ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Encyclopedia of Modern Ukraine

Вишивка

ВИ́ШИВКА – вид декоративно-ужиткового мистецтва, в якому оранменти та сюжетні зображення виконують способом вишивання. Споріднені з В. різновиди мистецтва – аплікація, гаптування. Вишивкою оздоблюють одяг, предмети побуту, інтер’єрно-обрядові тканини; В. може бути також самостійним твором – декоративним панно, портретом, картиною. Худож.-образні особливості народної В. етнографічних регіонів України зумовлені специфічними техніками виконання, характерними орнаментними мотивами, сталою кольоровою гамою: графічність чорних або червоно-чорних узорів (Поділля), ажурність наскрізного шиття білим по білому (Полтавщина, Чернігівщина), декоративність дрібно-узорних композицій (Київщина), багатобарвність і насиченість складними геометричними мотивами (Карпати і Прикарпаття), спорідненість з ткацтвом у колориті (червоний колір) і використання геометричного орнаменту (Полісся) та ін. До кін. 19 ст. в орнаментах зберігалися мотиви, що відтворювали прадавні вірування (древо життя, берегиня, солярні знаки). Символічне значення мають кольори.

На території України В. відома з часів скіфів та сарматів. Скіфський одяг прикрашався аплікацією з кольорової шкіри, декоративними швами, золотими нашивками із зображенням гепардів, грифонів, левів; святкові скіф. штани – узорами з боків у вигляді кружечків, зиґзаґів, ромбів, спіралей. Кафтани та куртки сарматів оздоблювали орнаментом на грудях, рукавах, подолі та спині, штани – переважно з боків. Про використання В. у давньослов’янському одязі свідчать срібні фігурки людей з Мартинівського скарбу на Черкащині, бронзова статуетка з могильника на Полтавщині із зображенням широких смуг геометричного орнаменту на грудях та плечах (усі – 6 ст. н. е.). В. була складовою частиною художньої культури Київської Русі. В 11 ст. сестра Володимира Мономаха Анна організувала в Києві першу вишивальну школу. Значну увагу приділяли вишиванню подолів, низу рукавів та опліччя сорочки. В узорах золотого шитва – геометричні й рослинні мотиви, зображення гепардів, левів, грифонів, птахів, мотив крину (символ життя). Найпоширеніший шов – у «прокол», з кін. 12 ст. – у «прикріп» золотими і срібними нитками. Вишивці 14–17 ст. притаманне використання давньоруських традицій. У 16–17 ст. посилився вплив ренесансних форм (риза з гербом Адама Кисіля; єпітрахилі 1640, 1642, 1643). Від 2-ї пол. 17 ст. створювали художні В. у стилі бароко. Це виявилося в урочистості виробів, пишності оздоблення. Розвивалося вишивання різнокольоровою шовковою гладдю, старокиївським швом та ін. (фелони 1729, 1749, 1763, завіса 1756; усі – в Києво-Печерському історико-культурному заповіднику). Наприкінці 18 – на поч. 19 ст. в Україні при поміщицьких садибах почали утворювати кріпацькі вишивальні майстерні, де оздоблювали речі панського побуту – скатертини, подушки, одяг, гаманці, чохли для меблів. Такі майстерні існували в селах Качанівці на Чернігівщині, Григорівці на Київщині, Клембівці та Яланці на Поділлі, Великих Будищах та Долині на Полтавщині. Поширилося вишивання бісером та філейне – білим шовком на тонких тканинах (шарфи, чепці, носові хусточки, різні деталі жіночого одягу) для власних потреб і на продаж. У процесі соц.-економічного та культурного розвитку українського народу наприкінці 19 – на поч. 20 ст. склалися локальні особливості української народної В. Нею прикрашали одяг із домотканого лляного, конопляного полотна, сукна, овчини. Кожний вид одягу (сорочки, керсетки, спідниці, фартухи, пояси, свити, сердаки, кожухи, кептарі) чи головного убору (очіпки, перемітки, хустки) мав притаманну лише йому орнаментацію й техніку виконання. Нитки для В. – доморобні, нефарбовані (сірі, білі, восковані) або фарбовані органічними барвниками (переважно рослинними). Наприкінці 19 ст. з’явилися фабричні нитки (заполоч, гарус, металеві – шир), анілінові барвники.

Українській вишивці властиве багатство колористичного вирішення, розмаїття орнаментних мотивів. Для В. Полтавщини характерні геометричні й рослинно-геометричні орнаменти. В основі геометричного орнаменту – найпростіші мотиви: прямий та скісний хрести, квадрат, ромб, трикутник, зірчасті мотиви з деталізованою внутрішньою розробкою. Комбінації цих мотивів у різних сполученнях створюють безліч варіантів композиційних побудов. Рослинно-геометризовані мотиви: ламане дерево, гілка, калина, гарбузове листя, берізка.

Найпоширенішу на Полтавщині В. виконують білим по білому, до неї додають відтінки сірих, вохристих, зеленкуватих, іноді чорних ниток. Техніки виконання – лиштва (залежно від узору має назви: хвильова, стежкова, яблучкова, ключова, барвінкова, порічкова, метеликова) та ажурні (виколювання, довбанка, вирізування, мережки-затяганка, гречечка, ляхівка), які часто поєднуються. На Київщині вишивці притаманні дрібно розчленовані орнам. мотиви, з яких складаються чіткі композиції рослин.-геометричних чи геометричних орнаментів. Поширені мотиви – грона винограду, хмелю, гілочки з ягідками, квітками, зірочки червоного кольору з графіч. окресленням чорним. У колориті переважає червоний колір, іноді додається жовтий, синій або чорний. Техніки – коса гладь, хрестик, мережки (овсяночка, квадратикова), набирування; змережування окремих частин черв’ячком, плахтовим швом. На Чернігівщині В. білі, із вкрапленнями цяточок червоного або чорного кольорів. Орнамент геом. або рослин.-геометризований, поширений мотив видовженого ромба – човник, черніг. берізка; техніки – лиштва, зерновий вивід, викол, вирізування, мережки, змережування «шабаком», т. зв. черніг. розшивка. На Серед. Наддніпрянщині різнокольор. гарусом, вовняними нитками, аплікацією з кольор. шкіри оздоблювали кожухи. Орнам. мотиви – сосонка, зорі, яблунька. На керсетах рослин. орнамент розміщували у верх. частині та знизу. Орнаментація рушників – у вигляді дерева-квітки, букета. Техніка – рушниковий шов, колір – червоний; на Київщині і Чернігівщині додавали синій, на Дніпропетровщині – зелений і жовтий. На межі 19–20 ст. поширилася тамбурна техніка. Композиції В. Полісся утворені з ромбів, восьмикут. зірок, ламаних ліній. Мотиви – волові очі, конячі голови, оленячі роги (Волинь, Полісся), рожі, хміль, барвінок, берізки, гусячі лапки, сливки (Київ. і Черніг. обл., Полісся). На Сх. Поділлі переважають геом. мотиви з мініатюр. розробкою. Техніка – низь чорного або чорно-червоного кольорів (за способами виконання назви: паршива, сліпа, дрібненька, квіткова). Орнам. мотиви – кривуля, купчаки, коропова луска, раки, вовчі зуби, волові очі, жабки та ін. Рідше використовують солов’їні вічка, змережування «шабаком», козац. мережкою; кольори – червоний, чорний, білий. У 19 ст. вишивали на бамбаку (тонке полотно) широм (срібна нитка, скручена з чорною, золота – з червоною). На Зх. Поділлі В. сорочок відзначаються темним колоритом (чорний з додаванням темно-вишневого або жовтого). Узори суцільно вкривають поле рукава. Рушники на Поділлі – невеликі, техніка – качалочки; нитки також вовняні зеленого, жовтого, червоного, синього, чорного кольорів. Сюжети – фантастичні коні з вершниками, жін. фігури з птахами, стилізовані рослинні мотиви. Вишивкам Прикарпаття та Закарпаття притаманне розмаїття локал. варіантів В. Так, на Сокальщині геом. орнаменти виконують переважно хрестиком, стебнівкою чорного кольору. На поч. 20 ст. поширилися рослинні мотиви, вводяться синій, жовтий, червоний кольори. У Городоцент р-ні виділяються композиції червоного кольору, виконані т. зв. городоцент швом (утворюється чергуванням розеток місяців і півмісяців та рядів ланцюжка). На Яворівщині різноманітні головні убори та одяг (кабати, запаски, камізелі, сорочки, хустки, бавниці) вишивали візерунками з дріб. мотивами – сосонки, купочки, деревця, клинці. Техніки – хрестик, стебнівка; кольори – чорний або червоний. На поч. 20 ст. поширилася В. гладдю (гапти або кладення) яскравих кольорів. Закарпаття виділяється різними техніками і барвистою кольор. гамою. У В. вводять склярус, лелітки, бісер. Рукава сорочок густо вкривають кучерявим швом, заволікуванням, ажур. швами. На Буковині поширені техніки – низь, настил, хрестик, кучерявий стібок, різнокольор. мережки. У В. додавали шовк, золоту чи срібну нитку, лелітки. Вишивки Гуцульщини виділяються в особливу групу. У с. Яворів переважають т. зв. сливові, черешневі, соснові, кручені, ріжкаті, скринькові візерунки. Колорит – червоний, який підсилено жовтим, зеленим, блакитним, чорним; у с. Брустури – зелений, чорний; у Верховині домінує чорний колір, орнамент складається з ромбів, трикутників. У Городенків. р-ні вишневий колір поєднують із зеленим, жовтим. Снятинські В. виконують білою мережкою (циркою), у с. Космач – дріб. хрестиком у жовтогарячій гамі. Орнаменти – дубовий лист, баранкові, качурові, лекачі. Кептарі, сердаки орнаментують яскравими вовняними шнурами з кручених ниток, обшивають кольор. сап’яном. На межі 19–20 ст. на всій тер. України поширилися В. хрестиком натуралістично вирішених квітк. мотивів у червоних і чорних кольорах, які витіснили в усіх регіонах традиц. техніки та ін. кольори.

У 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. почали вивчати і колекціонувати нар. В. Організуються земські школи інструкторів, курси з метою поліпшення худож. якості вишитих виробів. Навч.-кустарні майстерні було засн. у Миргороді, селах Опішні та Решетилівці на Полтавщині, Зозові на Вінниччині, Дігтярах на Чернігівщині та ін. Такі пром. майстерні існували в містах Косові, Коломиї, Хусті. Київ., Полтав., Черніг. і Поділ. земства видали альбоми узорів В. 18– 19 ст. Ескізи для В. на поч. 20 ст. створювали нар. майстри Г. Собачко-Шостак, Г. Цибульова, художниці Є. Прибильська, О. Екстер, Н. Давидова, А. Семиградова та ін. Після 1917 організовано мережу вишивал. артілей у традиц. центрах В. – у с. Клембівка та Городківка (артілі «Жіноча праця»), Решетилівка, Опішня (обидва нині смт), Полтаві та ін. Укр. В. з успіхом демонструвалися за кордоном: 1922 – у Берліні, Празі, Гамбурзі, Лондоні; 1925 – в Ляйпцизі, Мюнхені, Ліоні; 1925, 1937 – у Парижі (золота медаль).

Укр. сучасна В. – складне багатогранне явище, розвивається у сфері нар., самодіял. мистецтва і у творчості художників-професіоналів. Різні за асортиментом вироби виготовляли у системі нар. худож. промислів, мережі підприємств «Укрхудожпрому», СХУ. Художники і майстри вивчають і розвивають традиції нар. В. різних регіонів України. 1960 худож. артілі перетворено на ф-ки, від 1971 – на худож.-вироб. об’єдн. («Вінничанка», «Гуцульщина», Київ. худож.-вироб. об’єдн. ім. Т. Шевченка, «Полтавчанка»). Нова основа розвитку худож. промислів сприяла формуванню нар. майстрів нового типу. Фахову підготовку набувають у спец. навч. закладах (Вижниц. училище приклад. мистецтва, Решетилів. проф.-тех. училище та ін.). Відбувається процес поглиблення індивід. пошуків, розвиток традиц. і введення нових мотивів. Вишитими рушниками і панно оздоблюють інтер’єри громад. будівель. У Закарп., Івано-Фр., Чернів. обл. поряд із традиц. для В. матеріалами застосовують бісер, склярус, люрекс, значно розширена кольор. гама. Серед майстрів – П. Березовська, О. Василенко, О. Великодна, Г. Герасимович, Р. Горбач, Г. Грабовська, Г. Гринь, Я. Грицишин, О. Гушул, Т. Левицька. Твори укр. вишивальниць зберігаються в МУНДМ, МЕХП, Черніг. істор. музеї, Канів. музеї укр. нар. декор. мистецтва, Косів. і Коломий. музеях нар. мистецтва Гуцульщини та Покуття (Івано-Фр. обл.) та ін.

Літ.: Павленко В., Л. Розенберг. Орнаменти українського народного вишивання. Х., 1929; Українські народні вишивки: Альбом. К., 1957; Українське народне мистецтво. Тканини та вишивки: Альбом. К., 1960; Новицька М. О. Гаптування в Київській Русі // Археологія. 1965. Т. 18; Кара-Васильєва Т. Полтавська народна вишивка. К., 1983; Захарчук-Чугай Р. В. Українська народна вишивка. К., 1988; Кара-Васильєва Т. Літургійне шитво України ХVII ст. Іконографія, типологія, стилістика. Л., 1995; Селівачов М . Р. Народне декоративне мистецтво. Художні промисли // Історія Української культури: у 5 т. К., 2005. Т. 4. Кн. 2; Сусак К. Р. Українське народне вишивання. К., 2006; Варивончик А. В. Витоки та історична еволюція вишивки як складової традиційного українського одягу // Вісник КНУКіМ. Сер.: Мистецтвознавство. 2011. Вип. 25; Железняк М. Г., Іщенко О. С. Гасло «Вишиванка» в енциклопедичних виданнях України та зарубіжжя // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. 2023. Вип. 2 (34).

Т. В. Кара-Васильєва

Рекомендована література

  1. Павленко В., Л. Розенберг. Орнаменти українського народного вишивання. Х., 1929;Google Scholar
  2. Українські народні вишивки: Альбом. К., 1957;Google Scholar
  3. Українське народне мистецтво. Тканини та вишивки: Альбом. К., 1960;Google Scholar
  4. Новицька М. О. Гаптування в Київській Русі // Археологія. 1965. Т. 18;Google Scholar
  5. Кара-Васильєва Т. Полтавська народна вишивка. К., 1983;Google Scholar
  6. Захарчук-Чугай Р. В. Українська народна вишивка. К., 1988;Google Scholar
  7. Кара-Васильєва Т. Літургійне шитво України ХVII ст. Іконографія, типологія, стилістика. Л., 1995;Google Scholar
  8. Селівачов М . Р. Народне декоративне мистецтво. Художні промисли // Історія Української культури: у 5 т. К., 2005. Т. 4. Кн. 2;Google Scholar
  9. Сусак К. Р. Українське народне вишивання. К., 2006;Google Scholar
  10. Варивончик А. В. Витоки та історична еволюція вишивки як складової традиційного українського одягу // Вісник КНУКіМ. Сер.: Мистецтвознавство. 2011. Вип. 25;Google Scholar
  11. Железняк М. Г., Іщенко О. С. Гасло «Вишиванка» в енциклопедичних виданнях України та зарубіжжя // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. 2023. Вип. 2 (34).Google Scholar
Читати у файлі PDF

Інформація про статтю

Автор:

Авторські права:

Cтаттю захищено авторським правом згідно з чинним законодавством України. Докладніше див. розділ Умови та правила користування електронною версією «Енциклопедії Сучасної України»

Бібліографічний опис:

Вишивка / Т. В. Кара-Васильєва // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2005. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-34270. – Останнє поновлення : 13 лют. 2024.

Тип публікації:

Енциклопедична стаття

Том ЕСУ:

4-й

Дата виходу друком тому:

2005

Дата останньої редакції статті:

2024-02-13

Цитованість статті:

переглянути в Google Scholar

Для навчання:

використати статтю в Google Classroom

Тематичний розділ сайту:

Світ-суспільство-культура

EMUID (ідентифікатор статті ЕСУ):

34270

Кількість переглядів цього року:

25

Схожі статті

Волинська народня газета
Світ-суспільство-культура  | Том 5 | 2006
М. Ю. Костриця
Ілюстровані вісті
Світ-суспільство-культура  | Том 11 | 2011
К. М. Курилишин
Засів
Світ-суспільство-культура  | Том 10 | 2010
В. В. Яременко

Нагору