Віротерпимість

ВІРОТЕРПИ́МІСТЬ — поня­т­тя, яке характеризує рівень толерантності з боку конфесійно орієнтованої держави та офіційно ви­знаної релігії (або такої, що має статус привіле­йованої) до інших віро­сповідань; соціально-політичне й правове становище їх прихильників, їхню можливість публічно реалізувати релігійний вибір. Йдеться про межі санкціонов. державою простору терпимості, де уможливлюється публічне чи приватне сповід­ува­н­ня релігії, здійсне­н­ня певних обряд. дій, ритуалів. В. посідає важл. місце в системі сусп., перед­усім держ.-конфес., між­конфес. від­носин. У сутніс. вияві В. — не абстракт. ідеал, а су­спільно значуща цін­ність у системі означених від­носин. В. має складну історію становле­н­ня у практ. і теор. вимірах. В. — результат суперечливого сусп., реліг. буття людей. В істор. контекс­ті В. органічно по­стає як своєрідна реакція на держ., конфесійну нетерпимість на мікро- і макрорівнях до віро­сповід. від­мін­ності, як прагне­н­ня віро­сповідань, їх адептів, які під­даються гоні­н­ням, дис­кримінації, добитися права на свою (хоча й обмежену) легітимну присутність у су­спільстві, на елементарну свободу релігії. Становле­н­ня в соціумі реліг. терпимості — В. тісно повʼязане з роз­різне­н­ням між потребами су­спільства й держави і гострими духов. (зокрема реліг.) потребами особистості, з усві­домле­н­ням того, що релігія в її функціонал. вияві є від­повід­дю на субʼєктивні потреби. «В.» у смисл. й практ. сенсі як поня­т­тя, жит­тєво необхідна вимога по­стала в період гонінь на перших християн у Рим. імперії. В. була в означеному контекс­ті адекват. гуманіст. від­повід­дю на держ.-реліг. нетерпимість до інаковіруючих. Християн. церква під час гонінь устами своїх учителів — отців Церкви — активно проповід­увала ідеї В. й боролася за їх матеріалізацію в су­спільстві. Пізніше, набувши статусу держ. релігії, християнство й саме проявило жорстоку нетерпимість, примус у справах віри, здійснювало гоні­н­ня іновірців, єретиків. Сутнісні навантаже­н­ня у понятій. аспекті В. набула 1555 у документах Авґсбур. реліг. миру. Пізніше вона знаходила свій вияв у низці держ. актів, зокрема у Франції, Великій Британії, Нідерландах. Як поня­т­тя «В.» одержала філос., релігіє­знавче об­ґрунтува­н­ня у працях зх.-європ. філософів, зокрема В. Ок­кама, Т. Мора, Б. Спінози, П. Бейля, Дж. Мілля. У «Листі про віротерпимість» Дж. Локк всебічно об­ґрунтував принципи В., засади їх практ. реалізації, наголошуючи, що нікого не слід примушувати від­мовлятися від влас. думки або змінювати її на протилежну. Причину чварів та війн, які були у християн. світі й мали своїм приводом релігію, він вбачав у від­сутності В. Знач. внесок у роз­виток теор. думки щодо В. зробили І. Кант, Ґ. Геґель, Ф. Шел­лінґ, В. Дільтей, К. Ясперс, Е. Фромм, М. Бердяєв. Вони стверджували, що В. — важл. фактор буття люд. су­спільства.

В. великою мірою була присутня в житті українського народу. Племена, які входили до складу Київ. Русі, мали влас. богів, свої особливості в традиціях і вірі. Вияву нетерпимості до інаковіруючих не було. Характерно, що з прийня­т­тям християнства наші предки не сприйняли візант. ортодоксії і нетерпимості до ін. вірувань. Теодозій Грек у 12 ст. дорікав киянам, що «вони з похвалами відзиваються про інші конфесії, ігнорують конфесійні різниці та позволяють собі такі вислови, що і сю віру, і ту Бог дав». Властива українцям В. в усі часи давала можливість знаходити в Україні притулок старообрядцям, прихильникам різних проте­стант. віро­сповідань, ви­гнанцям за віру.

Боротьба за В., проти спроб примус. навʼязува­н­ня католицизму на захопленій тер. України, проти за­провадже­н­ня унії з РКЦ була однією з провід­них у нац.-визв. змага­н­нях українців у 16–17 ст., хоч соц. та нац. боротьба часом і набирала рис між­конфес. нетерпимості. Ідеї В., базовані на реформац. засадах, зна­йшли висвітле­н­ня у творах полемістів тієї доби, зокрема І. Вишенського, Х. Філалета, Л. Зизанія, Кирила Ставровецького, Клірика Острозького, Й. Борецького, І. Копинського. Укр. полемісти активно об­стоювали ідею рівності всіх людей перед Богом, їх право на вільний вибір віри, проти наси­л­ля у справах релігії, об­ґрунтовували і захищали принципи В. У творі «Апокріс» Х. Філалет стверджував, що «нічого не єсть так добровольне, як набоженство й віра». Принципи В. пропагували на укр. землях проте­станти, зокрема соціани. Об­ґрунтуван­ню засад В. присвячували твори укр. соціани І. Крелль, А. Вишоватий, С. Припковський. Згодом ідеї В. роз­вивали й захищали М. Костомаров, Б. Кістяківський, П. Юркевич, М. Драгоманов, І. Франко.

В істор., су­спільно-політ. контекс­тах В. має різні форми вияву, постаючи: а) як можливість для іновірців жити на території конфесійно орієнтов. держави, дотримуватися у приват. сфері своїх реліг. пере­конань, однак із забороною їх публіч. вияву (як правило, прихильники реліг. від­мін­ностей були по­збавлені громадян. прав); б) як обмежена В. — іновірці мають можливість публічно сповід­увати свою релігію, здійснювати богослужі­н­ня, але їхні громадян., екон. права є вужчими порівняно з правами адептів пануючої релігії; в) як диференці­йов. В., коли статус, права і можливості різних конфесій та їх вірних у державі з офіц. релігією є різними. Такий тип В. був характерний для цар. Росії, а нині — для частини мусульман. країн. Із роз­витком демократії межі В. роз­ширено: іновірці урівняні в політ. і громадян. правах із прихильниками панів. релігії, їм на­дано право повноцін. публіч. культової діяльності. В. пере­росла у свободу віро­сповіда­н­ня, а за умов світської держави — у свободу релігії.

В Укр. Державі церква й реліг. організації від­окремлені від держави; жодна релігія не ви­знається державою як обовʼязкова; всі реліг. організації рівні перед законом, мають однаковий правовий статус, можуть вільно виконувати свою місію. Права і свободи громадян України, їх сусп. буття не залежать від їхнього ставле­н­ня до релігії. Однак конфесійне середовище країни не по­збавлене реліг. нетерпимості й має певний дефіцит В., породженої як істор., так і сучас. соц.-політ., реліг. чин­никами у контекс­ті між­конфесій. від­носин в Україні. В. і сьогодні є про­блематичною. Реліг. нетерпимість по­стає як фактор, що спричинює негативні процеси у сфері між­реліг. від­носин, породжує не­стабільність і неспокій в укр. соціумі. Мінімізація реліг. нетерпимості можлива лише на гуманіст. принципах етики реліг. толерантності — В. (Див. також Антирелігійна пропаганда).

Завантажити статтю