Авторитаризм

Визначення і загальна характеристика

АВТОРИТАРИ́ЗМ (франц. autoritarisme, від лат. au(c)toritas — влада, вплив) — тип політичного режиму, що характеризується обмеже­н­ням політичних прав і свобод народу, його участі в управлін­ні державою, зосередже­н­ням влади в одних руках. У політології це явище роз­глядають як протилежне демократії. Авторитарний устрій не на­стільки жорстко контролює су­спільство, як тоталітарний. Авторитарна влада за­звичай не втручається в приватне життя громадян і здатна допустити певну свободу в економічних від­носинах, хоча й тут держава може свавільно змінювати «правила гри», роз­давати пільги і встановлювати «винятки з правил». При А. політична еліта формується шляхом кооптації («обра­н­ням зверху»), при­значе­н­ня; діяльність політичних партій та ін. громадських угруповань обмежується; звужуються можливості політичної опозиції; народ фактично не ви­знається головним джерелом та сувереном влади; проти активної опозиції за­стосовуються політичні ре­пресії.

Головною опорою А. є силові структури — армія, служба без­пеки, поліція (зокрема політична). А. всіляко сприяє пасивності мас, їхній від­стороненості від політичних процесів. Помʼякшеним варіантом А. є олігархічна форма влади, коли формально допускається поділ влади, багатопартійність, існува­н­ня проф­спілок, але за умов їхньої під­контрольності виконавчій владі, зрощеній із кланово-олігархічними групами. Основна сфера, де виявляється авторитарність влади, — політика. Показниками політичного А. є асиметричне зміще­н­ня владних повноважень у бік однієї особи (президент, премʼєр-міністр) та виконавчих структур; максимальне обмеже­н­ня місцевого самоврядува­н­ня як через принципи формува­н­ня бюджету, так і завдяки створен­ню державної «вертикалі», зокрема за рахунок при­значе­н­ня «намісників» із центру; наявність державної, чітко сформульованої ідеології, державна під­тримка однієї з релігійних конфесій. Одна з головних ознак авторитарної влади — «закритість», кулуарність рішень, від­сутність дієвого контролю за діяльністю влади з боку су­спільства (через пред­ставницьці органи, судову владу та ЗМІ) й нероз­виненість громадянського су­спільства.

Авторитарна держава особливо пильно контролює інформаційні процеси. Сама поява критики центральної влади в ЗМІ свідчить про те, що су­спільство вже не є тоталітарним. Але якщо влада має можливість заборонити небажані ви­да­н­ня або радіо- чи телека­нали, це означає, що су­спільство ще не є демократичним, що «плюралізм» не пере­творився на справжню свободу слова. В економічній сфері А. призводить до формува­н­ня могутніх фінанс.-промислових груп, які отримують над­прибутки, міцнішають завдяки протегуван­ню влади й зрощуються з нею. За таких умов зникають ринкові від­носини, що ґрунтуються на принципах вільної конкуренції: стає неможливим за­йматися сер­йозним бізнесом, не маючи владної протекції. Демократичний режим установлює закони, обовʼязкові для всіх, зокрема і перед­усім для виконавчої влади, тобто демократична влада обмежена законом; громадськість має повну можливість контролювати владу через низку громадських організацій (серед них — й опозиційні партії) та вільні ЗМІ. За А. закони обовʼязкові для всіх, окрім самої влади, у авторитарному су­спільстві чиновник є уособле­н­ням законодавства: «закон — це я».

Психологічним ґрунтом авторитарного політичного устрою є поширеність своєрідної авторитарної сві­домості, авторитарно-патерналістичний комплекс, який по­єд­нує А. «низів», тобто населе­н­ня, що прагне «сильної руки», і А. «верхів», влади, ладної цією «рукою» стати. В основі авторитарної су­спільної психології — покла­да­н­ня всіх сподівань, надій та повноти від­повід­альності на певну особу (напр., президента) і глибока недовіра до демократичних процедур (парламент., судових тощо) роз­вʼяза­н­ня су­спільних про­блем, негативне ставле­н­ня до таких узвичаєних ін­ституцій громадянського су­спільства, як політичні партії, проф­спілки, різні поза­урядові організації. Для авторитарної сві­домості є не вельми значимими особисті демократичної свободи, які, хоч і не заперечуються, мають інструментальну цін­ність як певний засіб для досягне­н­ня інших цілей. Авторитарні тенденції в су­спільстві завжди наростають у періоди кардинал. соц. зрушень, особливо серед тих прошарків населе­н­ня, які найбільше потерпають від цих змін і чиє існува­н­ня в су­спільстві не убезпечене. Авторитарний тип особистості докладно про­аналізували у 40-х рр. амер. дослідники під керівництвом Т. Адорно у ґрунтовні праці «Авторитарна особистість», що уві­йшла до класичного доробку соціологічної науки. У цьому типі особистості по­єд­нано такі психологічні якості, як догматизм мисле­н­ня, схильність керуватися усталеними стереотипами, некритична готовність коритися будь-якому авторитетові, нетолерантне ставле­н­ня до іноземців та національних меншин, до нетрадиційної су­спільної поведінки тощо. Витоки формува­н­ня такого психологічного типу автори вбачали в особливостях первин­ної соціалізації в сімʼї, у тих стосунках, які існували між батьками й дітьми. Ієрархічні авторитарні від­носини між батьками та дітьми здатні виливатися у владно-орієнтовні установки залежності, які в політичній філософії та соціальному світо­гляді спричиняють схиля­н­ня їхніх носіїв перед усім, що видається індивідові «сильним», «могутнім», і зневажливе ставле­н­ня до всього «слабкого». Від часу публікації на­званої праці поня­т­тя «авторитарна особистість» і (особливо) викладена в ній концепція її формува­н­ня були предметом інтенсивних наукових дис­кусій. Критиці перед­усім було під­дано твердже­н­ня щодо прямої залежності між типом ран­ньої соціалізації та формува­н­ням авторитарних установок, між психологічним та політ. А. Подальші дослідже­н­ня засвідчили, зокрема, що в демократичному су­спільстві психологічний А. не завжди породжує авторитарні політичні по­гляди.

Авторитарні режими були поширені насамперед як абсолютист. форми правлі­н­ня середньовіч­чя та Нового часу — монарх. режими 18 ст., які згодом, завдяки буржуазним революціям, транс­формувалися в демократії. До авторитарних режимів належали Російська та Австро-Угорська імперії, до яких входили землі України. У 20 ст. більшість країн, де збереглися авторитарні режими, належать до країн «третього світу». Сучасну Україну, згідно з класифікацією Дому Свободи, що проводить щорічний моніторинг рівня свободи й демократії в світі, уналежнюють до «частково вільних» держав. З одного боку, їй притаман­ні риси роз­виненої демократії — демократична кон­ституція, поділ влади між різними гілками, вільні вибори, багатопартійна система, вільна діяльність опозиції, наявність недержавних ЗМІ тощо. З іншого — низький показник верховенства закону, вкрай нероз­винена судова влада, яка за­знає по­стійного втруча­н­ня пред­ставників виконавчої влади, високий рівень корумпованості влади та її свавільне втруча­н­ня в економічні процеси, залежність більшості ЗМІ від влади або від різного роду «кланів», слабке місцеве самоврядува­н­ня, а головне — не­значний вплив громадськості на діяльність влади через недо­статню роз­виненість громадян. су­спільства.

Дальший роз­виток України — демократичним чи авторитарним шляхом — залежатиме насамперед від успішності економічних реформ, що мають поліпшити становище населе­н­ня і тим самим послабити авторитарні на­строї, сприяти формуван­ню середнього класу, який є надійним соціальним під­ґрунтям стабільної демократії. Щодо особи, то А. проявляється у соціально-психологічних особливостях її характеру. Така особа прагне максимально під­корити своїй владі чи впливові інших людей, колектив або су­спільство в цілому. Їй притаман­на агресивність, завищені самооцінка й рівень домагань, схильність до стереотипів, слабка рефлексія, недо­статня самокритичність, намага­н­ня досягти панів. становища за будь-яку ціну тощо. У межах концепції авторитарної особи, яку роз­робили соціологи Франкфуртської школи, такий тип су­спільної психології роз­глядається як масова основа диктаторського і тоталітарного режимів. Авторитарний керівник (лідер) — натура, яка намагається усунути інших людей від участі у вирішен­ні найважливіших питань стратегічного і тактичного характеру, жорстко контролює роз­вʼяза­н­ня будь-якого зав­да­н­ня, обмежує ініціативу членів колективу, спри­ймаючи її як вияв непокори чи зазіха­н­ня на його авторитет, субʼєктивно оцінює отримані результати тощо. Якщо йдеться про авторитарний тип політичного керівника, то такий очільник може діяти за умов демократії як лідер популістичної авторитарної партії, а в су­спільстві з авторитарним режимом — як пред­ставник панівного угрупова­н­ня.

Літ.: T. W. Adorno, Е. Frenkel-Brunswik, D. I. Levinson, R. N. Sanford. The Authoritarian Personality. New York, 1950; Саушкин Н. О культе личности и авторитете. Москва, 1962; В. Altemeyer. Enemies of Freedom. San-Francisco, 1988; Борисов В. К. Авторитарно-бюрократическая система: сущность, основы, условия преодоления. Москва, 1990; Макиавел­ли Н. Государь / Пер. с итал. Москва, 1990; Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство / Пер. с болг. Москва, 1991; Рас­сел Б. Практика и теория большевизма / Пер. с англ. Москва, 1991; Тойнби А. Дж. По­стижение истории / Пер. с англ. Москва, 1991; Джилас М. Лицо тоталитаризма / Пер. с сербо-хорват. Москва, 1992; Федоров В. А. Эволюция авторитарных режимов на Востоке. Москва, 1992; Марксизм: pro u contra. Москва, 1992; Сивохина Т. А., Зезина М. Р. Апогей режима личности власти. «От­тепель». Поворот к нео­сталинизму: Обществ.-полит. жизнь в СССР в середине 40-х — 60-е годы. Москва, 1993; Бул­лок А. Гитлер и Сталин: Жизнь и власть: Сравнит. жизнеописание: В 2 т. / Пер. с англ. Смоленск, 1994; Утверждение авторитарно-бюрократического руководства советским обществом. Превращение ВКП(б) в инструмент режима личной власти Сталина (20–30-е гг. ХХ в.). Комсомольск-на-Амуре, 1994; Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях у 30–50-ті роки ХХ ст.: (Істор.-політол. аспект). Лц., 1995; Троян С. С. Європейські тоталітарні режими 20–30-х років ХХ ст.: Консп. лекцій. Чц., 1996; Бекешкіна І. Державний авторитаризм та авторитарна сві­домість // ППУ. 1996. № 17; Головаха Є. Демократія чи авторитаризм: який вибір найвірогідніший для України сьогодні та в оглядній пер­спективі? // ППУ. 1996. № 17; Паніна Н. Анемія у пост­комуністичному су­спільстві // Там само; Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. К., 1996. Вид. 2; Михальченко М. І. та ін. Соціально-політична транс­формація України: реальність, міфологеми, про­блеми вибору. К., 1997; Демʼяненко Б. Л. Тоталітарні режими ХХ столі­т­тя: системний аналіз нацистської моделі (1933–1945 роки). К., 1998; Freedom in the World: 1997–1998. New York, 1998; Nations in Transit: 1998. New York, 1999; Лазоренко О. В. Влада в Україні. Нетривіальний політичний аналіз для можно­владців і тих, хто хоче ними бути. К., 1999; Политология: наука о политике. К., Х., 1999.

І. Е. Бекешкіна

Завантажити статтю