Агрофітоценологія

Визначення і загальна характеристика

АГРОФІТОЦЕНОЛО́ГІЯ (від агро… і фітоценологія) — наука, що ви­вчає видо­змінений людиною рослин­ний покрив ландшафту, регіону, земної кулі, закономірності його роз­витку, складу, пошире­н­ня, екологічну та продукційну значимість. Провід. фактором роз­витку агрофітоценозів є меліорат. та агротех. заходи, що ви­значають взаємозвʼязок між рослин. покривом і ґрунтово-екол. умовами його зро­ста­н­ня й адаптації. А. є теор. основою рац. викори­ста­н­ня, під­вище­н­ня продуктивності й охорони природ., видо­змін. і штучно створ. людиною фітоценозів. На основі агрофітоценол. досліджень роз­робляють заходи для докорін. поліпше­н­ня природ. луків і пасовиськ, створе­н­ня стійкого й високо­продуктив. сіяного траво­стою, культивува­н­ня високоадаптованих до конкретних ґрунтово-екол. умов різних видів багаторіч. трав та насаджень. Агрофітоценоз — компонент агроландшафту (агроекосистеми, агробіо­геоценозу), осн. продуцент орган. речовин, що є поживою для гетеротроф. організмів. У кожного агрофітоценоза — від­повід­на структура й видовий склад. Меліорат. пере­творе­н­ня території неминуче викликають зміни структури й властивостей болот., лучних, лісових, польових і водних фітоценозів. При цьому від­бувається послідовна зміна або цілеспрямована заміна природ. рослин. асоціацій культурними — агрофітоценозами. Проте можливі й негат. явища, а саме: зниже­н­ня середовища від­творювальної, екон.-госп. та ін. цін­ностей фітоценозів аж до повної їх де­градації й руйнації. Такі явища, що мають місце, напр., на осуш. торф. масивах, зумовлюють необхідність за­стосува­н­ня спец. заходів для ренатуралізації земель, включаючи за­провадже­н­ня заказних та заповід. режимів їх викори­ста­н­ня, значного обмеже­н­ня меліорат. робіт. Водночас екол. об­ґрунтов. меліорат. й агротех. заходи під­вищують продуктивність агрофітоценозів та якість рослин. продукції. Ці заходи здійснюються в комплексі з рац. викори­ста­н­ням земель, поліпше­н­ням і ре­структуризацією агрофітоценозів, оптимізацією спів­від­ноше­н­ня їх у структурі сіво­змін тощо. Результати агрофітоценол. досліджень використовують також при об­ґрунтуван­ні вилуче­н­ня земель з орного фонду й пере­веде­н­ня їх під ґрунтозахисні високо­продукт. багаторічні травостої, чагарник., ліс. та плод. насадже­н­ня.

Уперше про фітоценологію як про самост. науку почали говорити на­прикінці 19 ст., хоча про фітоценози знав уже К. Лін­ней (18 ст.). Багато для становле­н­ня фітоценології зробили О. Гумбольдт, Ж. Пост, А. Кернер, Р. Хульт, О. Ґрізебах, Р. Сернандер, Ф. Ру­прехт, І. Борщов. На поч. 30-х рр. 20 ст. із заг. фітоценології виділилась А., або ценологія орних земель. На думку деяких фітоценологів, між посівами с.-г. культур і природ. рослин. угрупова­н­нями немає ніякої різниці. Основним у будь-якому фітоценозі є едифікатор, який прямо або опосередковано ви­значає видовий склад видів-супутників, що формується в агроценозах внаслідок коеволюції культур. рослин і бурʼянів. На противагу цим дослідникам, В. Альохін і Й. Пачоський доводили, що склад бурʼянів у посівах цілком випадковий, і тому між природ. фітоценозами та штуч., антропоген­ними немає нічого спільного. Певний час цю думку під­тримував і ві­домий укр. фітоценолог А. Гродзинський. Нині більшість учених схиляються до того, що агрофітоценоз, хоч і є витвором людини, проте зберігає багато рис, притаман. природ. фітоценозам, і під­лягає їхнім закономірностям. Якщо гео­графію й топо­графію культур. домінантів ви­значає людина (часто необ­ґрунтовано порушуючи принцип диференціації місць прожива­н­ня), то бурʼянові компоненти роз­поділяються за екол. законами диференціації місць прожива­н­ня та диференціації ніш. Осн. ознакою агроценозів є їхня не­стабільність. Для їх під­трима­н­ня доводиться впроваджувати мех. обробіток, за­стосовувати гербіциди, а для одержа­н­ня макс. продуктивності — використовувати добрива, полив та ін. засоби інтенсифікації. Сучас. фітоценологи А. Гальцнер, Ф. Клементс, Р. Віт­тікер, Дж. Вудвелл, Н. Юрін, В. Хржановський, укр. вчені А. Гродзинський, Ю. Шеляг-Сосонко, Я. Дідух та ін. є пред­ставниками нового напряму, який втілюється в с.-г. практиці. Для одержа­н­ня оптим. продуктивності посівів і якості врожаю вчені пропонують створювати рослин­ні угрупова­н­ня за принципом диференціації ніш (як часових, так і просторово-ресурс.), тобто створювати зміш. посіви. Однак ці роботи проводяться часто емпірично, і тому перед агрофітоценологами стоїть важливе зав­да­н­ня — роз­робити теорію зміш. посіву на основі опису ніш різних видів і побудови матем. моделей про­гнозу сумісності різних компонентів такого угрупова­н­ня. Особливо складно пі­ді­брати компоненти для функціонува­н­ня багаторіч. агроценозів. Створе­н­ня зміш. посівів одноріч. культур дещо простіше.

Проте й у цьому разі виникає про­блема оптимізації ніш та балансу між компонентами. Пропонується багато способів: паралельна селекція культур, які висіватимуться разом, напр., кукурудза й квасоля, висіва­н­ня компонентів суміші в різні строки та по­вторні посіви різних культур з метою роз­мика­н­ня фенологіч. піків. Особливо ефектив. є вирощува­н­ня сумішей культури того самого виду. У США за­стосовують посівні суміші («бленди») кукурудзи, до яких входять сорти з різним типом будови над­зем. й під­зем. частин та деякими від­мін­ностями ритміки роз­витку, але з одночас. до­зріва­н­ням. Поповне­н­ня ресурсів живле­н­ня пропонується за рахунок вирощува­н­ня бобових культур як одночасно з осн. культурою, так і у ви­гляді сидератів. Суміші дають змогу зняти т. зв. втомлюваність ґрунту й одержувати значно вищі врожаї, що було доведено дослідами А. Гродзинського,– навіть невелика домішка конюшини в посівах льону знімає втомлюваність ґрунту й значно під­вищує врожай осн. культури.

Літ.: Ламан Н., Самсонов В., Прохоров В. и др. Методическое руководство по ис­следованию смешан­ных агрофитоценозов. Минск, 1996; Иванов В. Ф., Иванова А. С. и др. Экология плодовых культур. К., 1998; Березівський Л. Системи основного обробітку ґрунту і щільності агрофітоценозу як фактори формува­н­ня врожаю та якості льоноволокна // Наук. вісн. Нац. аграр. університету. 1999. № 19.

Р. С. Трускавецький

Завантажити статтю