ВІ́ТИК Семен Гнатович (21. 02. 1876, с. Верх­ні Гаї, нині Дрогоб. р-ну Львів. обл. — 10. 10. 1937, м. Верх­ньоуральськ, нині Сєвєроуральськ Свердлов. обл., РФ) — громадсько-політичний і проф­спілковий діяч. Навч. у Дрогоб. гімназії, закін. Львів. університет. 1892 по­зна­йомився з І. Франком, був секр. Русько-укр. радикал. партії. Член і засн. Укр. с.-д. партії (1899) й провід­ник її крила, що спів­працювало з Польс. партією соціалістів. 1907–11 — депутат австр. парламенту, де наполегливо захищав укр. нац. інтереси. 1918–19 — чл. і за­ступник голови Укр. Нац. Ради ЗУНР, чл. президії Трудового кон­гресу в Києві, міністр з галиц. справ в уряді С. Петлюри. Після еміграції до Відня (1919) ви­ступав проти обох укр. урядів на ви­гнан­ні, пропагував воз­зʼ­єд­на­н­ня Зх. України з Рад. Україною. Видавав та редагував період. вид.: газети лівих соціалістів «Боротьба», «Вперед» і су­спільно-політ. радянофіл. місячник «Нова Громада» (1923–25). Пере­їхавши 1925 до Харкова, вступив до КП(б)У і працював ред. ж. «Червоний клич» (1925–27). Від 1927 пере­бував на парт. роботі. У березні 1933 заарешт. і звинувач. у членстві в УВО та шпигунстві, виключений з партії. 23 вересня 1933 засудж. до 10 р. виправно-трудових таборів, 2 жовтня 1937, після пере­гляду справи та додаткових без­під­став. звинувачень, засудж. до роз­стрілу, загинув у тюрмі. 1958 реабіліт. за від­сутністю складу злочину, 1990 — як парт. діяч.