Болгарська мова

Визначення і загальна характеристика

БОЛГА́РСЬКА МО́ВА — мова, що належить до пів­ден­ної групи словʼянських мов. Держ. мова Болгарії. Поширена також в Україні, Молдові, Росії, Казах­стані, Румунії, Македонії, Сербії і Чорногорії, Албанії, Чехії, Угорщині, Греції, Туреч­чині, Австралії, Аргентині, США, Канаді. Б. м. має багато ознак, спільних з усіма словʼян. мовами на всіх мовних рівнях, зокрема роз­поділ імен­ників за родами, наявність чергувань к–ч, г–ж, х–ш, видова кореляція з властивою болгар. дієслову послідовною суфіксал. імперфективацією тощо. Цілі тематичні групи лексики на по­значе­н­ня назв родин. звʼязків, тварин. й рослин. світу, небес. світил, явищ природи, дій, процесів, первісних уявлень про довкі­л­ля тощо, як от: болгар. братовчéд — «двоюрідний брат», глава — «головá», ръкá — «рука», пръст — «палець», ýстна — «губа», áгне — «ягня», крáва — «корова», ръж — «жито», чесън — «часник», звезда — «зірка», перá — «прати», гъст — «густий», дълбόк — «глибокий» — та ін., мають генетично споріднені від­повід­ники в ін. словʼян. мовах. Від серед. 20 ст. у Б. м. спо­стерігаються спіл. з ін. словʼян. мовами тенденції роз­витку влас. лексики та засвоє­н­ня іншомов. елементів (напр., електорáт, мас-мéдиа, приватизáция, рéйтинг, маркéтинг, дефόлт, мéниджмънт, éкшън, рекет та ін.).

Абетка Б. м. складається з 30-ти літер, якими по­значаються 45 фонем — 39 приголосних та 6 голосних. Б. м. має найдавнішу серед словʼян. мов писемну традицію, від­лік якої починається зі створе­н­ня у 2-й пол. 9 ст. Кирилом і Мефодієм словʼян. абетки та пере­кладом грец. богослужбових книг. Найдавніші кириличні епі­графічні памʼятки: напис болярина (чергубілі) Мостича (серед. 9 ст.), До­бруджанський напис (943), напис болгар. царя Самуїла (993). В історії Б. м. роз­різняють такі періоди: дописемний, давньоболгарський (9–11 ст.), середньоболгарський (12–13 ст.), новоболгарський (від 14 ст.).

Серед типол. особливостей Б. м., якими вона ви­окремлюється з середовища ін. словʼян. мов, у фонетиці є рефлекси прасловʼян. *tj, *dj > щ (шт), жд (напр., *batja > бащá [башта] «батько», *rъdja > ръждá «іржа»); у морфології - збереже­н­ня осн. дієслів. часів, успадкованих із давньоболгар. мови, від­сутність від­мінк. системи (руйнува­н­ня якої від­булося у 12–13 ст.), аналітизм, що роз­винувся шляхом граматикалізації при­ймен­ника на (та ін. при­ймен­ників), роз­шире­н­ня функцій знахід. від­мінка й набу­т­тя ним заг. форми, що особливо яскраво простежується в сучас. Б. м. серед імен­ників жін. роду однини; обмеже­н­ня вжива­н­ня інфінітива та заміна його кон­струкцією да з дієсловом теперіш. часу (каквό искаш да купиш «що хочеш купити»); випадки одночасного вжива­н­ня короткої та повної форм особового за­ймен­ника або імен­ника в ролі додатка (нéго го няма — «його немає», Драгáн го няма — «Драгана немає»); роз­виток категорії означеності — постпозитив. член­ної форми (артикля) шляхом при­єд­на­н­ня вказівного за­ймен­ника до імен­никових, а згодом і прикметникових форм, який по­ступово набув граматич. ознаки (човек — човекът, човека, младия(т) човек); виникне­н­ня пере­повід­ного способу (новоболгар. період) для всіх (девʼяти) дієслів, часів унаслідок турец.-болгар. дивергент. процесів (те щéли да заминат ýтре — «вони, мовляв, поїдуть завтра»).

Початок болгар. граматич. та лінгвіст. традиції покладено твором Неофіта Рильського «Болгарска граматика, сега перво сочинена» (Крагуевац, 1835), в якій роз­глядаються пита­н­ня запозиче­н­ня з турец. та грец. мов, функціонува­н­ня від­мінк. форм на фоні тенденцій до їх зникне­н­ня. Не­вдовзі зʼявляються нові під­ручники з граматики Б. м., автори яких — Н. Бо­звелі, І. Момчілов, І. Богоров, X. Па­влович, Д. і К. Цанкови, І. Груєв та ін. — хоч і були прихильниками різних течій щодо шляхів роз­витку літ. Б. м., способів кодифікації та правопису, однак сприяли роз­витку болгар. мово­знавства. Його остаточне оформле­н­ня як самост. наук. дисципліни повʼязані з дослідже­н­нями О. Теодорова-Балана, Я. Милетича, Б. Цонева, Д. Матова, С. Младенова, С. Романського. У 2-й пол. 20 ст. значний внесок у роз­виток болгар. мово­знавства зробили Я. Андрейчин, К. Попов, В. Георгієв, Ст. Стоянов, П. Пашов, К. Мирчев, Ст. Стойков, М. Янакієв, В. Станков та ін. Етапним явищем був вихід академ. дослідж. «Граматика на съвремен­ния български книжовен език. Фонетика. Морфология. Синтаксис» (т. 1–3, София, 1982–83).

Залежно від сучас. вимови прадавнього ê– широкого (старословʼян. ѣ) традиційно болгар. говірки поділяються на східні, в яких цей звук рефлексується через ʼа (я), що чергується з е (старословʼян. бѣль > бял — бели, снѣгъ > сняг — снегове) та західні, де від­бувається пере­хід в е (бѣль > бел, снѣгь > снег, хѣбъ > хлеб). Сх. говірки поділяються на мізійські, балканські та родопські; західні — на пн.-зх., пд.-зх. та пере­хідні говірки. Діалектні ареали Б. м. пред­ставлено в діалект. атласах: «Български диалектен атлас» (т. 1–4, 1964–81), Іванов Й. «Български диалектен атлас. Българските говори в Егейска Македония» (1975), Божков Р. «Български диалектен атлас. Северозападни български говори в Царибродско и Босиле­градско» (1986; усі — Софія).

Літературна Б. м. склалася на основі болгар.-солун. діалекту. Створена для потреб Церкви і держави, згодом набула пошире­н­ня в Пн.-Сх. Болгарії, де роз­вивалася під впливом місц. говірок та грец. мови, одночасно від­даляючись як писемний варіант Б. м. від роз­мовної стихії. На поч. 19 ст. по­ступово від­бувалося природне пере­ро­ста­н­ня Б. м. в нац. літ. мову, в оформлен­ні якої брав участь увесь діалект. масив, у якому консолідаційна роль належала пн.-сх. балкан. говіркам. Значний вплив на роз­виток Б. м. мала церковнословʼянська традиція, авторитет творів болгар. книжників-будителів П. Хілендарського, С. Врачанського, П. Берона, Й. Кирчовського, К. Пейчіновича, а також дамаскин. література, в якій від­чутний елемент живої роз­мов. мови, що за­знала протягом століть істотних змін. Значним був вплив російської (особливо на формува­н­ня стилю) та ін. словʼян. мов; на збагаче­н­ня наук. й культур. шару лексики впливали зх.-європ. мови. Процес роз­будови літ. Б. м. тривав понад столі­т­тя. Її норми закріпилися у творах Л. Каравелова, X. Ботєва, І. Вазова, П. Славейкова, у працях І. Момчілова, І. Богорова, братів Цанкових, І. Груєва та ін.

Значний внесок у ви­вче­н­ня Б. м. зробив академік С. Младенов, автор ґрунтов. праць «История на българския език» (1929, перекл. з нім. ви­да­н­ня 1919), «Български тьлковен речник с оглед към народните говори» (1930–51), «Българският език в светлината на балканистиката» (1939), «Етимологически и правописен речник на българския книжовен език» (1941) та ін. числен­них досліджень про минуле й сучасне Б. м. Творча спадщина академік Б. Цонєва, що включає праці з діалектології та історії («История на български език», т. 1, 1919; т. 2, 1934; т. З, 1937), лексикології, акцентології, мовних контактів з угорцями, зі словʼян. та балкан. народами, також сприяла роз­виткові болгар. мово­знавства.

Б. м. в Україні, функціонуючи пере­важно в усній формі, ізольовано від мовних процесів у Болгарії, виконуючи соц.-комунікат. та консолідаційну роль для болгар. спільноти, сприяла (за участі писемної форми) виникнен­ню бес­сараб. койне — над­діалектної (не­стандартизованої) форми спілкува­н­ня. За­знала від­чут. впливу з боку укр. та рос. (перш за все літ.) мов. З початком демократизації су­спільства в місцях прожива­н­ня болгар Б. м. ви­вчають в школах, нею друкують газети («Роден край», від 1989, додаток Б. м. до «Голосу України»; «Україна: българско обозрение», від 2001 ), оригінал. твори болгар. класиків, місц. поетів та прозаїків.

Писем. варіант Б. м. в Україні по­ступово вступив у суперечність із чин­ними в Болгарії нормами літ. мови, що змусило прийняти новий правопис (1930), знач. мірою побудов. на фонет. принципі (Аджаров П. «Учебник по правописание и граматика за втора година на обучение», X.; К., 1932; Дринов Д. «Учебник по български език за VII година на обучението», X.; К., 1932). На­прикінці 30-х рр. ви­вче­н­ня Б. м. в школах України було припинено. Ви­вче­н­ня Б. м. в Україні роз­почато ви­да­н­ням моно­графії М. Державіна «Болгарские колонии в Рос­сии. T. 1. Таврическая, Херсонская и Бес­сарабская губ.: Мат. по славянской этно­графии. Т. 2. Язык. Обзор говоров. Общие итоги, выводы и наблюдения. Текс­ты», София, 1914–15), у якій зроблено доклад. опис говірок Бес­сарабії (виділено як типові чушмелійську, бол­град. та шикерлій. говірки східноболгарських діалектів), Таврії (виділено терновську говірку західноболгар. діалектів) та Криму. У 30-х рр. про­блематику пере­селен. говірок досліджував С. Бернштейн, який на­друкував нарис про роз­виток літ. Б. м. в додатку до «Болгарської граматики» Д. Дринова, а також роз­відку про фонет. особливості говірки най­старішого поселе­н­ня болгар у с. Вільшанка Кіровогр. обл. («Наук. записки Одес. пед. ін­ституту», 1939, т. 1). У повоєн. час під керівництвом С. Бернштейна проводились польові дослідже­н­ня болгар. говірок, за його редакцією видавалася серія «Статьи и материалы по болгарской диалектологии» (1949–62), «Атлас болгарских говоров в СССР» (т. 1–2, 1958, спів­авт.). Знач. внесок у ви­вче­н­ня Б. м. зробили І. Буніна (говірки вільшан. болгар), Г. Венедиктов, В. Журавльов (говірки сіл Криничне та Камʼянка Одес. обл.), Є. Зеленіна (регіонал. лексика Суворов. говірки Одес. обл., пита­н­ня діалект. лексико­графії), О. Чешко (говірка с. Лощинівка Одес. обл., узагальнені спо­стереже­н­ня над типологією говірок, їх класифікацією). Від 2-ї пол. 20 ст. дослідж. Б. м. набувають нових напрямів, повʼязаних із між­мов. контактами (Москаленко А. «Словник діалектизмів українських говірок Одеської області», 1958; Дроздовський В. «Болгаризми в українських говірках пів­ден­нобес­сарабського Приморʼя», 1961; Ващенко В. «Пере­селенські говірки як джерело ви­вче­н­ня між­мовних контактів», 1965; Ніколаєвська Т. «О рус­ско-болгарских и украинско-болгарских языковых контактах», 1969; Баран­ник Л. «Болгаризмы в рус­ских говорах Одес­ской области Украинской ССР», 1984; Гриценко П. «Болгарські лексичні елементи в українських говірках», 1988; Стоянов І., Стоянова Е., Дадіверін І. «Мова болгар України в її усній та писемній формі», 2002); зі змінами в словниковому складі внаслідок між­мовної взаємодії (Косек Н. «Лексикална интерференция в българските говори върху територията на Украинската ССР», 1973); з екс­плікацією від­носної стійкості щодо збереже­н­ня стародав. лексики (Стоянов І. «Старословʼянські лексичні елементи в болгарських говірках»); з дослідже­н­ням регіонал. ономастики (Карпенко Ю. «Топонимия болгарских сел Одес­ской обл.: Во­просы топонимического воздействия языков», 1977; Колесник В. «Болгарская антропонимия Юга Украины», 1984; Карпенко Ю., Сергєєв Ф., Смольська А., Колесник В. «Инославянские компоненты в топонимической системе юга Украины», 1993); з аналізом функціонува­н­ня писемної Б. м. у Бес­сарабії і Таврії, її становле­н­ням, тенденціями роз­витку, прагне­н­ням до унормува­н­ня (Стоянова Е. «З історії нормува­н­ня болгарської мови в Україні», 1993). Зʼявляються моногр. описи окремих говірок у серії «Българските говори в Украина. Ономастика. Говор. Словарь» (2001).

Літ.: Мирчев К. Историческа граматика на българския език. София, 1958; Тилков Д., Бояджиев Т. Българска фонетика. София, 1977; Андрейчин Л. Основна българска граматика. София, 1978; Велчева Б. Праславянски и старобългарски фонетични изменения. София, 1980; Старобългарски речник. Встъпителен том. София, 1984; Георгиев В. Про­блеми на българския език. София, 1985; Байчев Б., Виденов М. Социолингвистично проучване на град Велико Търново. София; 1988; Иванчев Св. Българският език — класически и екзотичен. София, 1988; История на новобългарския книжовен език. София, 1989; Виденов М. Съвремен­ната българска градска езикова ситуация: Методически и теоретически про­блеми на нейното проучване. София, 1991; Граматика на старобългарския език. София, 1991; Младенов М. Българските говори в Румъния. София, 1993; Пачев А. Малка енциклопедия по социолингвистика. Плевен, 1993; Българска диалектология. София, 1993; Пашов П. Практическа българска граматика. София, 1994; Цанков К. Социолингвистика и речев етикет. Велико Търново, 1994; Българистични студии. София, 1995; Правописен речник на съвремен­ния български език. София, 1995; Бояджиев Т., Куцаров И., Пенчев И. Съвременен български език. София, 1998; Пенчева М. Човекът в езика. Езикът в човека. София, 1998; Диалектология и лингвистична гео­графия. София, 1999; Иванова-Мирчева Д., Харалампиев И. История на българския език. Велико Търново, 1999; Българският език през XX ст. София, 2001.

І. А. Стоянов

Завантажити статтю