А — перша літера української абетки. Є в усіх абетках, створених на латинській і словʼяно-кириличній графічних основах. За формою накресле­н­ня — видо­змінена кирилична літера, що походить із грецької α «альфа», яка базувалася на фінікійському знакові א «алеф» (бик), утворена від ідео­графічного малюнка, подібного до голови бика. У сучасній українській літературній мові по­значає [a] — нелабіалізований голосний звук заднього ряду низького під­ня­т­тя на початку слова, у позиції після твердих приголосних та після голосних у словах іншомовного походже­н­ня. Мала варіанти написа­н­ня у староукраїнській графіці, зумовлені належністю писаря до різних писемних шкіл та типом письма. Від 16 ст., окрім рукописної, зʼявилася друкована форма літери. Назва літери «а» вживається як імен­ник середнього роду. Буває велике і мале. У старословʼянській писемності мала числове значе­н­ня одиниці, звідки й походить викори­ста­н­ня її при класифікаційному поділі зі значе­н­ням «перший» (рівень «А», група «А»), вживається також при цифрової нумерації як додаткова ознака при однаковому номері у ряді предметів, на­приклад, будинок 34а. Вживають в ідіомі «від А до Я», тобто від початку до кінця. По­значає також на письмі в українській мові проти­ставний сполучник, частку, вигук пі­зна­н­ня чи пригадува­н­ня. Окрім того, як і в багатьох інших мовах, є словесним вираже­н­ням почу­т­тя страху та болю. Пере­важна кількість слів української мови, що починаються з А, є запозиченими, значна кількість має звуконаслідувальний характер творе­н­ня.