Письмо

ПИСЬМО́ — знакова система фіксації мови за допомогою умовних графічних елементів (див. Графіка) двох вимірів для пере­дава­н­ня інформації на від­далі й закріпле­н­ня її в часі. Найперші спроби письмової фіксації думок і пові­домлень виникли ще в первіснообщин­ному су­спільстві (кінець камʼяного віку). Внаслідок культурного роз­витку людства П. за­знало еволюції, у процесі якої історично склалися чотири його типи залежно від смислового обсягу графічних знаків: пікто­графічне, ідео­графічне, складове та літерно-звукове.

Піктографічне (від лат. pictus — писаний фарбами, намальований і грец. γράϕω — пишу) П. — найдавніший тип знакової фіксації мови. За допомогою малюнків (пікто­грам, тобто зображень на камені, дереві, глині предметів, дій та подій) схематично пере­давали загальний зміст вислову без від­ображе­н­ня мовних особливостей текс­ту (звуків, слів, їх послідовності й граматичних форм). Синтетичний характер цього П. від­повід­ав полісинтетичному ладові первісних мов. Пікто­графічне П. зʼявилося, очевидно, тоді, коли люди почали усві­домлювати й виділяти з мовного потоку рече­н­ня, і остаточно оформилося, вірогідно, в епоху неоліту (8—6 тис. до н. е.). Деякі його елементи збереглися дотепер (напр., дорожні знаки).

Ідеографічне (від грец. ιδέα — думка, ідея та γράϕω — пишу) П. при­йшло на зміну пікто­графії в 4—3 тис. до н. е. у звʼязку з дальшим роз­витком людського мисле­н­ня і мови й набутою ними здатністю до більших абстракцій та поділу мовле­н­ня на елементи — слова. Воно пере­давало абстрактні поня­т­тя, утілені в семантиці слова за допомогою усталеного набору зображень або графічних символів. Напр., знак, що зображав ногу, міг означати «іти», «ходити», «стояти», «приходити», «приносити» тощо (звідси інша назва цього П. — лого­графічне: від грец. λόγος — слово і γράϕω — пишу). Пере­хід до ідео­графічного П. стимулював і су­спільний по­ступ (виникне­н­ня рабо­власницьких держав та потреба писемної фіксації документації для різних сфер економічного й культурного життя). Ідео­графічні системи, мало повʼязані з фонетикою мови, були зручні для стародавніх різноетнічних держав і в кожній із них роз­вивалися само­стійно. Найві­доміші — давньоєгипетське ієрогліфічне П. (4 тис. до н. е. — 2-а пол. 3 ст. н. е.), шумерський (від 4—3 тис. до н. е.) і ак­кадський (вавилоно-ас­сирійський, від серед. 3 тис. до н. е.) клинопис, який пізніше запозичили хети (бл. 2 тис. до н. е.), урарти (на поч. 1 тис. до н. е.) та ін. народи; китайське ієрогліфічне П. (від 2 тис. до н. е.), що збереглося до нашого часу, П. майя в Центральній Америці (1 тис. н. е.). Не всі стародавні системи ієрогліфічного П. роз­шифровані. Найкраще ви­вчено П. Єгипту, Месопотамії та Китаю. Лого­грами, що з часом набули між­народного характеру, за­стосовують у складі допоміжних під­систем П. й нині (цифри, алгебричні та хімічні формульні знаки, дорожні знаки тощо).

Від 2 тис. до н. е. почали формувати складове (силабічне — грец. συλλαβικός, від συλλαβή — склад) П., у якому кожен графічний знак від­повід­ав складові слова. У цій системі П. менше знаків, ніж в ідео­графічній, бо різних складів у мовах менше, ніж слів. Детальніше від­ображе­н­ня фонетичної і граматичної структури мови у складовому П. досягали тим, що до багато­значної ідео­грами в кожному конкретному випадкові додавали спеціальні знаки. Вони пере­давали суто звукові елементи слова загалом чи його частини, або знаки-детермінативи для уточне­н­ня кола понять, до якого належить слово. Такий спосіб П. вже забезпечував досить адекватну фіксацію мовлення та надійне від­творе­н­ня текс­ту в процесі чита­н­ня, отже, ним могли пере­даватися будь-які текс­ти. Складове П. формували двома способами: внутрішнім пере­творе­н­ням ідео­графічних систем (шумерське й похідні від нього ас­сиро-вавилонське, еламське, хур­ритське, хетське, урартське П.), критське (мінойське) лінійне складове П. і П. майя в Центральній Америці; шляхом само­стійного роз­витку систем на основі або під впливом ідео­графічного П. (кіпрська, біблоська та ін. системи). Пізніші системи складового П. виникли з консонантно-звукового П. внаслідок його вокалізації. Найпоширеніші з них — системи П. Стародавньої Індії — брахмі (8—7 ст. до н. е.), скоропис кхароштхі (5 ст. до н. е.) та похідне від них складове П., а також ефіопське складове П. Для цих складових систем характерною була від­сутність ідео­грам, за­стосува­н­ня для по­значе­н­ня складів із тотожними голосними або приголосними звуками графічно близьких знаків, що надавало цим системам чіткості й стрункості.

Літерно-звукове (ін. назви — алфавітне, фонемо­графічне) П., що виявилося найзручнішим, сформували значно пізніше за складове, оскільки його виникне­н­ня повʼязане з роз­витком у людей умі­н­ня роз­кладати мовле­н­ня на най­простіші елементи — звуки (фонеми). У цій системі П. кожен графічний знак (літера) пере­дає окремий звук (фонему). Літерно-звукове П. має два різновиди: консонантно-звуковий (консонантно-фонемо­графічний) і вокалізовано-звуковий (вокалізовано-фонемо­графічний). Консонантно-звукове письмо, в якому знаками по­значали лише приголосні звуки (консонанти), виникло в 2-й пол. 2 тис. до н. е. й характерне пере­важно для тих мов, де значе­н­ня коренів слів повʼязане з приголосними звуками (протосинайське, протоханаанське, угаритське, фінікійське, давньоєврейське, арамейське, арабське П. та ін.). На по­значе­н­ня голосних звуків не було окремих літер, читаючи текст, треба було їх вгадувати, що ускладнювало ро­зумі­н­ня написаного. Вперше консонантно-звукові знаки зʼявилися в єгипетському П., але їх тут уживали поряд з ідео­графічними, складовими й детермінативами. Творцями консонантно-звукового П. в чистому ви­гляді стали фінікійці (серед. 2 тис. до н. е.) та деякі ін. семітські народи в той час, коли в єгиптян уже існували консонантно-звукові ієрогліфи, а в ас­сиро-вавилонян сформувалася складова система клинопису. Фінікійське П. взято за основу в більшості нині чин­них літерно-звукових алфавітів. Його літери мали досить просту й зручну для написа­н­ня та запамʼятовува­н­ня форму. Писали фінікійці горизонтальними рядками справа наліво. З часом фінікійське П. було витіснено арамейським і на­прикінці 1 тис. до н. е. ви­йшло з ужитку. На основі фінікійського консонантно-звукового алфавіту виникло пунічне (за­стосовували протягом 4—2 ст. до н. е. в Карфагені та його колоніях), давньоєврейське (1-а пол. 1 тис. до н. е., Палестина), арамейське (серед. 1 тис. до н. е. — 4 ст. н. е., Пере­дня й Мала Азія), грецьке архаїчне письмо, одна з найдавніших писемних складових систем Індії — брахмі та, можливо, пів­ден­носемітська (пів­ден­ноаравійська) система П. (кін. 2 — поч. 1 тис. до н. е. на території Стародавньої Аравії).

На­ступним етапом у роз­витку літерно-звукового П. було виникне­н­ня на поч. 1 тис. до н. е. його вокалізовано-звукового типу, коли на П. стали по­значати як приголосні, так і голосні звуки. Перший крок у створен­ні вокалізовано-звукового П. зробили стародавні греки. Оскільки в грецькій мові корені слів та афікси складалися як із приголосних, так і з голосних звуків і в роз­різнен­ні семантики слів голосні ві­ді­гравали таку саму роль, як і приголосні, грецький текст без голосних був майже не­зро­зумілий. Запозичивши фінікійське П. стародавні греки з 8 ст. до н. е. по­ступово при­стосували його до своєї мови: вони змінили деякі літери фінікійського алфавіту для по­значе­н­ня грецьких голосних і створили нові літери (f, c, x, y) для приголосних, яких не було у фінікійській мові. Грецьке письмо дало початок писемності всіх європейських народів. На його основі зʼявилося кілька почеркових різновидів, з них найхарактерніші — устав (унціал), курсив (скоропис) і рядкове (мінускульне) письмо. Згодом грецьке П. роз­палося на варіанти: а) західно­грецьке, на основі якого виникли різні види давньоіталійської писемності — етруська (із 7 ст. до н. е.), латинська (з 6 ст. до н. е.), давньогерманське рунічне П. (від 3 ст. н. е.) і, вірогідно, як від­галуже­н­ня від західно­грецького П. — числен­ні писемні системи стародавньої Малої Азії; б) східно­грецьке, на основі якого виник грецький класичний алфавіт (кін. 5 ст. до н. е.), що став національним П. для всієї Греції, а згодом — і для Візантії під на­звою «греко-візантійське письмо» (візантійське П.). Поширене разом із католицизмом латинське П. в епоху західноєвропейського феодалізму набуло між­народного характеру й стало основою національних писемних систем народів Західної і Середньої Європи (німецької, французької, англійської, польської, чеської та ін.). Оскільки звуковий склад багатьох цих мов сут­тєво від­різняється від латинської, великого пошире­н­ня в національних орфо­графіях набули дво- і трилітерні сполуки для по­значе­н­ня однієї фонеми (англ. th, нім. ch «х», sch «ш», tsch «ч», польс. sz, rz) та діакритичні знаки. Через інертність і консе­рвативність деякі західноєвропейські писемні системи (англ., франц.) протягом багатьох століть не за­знавали істотних реформ, унаслідок чого від­бувся роз­рив їх із живим народним мовле­н­ням.

На основі східно­грецького класичного П. виникло коптське (християнсько-єгипетське) П. У 4 ст. н. е. на базі греко-візантійського уставу (унціалу) з до­да­н­ням кількох знаків латинського та рунічного П. єпис­коп Вульфіла створив готське П. для германського народу вестготів, а в 9 ст. н. е. на цьому ж ґрунті створено словʼянсько-кириличне П. — кирилицю. Кириличним П. користувалися в Київській Русі, а потім — у староукраїнській, старобілоруській і староросійській писемностях. Українська писемність починається від 11 ст., коли в пів­ден­норуських памʼятках стали від­биватися протоукраїнські діалектні риси (зли­т­тя ы, і > и, рефлексація ѣ > і, пере­хід е > о після шиплячих перед твердими приголосними, стверді­н­ня шиплячих, губних і р тощо). Ці та інші регіональні риси ще частіше й послідовніше виявилися у староукраїнських писемних памʼятках 13—16 ст. Староукраїнська писемність формувалася на основі загальноруських писемних традицій і найважливіших особливостей живих говорів (див. Діалект) українського народу. Графіка староукраїнської писемності, базуючись на кирилиці, зберігала майже всі знаки давньоруської П. Найдавнішим типом української П. (11—14 ст.) був устав. Від 14 ст. поширюється пів­у­став та його числен­ні різновиди (ран­ній, пізній, калі­графічний, діловий, біглий), а на­прикінці 14 — на поч. 15 ст. виник скоропис, який досяг найбільшого роз­витку в 17 ст. Він від­різнявся від російського та білоруського як різними начерками тих самих літер, так і характером письма загалом (окремі його різновиди склалися залежно від місцевих традицій у П.). У заголовках роз­ділів книжок за­стосовували складне й орнаментоване П. — вʼязь.

Із роз­ділових знаків у давньоруській і староукраїнській писемностях вживали крапку або комбінацію із двох, трьох і чотирьох крапок — довільно, на роз­суд писаря (найчастіше для по­значе­н­ня пауз або для роз­діле­н­ня частин текс­ту). Від 14 ст. для роз­межува­н­ня слів іноді вводили пробіли, які остаточно закріпилися у книго­друкуван­ні (16 ст.). Книго­друкува­н­ня в Україні від 16-го і до поч. 18 ст. здійснювалося традиційним кириличним пів­у­ставом. Унаслідок реформи П. в Російській імперії 1708—10 було спрощено й округлено накресле­н­ня більшості літер алфавіту (див. Граж­данський шрифт), усунено надрядкові знаки — наголоси й титла, за­проваджено арабську систему по­значе­н­ня чисел замість літерної. Ці особливості покладені також в основу сучасних писемних систем східнословʼянських народів. Кирилицю в традиційній графіці збережено для церковної літератури.

Нині в Україні абетковою системою П. є кирилиця. Водночас вироблено норми пере­дачі українського П. латиницею. Час від часу в су­спільстві по­стає пита­н­ня повної латинізації української мови, тобто від­мови від традиції кириличного формату П., на це впливають глобалізаційні чин­ники, у звʼязку з якими низка країн вже пере­йшла з кирилиці на латиницю.

Вина­йде­н­ня і пошире­н­ня П. ві­діграло важливу роль у роз­виткові людства. Воно дало можливість поширювали різну інформацію у просторі й зберігати її в часі, інакше кажучи, актуалізувало акумулятивну функцію мови, завдяки якій пі­знаємо світ та накопичуємо зна­н­ня про нього. Компʼютерні технології сприяють роз­витку писемного мовле­н­ня, адже пере­важна більшість інформації у всесвітній павутині пред­ставлена в текс­товому ви­гляді. Соціальні мережі та інші засоби електрон­ної комунікації — це перед­усім письмове спілкува­н­ня. За спо­стереже­н­ням науковців, активне за­стосува­н­ня писемної комунікації впливає на мову, її словниковий склад, синтаксичні особливості, сприяє її унормуван­ню тощо. Літературна мова реалізується пере­важно на рівні писемної мови (див. Мова усна — мова писемна).

Сучасне П. як обʼєкт досліджень пере­буває в полі зору не лише лінгвістів, істориків, фахівців із соціальних комунікацій, а й нейропсихологів, педагогів, педіатрів та ін., які звертають увагу на біо­логічні, психологічні механізми П., на­вча­н­ня П., труднощі оволоді­н­ня ним. Не­здатність опанувати П. за нормального роз­витку дитини називають дис­графією; повільне, ускладнене опанува­н­ня П. — дисорфо­графією. Одним з аспектів досконалого оволоді­н­ня П. є вишуканий почерк, що є окремим мистецтвом (див. Каліграфія).

Завантажити статтю