Вишивка

Визначення і загальна характеристика

ВИ́ШИВКА — вид декоративно-ужиткового мистецтва, в якому оранменти та сюжетні зображе­н­ня виконують способом вишивання. Споріднені з В. різновиди мистецтва — аплікація, гаптува­н­ня. Вишивкою оздоблюють одяг, предмети побуту, інтерʼєрно-обрядові тканини; В. може бути також само­стійним твором — декоративним панно, порт­ретом, картиною. Худож.-образні особливості народної В. етно­графічних регіонів України зумовлені специфічними техніками викона­н­ня, характерними орнаментними мотивами, сталою кольоровою гамою: графічність чорних або червоно-чорних узорів (Поді­л­ля), ажурність наскрізного шиття білим по білому (Полтавщина, Чернігівщина), декоративність дрібно-узорних композицій (Київщина), багатобарвність і насиченість складними геометричними мотивами (Карпати і Прикарпа­т­тя), спорідненість з ткацтвом у колориті (червоний колір) і викори­ста­н­ня геометричного орнаменту (Поліс­ся) та ін. До кін. 19 ст. в орнаментах зберігалися мотиви, що від­творювали прадавні вірува­н­ня (древо життя, берегиня, солярні знаки). Символічне значе­н­ня мають кольори.

На території України В. ві­дома з часів скіфів та сарматів. Скіфський одяг прикрашався аплікацією з кольорової шкіри, декоративними швами, золотими нашивками із зображе­н­ням гепардів, грифонів, левів; святкові скіф. штани — узорами з боків у ви­гляді кружечків, зиґзаґів, ромбів, спіралей. Кафтани та куртки сарматів оздоблювали орнаментом на грудях, рукавах, подолі та спині, штани — пере­важно з боків. Про викори­ста­н­ня В. у давньословʼянському одязі свідчать срібні фігурки людей з Мартинівського скарбу на Черкащині, бронзова статуетка з могильника на Полтавщині із зображе­н­ням широких смуг геометричного орнаменту на грудях та плечах (усі — 6 ст. н. е.). В. була складовою частиною художньої культури Київської Русі. В 11 ст. сестра Володимира Мономаха Анна організувала в Києві першу вишивальну школу. Значну увагу приділяли вишиван­ню подолів, низу рукавів та опліч­чя сорочки. В узорах золотого шитва — геометричні й рослин­ні мотиви, зображе­н­ня гепардів, левів, грифонів, птахів, мотив крину (символ життя). Найпоширеніший шов — у «прокол», з кін. 12 ст. — у «прикріп» золотими і срібними нитками. Вишивці 14–17 ст. притаман­не викори­ста­н­ня давньоруських традицій. У 16–17 ст. посилився вплив ренесансних форм (риза з гербом Адама Кисіля; єпітрахилі 1640, 1642, 1643). Від 2-ї пол. 17 ст. створювали художні В. у стилі бароко. Це виявилося в урочистості виробів, пишності оздобле­н­ня. Роз­вивалося вишива­н­ня різнокольоровою шовковою глад­дю, старокиївським швом та ін. (фелони 1729, 1749, 1763, завіса 1756; усі — в Києво-Печерському історико-культурному заповід­нику). На­прикінці 18 — на поч. 19 ст. в Україні при поміщицьких садибах почали утворювати кріпацькі вишивальні майстерні, де оздоблювали речі панського побуту — скатертини, подушки, одяг, гаманці, чохли для меблів. Такі майстерні існували в селах Качанівці на Чернігівщині, Григорівці на Київщині, Клембівці та Яланці на Поділ­лі, Великих Будищах та Долині на Полтавщині. Поширилося вишива­н­ня бісером та філейне — білим шовком на тонких тканинах (шарфи, чепці, носові хусточки, різні деталі жіночого одягу) для власних потреб і на продаж. У процесі соц.-економічного та культурного роз­витку українського народу на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. склалися локальні особливості української народної В. Нею прикрашали одяг із домо­тканого лляного, конопляного полотна, сукна, овчини. Кожний вид одягу (сорочки, керсетки, спідниці, фартухи, пояси, свити, сердаки, кожухи, кептарі) чи головного убору (очіпки, пере­мітки, хустки) мав притаман­ну лише йому орнаментацію й техніку викона­н­ня. Нитки для В. — доморобні, нефарбовані (сірі, білі, вос­ковані) або фарбовані органічними барвниками (пере­важно рослин­ними). На­прикінці 19 ст. зʼявилися фабричні нитки (заполоч, гарус, металеві — шир), анілінові барвники.

Українській вишивці властиве багатство колористичного виріше­н­ня, роз­маї­т­тя орнаментних мотивів. Для В. Полтавщини характерні геометричні й рослин­но-геометричні орнаменти. В основі геометричного орнаменту — най­простіші мотиви: прямий та скісний хрести, квадрат, ромб, трикутник, зірчасті мотиви з деталізованою внутрішньою роз­робкою. Комбінації цих мотивів у різних сполуче­н­нях створюють без­ліч варіантів композиційних побудов. Рослин­но-геометризовані мотиви: ламане дерево, гілка, калина, гарбузове листя, берізка.

Найпоширенішу на Полтавщині В. виконують білим по білому, до неї додають від­тінки сірих, вохристих, зеленкуватих, іноді чорних ниток. Техніки викона­н­ня — лиштва (залежно від узору має назви: хвильова, стежкова, яблучкова, ключова, барвінкова, порічкова, метеликова) та ажурні (виколюва­н­ня, довбанка, вирізува­н­ня, мережки-затяганка, гречечка, ляхівка), які часто по­єд­нуються. На Київщині вишивці притаман­ні дрібно роз­членовані орнам. мотиви, з яких складаються чіткі композиції рослин.-геометричних чи геометричних орнаментів. Поширені мотиви — грона вино­граду, хмелю, гілочки з ягідками, квітками, зірочки червоного кольору з графіч. окресле­н­ням чорним. У колориті пере­важає червоний колір, іноді додається жовтий, синій або чорний. Техніки — коса гладь, хрестик, мережки (овсяночка, квадратикова), набирува­н­ня; змережува­н­ня окремих частин червʼячком, пла­хтовим швом. На Чернігівщині В. білі, із вкрапле­н­нями цяточок червоного або чорного кольорів. Орнамент геом. або рослин.-геометризований, поширений мотив видовженого ромба — човник, черніг. берізка; техніки — лиштва, зерновий вивід, викол, вирізува­н­ня, мережки, змережува­н­ня «шабаком», т. зв. черніг. роз­шивка. На Серед. Над­дні­прянщині різнокольор. гарусом, вовняними нитками, аплікацією з кольор. шкіри оздоблювали кожухи. Орнам. мотиви — сосонка, зорі, яблунька. На керсетах рослин. орнамент роз­міщували у верх. частині та знизу. Орнаментація рушників — у ви­гляді дерева-квітки, букета. Техніка — рушниковий шов, колір — червоний; на Київщині і Чернігівщині додавали синій, на Дні­пропетровщині — зелений і жовтий. На межі 19–20 ст. поширилася тамбурна техніка. Композиції В. Поліс­ся утворені з ромбів, восьмикут. зірок, ламаних ліній. Мотиви — волові очі, конячі голови, оленячі роги (Волинь, Поліс­ся), рожі, хміль, барвінок, берізки, гусячі лапки, сливки (Київ. і Черніг. обл., Поліс­ся). На Сх. Поділ­лі пере­важають геом. мотиви з мініатюр. роз­робкою. Техніка — низь чорного або чорно-червоного кольорів (за способами викона­н­ня назви: паршива, сліпа, дрібненька, квіткова). Орнам. мотиви — кривуля, купчаки, коропова луска, раки, вовчі зуби, волові очі, жабки та ін. Рідше використовують соловʼїні вічка, змережува­н­ня «шабаком», козац. мережкою; кольори — червоний, чорний, білий. У 19 ст. вишивали на бамбаку (тонке полотно) широм (срібна нитка, скручена з чорною, золота — з червоною). На Зх. Поділ­лі В. сорочок від­значаються темним колоритом (чорний з додава­н­ням темно-вишневого або жовтого). Узори суцільно вкривають поле рукава. Рушники на Поділ­лі — невеликі, техніка — качалочки; нитки також вовняні зеленого, жовтого, червоного, синього, чорного кольорів. Сюжети — фантастичні коні з вершниками, жін. фігури з птахами, стилізовані рослин­ні мотиви. Вишивкам Прикарпа­т­тя та Закарпа­т­тя притаман­не роз­маї­т­тя локал. варіантів В. Так, на Сокальщині геом. орнаменти виконують пере­важно хрестиком, стебнівкою чорного кольору. На поч. 20 ст. поширилися рослин­ні мотиви, вводяться синій, жовтий, червоний кольори. У Городоцькому р-ні виділяються композиції червоного кольору, виконані т. зв. городоцент швом (утворюється чергува­н­ням ро­зеток місяців і пів­місяців та рядів ланцюжка). На Яворівщині різноманітні головні убори та одяг (кабати, запаски, камізелі, сорочки, хустки, бавниці) вишивали візерунками з дріб. мотивами — сосонки, купочки, деревця, клинці. Техніки — хрестик, стебнівка; кольори — чорний або червоний. На поч. 20 ст. поширилася В. глад­дю (гапти або кладе­н­ня) яскравих кольорів. Закарпа­т­тя виділяється різними техніками і барви­стою кольор. гамою. У В. вводять склярус, лелітки, бісер. Рукава сорочок густо вкривають кучерявим швом, заволікува­н­ням, ажур. швами. На Буковині поширені техніки — низь, настил, хрестик, кучерявий стібок, різнокольор. мережки. У В. додавали шовк, золоту чи срібну нитку, лелітки. Вишивки Гуцульщини виділяються в особливу групу. У с. Яворів пере­важають т. зв. сливові, черешневі, соснові, кручені, ріжкаті, скринькові візерунки. Колорит — червоний, який під­силено жовтим, зеленим, блакитним, чорним; у с. Брустури — зелений, чорний; у Верховині домінує чорний колір, орнамент складається з ромбів, трикутників. У Городенків. р-ні вишневий колір по­єд­нують із зеленим, жовтим. Снятинські В. виконують білою мережкою (циркою), у с. Космач — дріб. хрестиком у жовтогарячій гамі. Орнаменти — дубовий лист, баранкові, качурові, лекачі. Кептарі, сердаки орнаментують яскравими вовняними шнурами з кручених ниток, обшивають кольор. сапʼяном. На межі 19–20 ст. на всій тер. України поширилися В. хрестиком натуралістично вирішених квітк. мотивів у червоних і чорних кольорах, які витіснили в усіх регіонах традиц. техніки та ін. кольори.

У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. почали ви­вчати і колекціонувати нар. В. Організуються земські школи ін­структорів, курси з метою поліпше­н­ня худож. якості вишитих виробів. Навч.-ку­старні майстерні було засн. у Миргороді, селах Опішні та Решетилівці на Полтавщині, Зозові на Він­нич­чині, Дігтярах на Чернігівщині та ін. Такі пром. майстерні існували в містах Косові, Коломиї, Хусті. Київ., Полтав., Черніг. і Поділ. земства видали альбоми узорів В. 18– 19 ст. Ескізи для В. на поч. 20 ст. створювали нар. майстри Г. Собачко-Шостак, Г. Цибульова, художниці Є. Прибильська, О. Екс­тер, Н. Давидова, А. Семи­градова та ін. Після 1917 організовано мережу вишивал. артілей у традиц. центрах В. — у с. Клембівка та Городківка (артілі «Жіноча праця»), Решетилівка, Опішня (обидва нині смт), Полтаві та ін. Укр. В. з успіхом демонструвалися за кордоном: 1922 — у Берліні, Празі, Гамбурзі, Лондоні; 1925 — в Ляйпцизі, Мюнхені, Ліоні; 1925, 1937 — у Парижі (золота медаль).

Укр. сучасна В. — складне багато­гран­не явище, роз­вивається у сфері нар., самодіял. мистецтва і у творчості художників-професіоналів. Різні за асортиментом вироби виготовляли у системі нар. худож. промислів, мережі під­приємств «Укрхудож­прому», СХУ. Художники і майстри ви­вчають і роз­вивають традиції нар. В. різних регіонів України. 1960 худож. артілі пере­творено на ф-ки, від 1971 — на худож.-вироб. обʼ­єдн. («Він­ничанка», «Гуцульщина», Київ. худож.-вироб. обʼ­єдн. ім. Т. Шевченка, «Полтавчанка»). Нова основа роз­витку худож. промислів сприяла формуван­ню нар. майстрів нового типу. Фахову під­готовку набувають у спец. навч. закладах (Вижниц. училище приклад. мистецтва, Решетилів. проф.-тех. училище та ін.). Від­бувається процес по­глибле­н­ня індивід. пошуків, роз­виток традиц. і введе­н­ня нових мотивів. Вишитими рушниками і панно оздоблюють інтерʼєри громад. будівель. У Закарп., Івано-Фр., Чернів. обл. поряд із традиц. для В. матеріалами за­стосовують бісер, склярус, люрекс, значно роз­ширена кольор. гама. Серед майстрів — П. Березовська, О. Василенко, О. Великодна, Г. Герасимович, Р. Горбач, Г. Грабовська, Г. Гринь, Я. Грицишин, О. Гушул, Т. Левицька. Твори укр. вишивальниць зберігаються в МУНДМ, МЕХП, Черніг. істор. музеї, Канів. музеї укр. нар. декор. мистецтва, Косів. і Коломий. музеях нар. мистецтва Гуцульщини та Поку­т­тя (Івано-Фр. обл.) та ін.

Літ.: Павленко В., Л. Ро­зенберг. Орнаменти українського народного вишива­н­ня. Х., 1929; Українські народні вишивки: Альбом. К., 1957; Українське народне мистецтво. Тканини та вишивки: Альбом. К., 1960; Новицька М. О. Гаптува­н­ня в Київській Русі // Археологія. 1965. Т. 18; Кара-Васильєва Т. Полтавська народна вишивка. К., 1983; Захарчук-Чугай Р. В. Українська народна вишивка. К., 1988; Кара-Васильєва Т. Літургійне шитво України ХVII ст. Іконо­графія, типологія, стилістика. Л., 1995; Селівачов М . Р. Народне декоративне мистецтво. Художні промисли // Історія Української культури: у 5 т. К., 2005. Т. 4. Кн. 2; Сусак К. Р. Українське народне вишива­н­ня. К., 2006; Варивончик А. В. Витоки та історична еволюція вишивки як складової традиційного українського одягу // Вісник КНУКіМ. Сер.: Мистецтво­знавство. 2011. Вип. 25; Железняк М. Г., Іщенко О. С. Гасло «Вишиванка» в енциклопедичних ви­да­н­нях України та зарубіж­жя // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературо­знавство. Мово­знавство. Фольклористика. 2023. Вип. 2 (34).

Т. В. Кара-Васильєва

Завантажити статтю