Акцентологія

АКЦЕНТО́ЛОГІЯ (від лат. accentus — наголос і ...логія) — роз­діл мово­знавства, що ви­вчає акцентні (просодичні) засоби мови. Термін «акцентологія» вперше в науковий обіг увів Р. Брандт. Залежно від аспектів ви­вче­н­ня роз­різняють: описову А. — досліджує фонетичні, фонологічні й граматичні властивості просодичних засобів; теоретичну А. — ви­вчає системні від­ноше­н­ня просодичних засобів, їхні мовні функції; історичну А. — досліджує історію наголосу в певній мові; порівняльно-історичну А. — досліджує історичні зміни наголосу в групі споріднених мов. 

Ще в 19 ст. О. Потебня перед­бачав, що вче­н­ня про наголос становитиме окрему галузь лінгвіст. науки. У своїй праці «Ударение», яку опублікував у Києві лише 1973, він за­стосував морфологічний принцип опису наголосу. Ви­вчаючи в осн. рос. наголос, О. Потебня подав багато матеріалу, присвяч. наголошен­ню в сербохорват., болг. та укр. мовах. Першою друк. працею з порівнял. А. словʼян. мов стала кн. Р. Брандта «Начертание славянской акцентологии» (С.-Петербург, 1880). У роз­витку словʼян. А. виділяють два етапи. Перший — класична (або традиц.) А. — характеризується побудовою словʼян. акцентол. концепції, фонет. в основі. Найвидатніші її пред­ставники — Л. Булаховський, Т. Лер-Сплавінський, Я. Роз­вадовський, Н. Ван-Вейк, О. Белич та ін. Серед числен. законів словʼян. А. центр. місце посідає закон де Сос­сюра-Фортунатова, установлений швейцар. і рос. мово­знавцями незалежно один від одного (Ф. де Сос­сюр сформулював його лише стосовно літ. мови). За цим законом, наголос із циркумфлексованого або короткісного складу пере­ходив на на­ступний склад, якщо остан­ній був акутованим. Другий етап бере початок від виходу кн. Х. Станґа «Slavonic accentuation» (Oslo, 1957), у якій було за­пропоновано нову словʼян. акцентол. концепцію, морфол. в своїй основі. Вона ґрунтується на проти­ставлен­ні 3-х акцент. парадигм — баритонованої, окситонованої та рухомої. У роз­виток цієї концепції, крім Х. Станґа, великий внесок зробили В. Дибо, В. Ілліч-Світич, В. Колесов та ін. У нових дослідж. з А. заперечується дія на словʼян. ґрунті більшості законів класич. А., зокрема закону де Сос­сюра–Фортунатова. Рухома акцент. парадигма роз­глядається не як результат дії назв. закону, а як рефлекс старої (індоєвроп.) морфол. рухомості.

Основи укр. А. заклав Л. Булаховський, який досліджував наголос у різних аспектах. Опис акцент. системи сучас. української літературної мови він подав у кн. «Український літературний наголос (характеристика норми)» (Уфа, 1943; К.; Л., 1947). Л. Булаховський роз­глянув широке коло питань істор. А. української мови. Знач. внесок в істор. А. української мови зробила З. Веселовська, яка успішно продовжила роз­почате І. Огієнком ви­вче­н­ня наголосу в давніх укр. памʼятках. Пита­н­ня істор. А. досліджують В. Скляренко, В. Задорожний, І. Гальчук. Успіхи описової та теор. А. української мови від­ображені у працях В. Вин­ницького, А. Білоштана, Т. Бровченко, М. Наконечного та інші.

Завантажити статтю