КОРДУ́БА Мирон Михайлович (псевдонім і криптоніми: К. М. К., Кор. М., Буковинець та ін.; 02. 03. 1876, село Ост­­рів, нині Тернопільського ра­йону Тернопільської області — 02. 05. 1947, Львів) — історик, історіо­граф. Дід Б. Білин­­ського. Доктор філософії (1898), професор (1920). Дійсний член НТШ (1903). Закінчив Академічну гімназію у Львові (1893), на­вчався у Львівському (1893–95) та Ві­денському (1895–98) університетах. Був президентом студентського товариства «Січ» у Відні (1897), редактором його одно­ймен­ного друкованого органу (1898). Учень М. Грушевського. Захистив дисертацію «Су­спільні верстви та політичні партії в Галицькім князівстві столі­т­тя». Працював у бібліотеці Ві­денського університету (1898–1900), учителював у Чернівцях (1900–19); водночас 1913–14 — редактор часопису «Україна». 1901 обра­­ний членом і скарбником Українського історичного товариства у Чернівцях. Ви­вчав словʼянські топоніми Буковини, які виклав у брошурі «Найдавніші оселі на Буковині» (1905). У 1906–12 за доруче­н­ням М. Грушевського досліджував у архівах Бухареста, Відня та Москви документи періоду Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (результати вміщено у 12-му томі «Жерел до історії України-Руси», Львів, 1911). Під час 1-ї світової війни за зав­да­н­ням Союзу визволе­н­ня України опікувався культурно-освітньою роботою у таборі Зальцведель (Німеч­чина), де утримували близько 30 тисяч полонених українців — вояків російської армії. 1918–19 — член Буковинського кра­йового комітету Української національної ради, радник консульства ЗУНР у Відні. Учителював у гімназіях Львова (1919–29); за сумісництвом — спів­організатор, професор, декан філософського факультету Українського (таємного) університету в Львові (1920–25); голова Історико-філософської секції (1920–34) та член ба­­гатьох комісій НТШ; член Архео­графічної комісії (від 1926) та Історичної секції (від 1928) ВУАН; член-кореспондент Українського соціологічного ін­ституту в Празі (від 1927). У 1928 взяв участь у засі­дан­ні Історичної секції ВУАН (Київ) з нагоди 20-ї річниці смерті В. Ан­­тоновича. Після поверне­н­ня від­­­­значив тотальний контроль держави за приватним жи­т­тям в УСРР. Від 1929 — у Варшавському університеті: 1934–37 — екс­траординарний, 1937–39 — ординарний професор історії України гуманітарного факультету (серед його учнів — Є. Ґедройц); водночас від 1934 — дійсний член Варшавського ін­ституту дослідже­н­ня національних справ, від 1938 — почесний член Українського наукового ін­ституту у Варшаві. Публікувався у багатьох фахових українських, польських, німецьких, французьких ви­да­н­нях; намагався залагодити українсько-польські суперечності. На сторінках ЛНВ ініціював дис­кусію про походже­н­ня української нації. Учасник 7-го і 8-го між­народних історичних кон­гресів. Від 1941 — дійсний член Українського історико-філологічного товариства у Празі; 1941–44 — спів­робітник бібліотеки НТШ і вчитель гімназій у Львові; від 1944 — у Львівському університеті: 1945–47 — завідувач кафедри історії пів­ден­них і західних словʼян; за сумісництвом 1944–46 — старший науковий спів­робітник Львівського від­діле­н­ня Ін­ституту історії України АН УРСР. Наукові дослідже­н­ня: історична гео­графія, історія Галицько-Волинського князівства, доба козач­чини. У післявоєн­ні роки як учень М. Грушевського за­знав морального терору з боку прокомуністично налаштованих викладачів Львівського університету, однак категорично від­мовився ви­ступити із критикою історичних концепцій і по­глядів учителя. Зібрав бібліо­графічну картотеку з історії України (73 тисячі карток), частину якої ви­дано під на­звою «Бібліо­графія історії українсько-польських від­носин: су­спільно-політичні та економічні процеси. За матеріалами картотеки Мирона Кордуби» (Львів, 2009).