Гострота про­блеми полягає в необхідності радикал. пере­творень у колектив. та особи­стій сві­домості. Йдеться про утвердже­н­ня нової системи цін­ностей — поцінува­н­ня нац. ідентичності та засадничих демократ. політико-правових цін­ностей. Для укр. громадян це воднораз означає здійсне­н­ня цивілізацій. вибору — усві­домле­н­ня громадянами України своєї культур.-політ. єд­ності (політ. нації), яка належить до європ. (зх.) цивілізації. Це самови­значе­н­ня може бути успіш. тільки завдяки по­єд­нан­ню процесів на макрорівні — на рівні політ. та культ.-освіт. еліт (пред­ставлених у діяльності політ. та культ.-осв. ін­ституцій) та на мікрорівні — особистого самови­значе­н­ня (пред­ставленого активністю окремих громадян та різного роду громад).

Завантажити статтю