Антикриміногенна політика

АНТИКРИМІНОГЕ́Н­НА ПОЛІ́ТИКА — один з аспектів політики держави, що включає роз­робле­н­ня і здійсне­н­ня комплексу економічних, політичних, ідеологічних, культурних, правових, адміністративних, організаційних та інших заходів, спрямованих на нейтралізацію, блокува­н­ня та усуне­н­ня криміноген­них факторів, виявле­н­ня і припине­н­ня злочинів, притягне­н­ня осіб вин­них у їх вчинен­ні до від­повід­альності. Зміст і спрямованість А. п. ви­значається особливостями соц.-екон. формації, політ. системи, в яких вона здійснюється; рівнем, структурою та динамікою злочинності; екон. ситуацією (характером екон. від­носин, рівнем «тіньової» економіки, осн. тенденціями екон. роз­витку); вибором стратег. напряму протидії злочин­ності; наявністю науково об­ґрунтованих про­грам декриміналізації економіки, політики, ін. соц. сфер, протидії найнебезпечнішим та найпоширенішим злочинам; станом право­охорон. системи; наявністю сильної незалеж. суд. влади; рівнем роз­витку демократ. ін­ститутів су­спільства; культур. і політ. особливостями су­спільства. Ефективність А. п. залежить від того, на­скільки правильно ви­значено основні криміноген­ні процеси, встановлено їхні причини, закономірності роз­витку і на­скільки адекватними є заходи, вживані для їх нейтралізації. А. п. повин­на базуватися на наук. засадах і ви­значати реал. мету антикриміноген. діяльності. Її формува­н­ня повин­но виходити з того, що злочин­ність — соц. явище, притаман­не всім державам; вона змінюється залежно від соц.-екон., політ. та ін. умов життя. Її не можна викоренити, ліквідувати, однак, здійснюючи вдалу А. п., можна зменшити її обсяги, обмежити сфери роз­по­всюдже­н­ня, змінити характер її проявів, а також обмежити вплив на екон., політ., правові та інші соц. процеси. Загостре­н­ня політ. та соц.-екон. ситуації в державі завжди приводить до кількісного і якіс. зро­ста­н­ня злочин­ності, посиле­н­ня її впливу на сусп. життя. Успішна реалізація А. п. можлива за наявності трьох осн. складових: належної законодав. бази; ефективного її за­стосува­н­ня від­повід­ними держ. (право­охорон­ними) органами; політ. волі керівництва держави реально і системно протидіяти злочин­ності, насамперед, найнебезпечнішим її проявам, які на даний період роз­витку країни становлять найбільшу за­грозу державі і су­спільству. У рад. період роз­витку України А. п. характеризувалась від­сутністю науково об­ґрунт. по­гляду на злочин­ність як соц. явище й звідси хибним ви­значе­н­ням мети та напрямів здійсне­н­ня такої політики (в основу ро­зумі­н­ня злочин­ності було покладено постулат, згідно з яким злочин­ність у соціаліст. су­спільстві роз­глядалась як пере­житок минулого); різкими колива­н­нями її напрямів, об­умовленими значною мірою політ. інтересами, ідеол. і пропагандист. міркува­н­нями правлячої верхівки та особистими якостями кер. держави; на­да­н­ням пере­ваги ре­пресив. заходам над профілактичними. Антинаук. характер А. п. цього періоду особливо проявився у ви­значен­ні осн. мети боротьби зі злочин­ністю — повна ліквідація злочин­ності і причин, які її породжують. Така мета була ви­значена про­грамою КПРС і неодноразово проголошувалась політ. керівництвом партії та СРСР. Так, у 60-х рр. 20 ст. М. Хрущов запевнив рад. народ у тому, що у най­ближчі кілька десятиліть зі злочин­ністю в СРСР буде покінчено. Окремі елементи такого ро­зумі­н­ня злочин­ності притаман­ні й деяким пред­ставникам ниніш. політ. керівництва України, які висувають зав­да­н­ня «викоріне­н­ня корупції». Це зна­йшло своє від­ображе­н­ня в окремих нормат.-правових актах, напр., Законі України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочин­ністю» (1993), де одним з осн. зав­дань і метою боротьби з організов. злочин­ністю є її ліквідація. А. п. рад. періоду по­стійно спрямовувалась на пошук певних ворогів і боротьбу з ними. Від­разу ж після більшов. пере­вороту 1917 В. Ленін гол. ворогами рад. влади ви­знав хабарництво і спекуляцію.

У 30–40-х рр. 20 ст. ними стали «вороги народу» — ті конкретні особи, окремі прошарки населе­н­ня або цілі народи, які з політ. точки зору не «вписувались» у ви­значену парт. вождями схему будівництва комунізму. У 50–80-х рр. 20 ст. набула роз­маху боротьба кримінал.-правовими та ін. ре­пресив. засобами з вільнодумством, а саме з тими, хто висловлював іншу, порівняно з офіц., точку зору щодо оцінки ситуації, яка складалася в країні, окремих подій чи рішень політ. керівництва держави. Таких осіб притягували до кримінал. від­повід­альності, висилали у певні регіони чи за межі країни; вони за­знавали ін. обмежень та утисків. Вплив окремих політ. та держ. діячів на А. п. яскраво ілюструє діяльність таких кер. компарт. системи, як Л. Брежнєв і Ю. Андропов. Якщо період правлі­н­ня Л. Брежнєва характеризувався по­блажливим ставле­н­ням до певного роду правопорушень і навіть своєрід. стимулюва­н­ням криміноген. поведінки знач. частини насел. країни, коли, напр., роз­кра­да­н­ня держ. або колект. майна за місцем роботи ставало мало не нормою поведінки рад. людини, то період правлі­н­ня Ю. Андропова — т. зв. «закручува­н­ням гайок», коли ставку було зроблено на жорсткі ре­пресивні заходи впливу на злочин­ність, адм. заходи щодо наведе­н­ня порядку та встановле­н­ня дисципліни.

Одним із осн. законодав. актів держави, в якому від­ображається сутність А. п., є Кримінал. кодекс (КК). Саме у ньому держава ви­знає ту чи ін. поведінку злочин­ною, ви­значає під­стави кримінал. від­повід­альності, перед­бачає правову реакцію на вчине­н­ня злочину. Перший КК України (1922) містив 227 статей (171 з них ви­значала окремі види злочинів), КК 1960 налічував вже 263 стат­ті (208 з них ви­значали окремі види злочинів), проект нового КК України (прийнятий у другому читан­ні) містить 462 стат­ті (356 з них ви­значають окремі види злочинів). Не­стабільність у здійснен­ні А. п. рад. періоду проявлялась у проведен­ні період. кампаній по боротьбі та посилен­ню від­повід­альності за ті чи ін. види злочинів: напр., контр­революц. діяльність, спекуляцію, роз­кра­да­н­ня держ. чи колект. майна, хабарництво, самогоноварі­н­ня. У цей та пост­радян. періоди наявна тенденція до роз­шире­н­ня кола діянь, які ви­знаються злочинами, та намага­н­ня держави вирішити актуальні соц.-екон. про­блеми шляхом криміналізації (не завжди об­ґрунтованої) певних діянь (так було з криміналізацією поруше­н­ня порядку організації і проведе­н­ня зборів, мітингів, вулич. походів і демонстрацій у 1988, невчасної або непов. виплати заробіт. плати у 2000). На зміст А. п. України сут­тєво вплинуло прийня­т­тя Кон­ституції України (1996). Це об­умовлено як закріпле­н­ням у ній низки нових демократ. принципів функціонува­н­ня укр. су­спільства і укр. держави, так і зміною правового статусу деяких право­охорон. органів і процесуал. порядку проведе­н­ня слідчих та інших процесуал. дій. Так, прокуратура України з уведе­н­ням в дію законів, що регулюють діяльність держ. органів щодо контролю за додержа­н­ням законів, та з формува­н­ням системи досудового слідства по­збавляється функції на­гляду за дотрима­н­ням і за­стосува­н­ням законів (функції заг. на­гляду) та функції попереднього слідства. Через 5 р. після набу­т­тя чин­ності Кон­ституцією України змінюється існуючий порядок арешту, утримува­н­ня під вартою і затрима­н­ня осіб, пі­до­зрюваних у вчинен­ні злочину, а також порядок проведе­н­ня огляду та обшуку житла або ін. володі­н­ня особи. До цього часу повин­на від­бутися реформа суд. устрою України і сформована система судів заг. юрисдикції.

А. п. держави у концентрованому ви­гляді від­ображається у від­повід. про­грам. документах, які стосуються протидії злочин­ності. До них належать Держ. про­грама боротьби зі злочин­ністю (1993), Комплексна цільова про­грама боротьби зі злочин­ністю на 1996–2000 рр. (1996), Нац. про­грама боротьби з корупцією (1997), Концепція боротьби з корупцією в Україні на 1998–2005 рр. (1998), Про­грама профілактики СНІДу та наркоманії на 1999–2000 рр. (1999), Про­грама запобіга­н­ня торгівлі жінками та дітьми (1999), Комплексна про­грама профілактики злочин­ності на 2001–05 рр. (2000). Реалізацією А. п. за­ймаються право­охорон­ні органи, на які без­посередньо покладено обовʼязок виявляти та роз­слідувати злочини, притягувати вин­них осіб до від­повід­альності, вести профілакт. роботу. Ефективність викона­н­ня ними своїх функцій у сфері реалізації А. п. залежить від досконалості кримінал., кримінал.-процесуал. законодавства та законодавства, яке ви­значає їхні повноваже­н­ня, рівня матеріал.-тех. забезпече­н­ня їхньої діяльності, соц.-правового статусу їхніх працівників, ставле­н­ня до них керівництва держави. У країнах з роз­винутою демократією функціонува­н­ня право­охорон. органів мало залежить від політ. та ін. уподобань керівництва держави. У державах із нероз­виненими демократ. ін­ститутами і не­стабільною політ. системою місце і роль право­охорон. органів у су­спільстві, зокрема в реалізації А. п., знач. мірою залежить від позиції перших осіб держави. У таких країнах право­охорон­ні органи ви­ступають інструментом у руках політ. кер-ва, викори­ста­н­ня якого залежить від рівня правової і морал. чистоти такого кер-ва, його баче­н­ня стратег. роз­витку країни, ви­значе­н­ня ним осн. цілей свого керува­н­ня країною, вибору осн. засобів досягне­н­ня цих цілей тощо.

Роль право­охорон. органів України в реалізації А. п. у сучас. умовах, крім від­повід. законодав. положень, знач. мірою об­умовлюється їхньою залежністю від політ. керівництва держави, низьким рівнем матеріал.-тех. забезпече­н­ня, невисоким соц. статусом їхніх працівників. Викона­н­ня право­охорон. органами своїх функцій у реалізації А. п. ускладнюється ще й тим, що на сучас. етапі роз­витку укр. су­спільства вони не користуються до­стат. довірою населе­н­ня. За даними досліджень, проведених на­прикінці 20 ст., СБУ довіряли 17,7 % опитаних громадян, МВС — 8,2 %, прокуратурі — 10,2 %, судам — 9,4 %. При цьому спо­стерігалась чітка тенденція зниже­н­ня рівня довіри до за­значених органів. Осн. показниками ефективної діяльності право­охорон. органів, а отже, і реалізації А. п. в Україні, ще від рад. часів традиційно є кількісні показники: щодо виявлених, роз­критих та роз­слідуваних злочинів, щодо осіб, притягнутих до кримінальної від­повід­альності, щодо виявлених та зне­шкоджених організованих злочин­них груп тощо. Якщо характеризувати А. п. України за таким показником, як кількість осіб, засуджених за вчине­н­ня злочинів, то слід від­значити, що за остан­нє десятиріч­чя кількість таких осіб значно зросла. Так, якщо у 1993 в Україні судами за вчине­н­ня злочинів було засуджено 152 878 осіб, то у 1998 — 232598. За цей же період зросла кількість засуджених за злочини проти держави — від 465 до 1713; роз­кра­да­н­ня державного, колект. та приват. майна — від 84 415 до 123 293; злочини проти життя, здоровʼя, честі і гідності — від 19 657 до 26 834, з них за умисне вбивство — від 2463 до 3252; госп. злочини — від 8669 до 11 447; посад. злочини — від 432 до 2964 осіб. Кількість зареєстрованих злочинів у цей період зро­стала ще більшими темпами. Напр., якщо у 1990 в Україні зареєстровано 161 випадок роз­кра­да­н­ня держ. або колект. майна в особливо великих роз­мірах, то у 1999 таких випадків було вже 5818; якщо у 1990 виявлено 1843 злочини, вчинені організов. злочин. групами, то у 1999 — таких злочинів було зафіксовано вже 45 476. Однак ці показники характеризують лише один бік А. п. — активність право­охорон. органів, але в жодному разі не дають можливості отримати обʼєктивну картину результативності А. п. Це можна зробити лише у сукупності з ін. показниками (індикаторами) екон., політ., правового, психол. та ін. характеру. Такими індикаторами є дані, які характеризують екон. процеси (рівень тіньової економіки), стан фінанс. системи держави (від­соток готівки, що знаходиться у позабанк. обігу), стан дотрима­н­ня кон­ституц. прав і свобод людини і громадянина, оцінка громадянами рівня своєї захищеності від протиправ. посягань тощо. За офіц. ви­зна­н­ням керівництва України, на­прикінці 90-х рр. частка тіньової економіки в Україні фактично зрівнялась з офіц. і становила 45–60 %. У грош. вимірі тіньова економіка у цей період обходилась укр. су­спільству у 10–12 млрд грн. За під­рахунками фахівців, сукуп. тіньовий капітал укр. громадян на­прикінці 20 ст. складав прибл. 40 млрд дол. США, а нелегальний валют. обіг в Україні сягав бл. 12 млрд дол. США. Мінімальна сума вільноконвертов. валюти, незакон­но вивезеної за межі України, оцінювалась у 20 млрд дол. США. Лише за один рік (1999) і лише до одного держ. органу (Уповноваженого ВР України з прав людини) наді­йшло 16 019 звернень громадян, у 54,7 % з яких порушувались пита­н­ня забезпече­н­ня закон­ності та охорони правопорядку. У 2000 Верхов. Суд України в порядку на­гляду роз­глянув 56 417 скарг громадян про поруше­н­ня судами законодавства при роз­гляді суд. справ та прийнят­ті необ­ґрунт. рішень у таких справах. За­стосува­н­ня право­охорон. органами кримінал. закону досить часто буває недо­статньо об­ґрунтованим. В остан­ні роки в Україні фіксується значна кількість фактів поруше­н­ня кримінал. справ та притягне­н­ня осіб до кримінал. від­повід­альності за від­сутності до­стат. під­став. Так, лише у 2000 суди касаційної та на­глядової ін­станцій ви­знали незакон­ними судові ріше­н­ня у кримінал. справах стосовно 11,5 тис. осіб. У цьому ж році лише за­значені суди скасували обвинувал. вироки, винесені судами нижчого рівня і направили справи на додатк. роз­слідува­н­ня стосовно 1600 осіб. Соціол. дослідже­н­ня свідчать про те, що укр. громадяни не задоволені рівнем захисту своїх прав та свобод (59,2 %), станом боротьби з корупцією в органах держ. влади (70,7 %) і зі злочин­ністю загалом (61,4 %). Пере­важна більшість опитаних (75,9 %) пере­конані у тому, що їхні права забезпечуються не належ. чином, і лише 0,9 % вважають, що вони забезпечуються повною мірою.

Нині здійснювану в Україні А. п. не можна вважати ефективною. ВР України кон­статувала, що корупція і організ. злочин­ність реально за­грожують нац. без­пеці України та її кон­ституц. ладові, а діяльність право­охорон. органів у цій сфері ви­знано незадовільною. Причинами такого стану на­звано неправильно ви­значений стратегіч. напрямок А. п., а також недо­статню політ. волю вищого керівництва держави щодо протидії злочин­ності. Осн. ставка у протидії злочин­ності робиться на посиле­н­ня ре­пресив. та адм. заходів, однак істор. досвід роз­витку України, а також роз­витку ін. країн засвідчив, що ре­пресивними заходами не можна радикально змінити ситуацію зі станом злочин­ності в державі. Стратегіч. напрямом А. п. має стати запобіга­н­ня злочин­ності: системний, комплексний вплив на соц. перед­умови злочин­ності, причини та умови конкрет. злочинів, що до­зволить істотно зменшити обсяг злочин­ності, змінити її характер, обмежити вплив на найважливіші соц. процеси. Провід­не місце у профілакт. діяльності належить заходам, спрямов. на демократизацію укр. су­спільства, стабілізацію політ. об­становки, реформува­н­ня екон. від­носин, виріше­н­ня найгостріших соц. про­блем, забезпече­н­ня реалізації кон­ституц. прав та свобод людини і громадянина. Характер профілакт. заходів об­умовлюється рівнем їхнього наук. об­ґрунтува­н­ня, глибиною зʼясува­н­ня факторів, що породжують злочин­ність на сучас. етапі роз­витку держави. У процесі активізації профілакт. діяльності позитивну роль може зі­грати Закон України «Про профілактику злочин­ності», проект якого у 2000 прийнято у другому читан­ні. За політ. та правової ситуації, яка нині складається в Україні і характеризується недо­статньо роз­винутими демократ. ін­ститутами і залежною суд. владою, політ. воля керівництва держави щодо створе­н­ня системи антикриміноген. запобіжників, реал. протидії найбільш небезпечним злочин. проявам є вирішал. чин­ником ви­значе­н­ня змісту та ефективності реалізації А. п.

Завантажити статтю