Комунікативна філософія

Визначення і загальна характеристика

КОМУНІКАТИ́ВНА ФІЛОСО́ФІЯ  — напрям у сучасній західній фі­­лософії, де основним предметом і методом дослідже­н­ня по­стає повсякден­не мовлен­нєве спілкування між людьми. Серед пред­ставників — К.-О. Апель, Д. Бьолер, Ю. Габермас, В. Куль­ман, П. Ульріх. Комунікація пере­­творюється на парадигму фі­ло­софува­н­ня, яка за­ступає філософію буття та філософію сві­до­мості. Продовжуючи тенденції герменевтично-прагматично-лінгвістично-семіотичного повороту в післягеґелевій філософії, що спрямовано на по­дола­н­ня «метод. соліпсизму» і монологізму філософії субʼєк­тив­ності, К. ф. звертається до традицій класич. транс­цендентал. ідеалізму, транс­формуючи остан­ній на засадах інтерсубʼєк­тив­ності. Зміна парадигми, яка по­значається пере­ходом від фі­­лософії сві­домості до філософії комунікації і від соціології, що ґрунтується на цілераціональній дії, до соц. теорії комунікатив. дії, спрямована на виявле­н­ня фундаментальніших засад філо­софува­н­ня, порівняно з тими, які могли б бути виведені з люд. субʼєктивності. Це стосується та­кож ви­значе­н­ня достемен­ності й універсальності зна­н­ня, об­ґрунтува­н­ня правильності та за­­гально­значущості етич. норм і цін­ностей, де критерієм істини та остан­ньою ін­станцією, яка легітимує етичні й правові норми, по­стає аргументов. консен­сус (консенсуал. теорія істини), що досягається в дискурсі. При цьому фактичне взаєморо­зумі­н­ня в емпірич. комунікації має бути пере­вірене на істин­ність та правильність на основі апріорі транс­цендентал. (ідеал.) комунікації. Апріорі ідеал. дискурсу (транс­цендентал. комунікації) пе­редбачає необмеженість комунікації, тобто дискурс має бути від­критим для участі будь-якого ро­зумного субʼєкта та вільним від від­носин панува­н­ня. З апеляцією до комунікації повʼязу­ється надія на те, що в філос. та соц. теорію буде введено етич. вимір (комунікація перед­бачає субʼєкт-субʼєктні стосунки, ви­зна­н­ня в ін. людині суверен. осо­бистості). К. ф. без­посередньо повʼязана із комунікатив., або дискурсив. етикою, яка роз­роб­ляє процедуру практ. дискурсу — метаін­станції легітимації морал. та правових норм. Вводячи ін­терсубʼєктивність до засад соц. теорії комунікатив. дії, К. ф. досліджує можливості помʼяк­шен­ня суперечності між «жит­тєвим світом» і «системою», що в політиці по­значається прагне­н­ням до демократизації, консенсуально-дискурсив. роз­вʼязан­ня конфлікт. ситуацій шляхом досягне­н­ня поро­зумі­н­ня, а також консенсуально-дискурсив. легітимації держави. В економіці пред­ставники комунікатив. теорії об­ґрунтовують можливість під­порядкува­н­ня цілераціональ­ності (зокрема під­приємниц. діяльності, ринк. від­носин) комунікатив. раціональності, тобто дискурсивно об­ґрунтов. етич. нормам; у педагогіці об­стоюють ідею потенц. симетричності агентів процесу вихова­н­ня. На основі дискурсу К. ф. створює процедуру вирізне­н­ня справ­ді уні­версально значущих норм і цін­ностей від їх догматич. та ідеол. замін­ників, а тому по­стає також критикою ідеології, крит. теорією су­спільства загалом.

Літ.: J. Habermas. Theorie des kommuni­kativen Handelns. Frankfurt am Main, 1981. Bd. 1, 2; Ермоленко А. Н. Этика ответствен­ности и социальное бытие человека (современ­ная немецкая практическая философия). К., 1994; Ситни­ченко Л. А. Першоджерела комунікатив­ної філософії. К., 1996; Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: Під­руч. К., 1999; Назарчук А. В. Этика глобализирующегося общества. Мос­ква, 2002; Ґронке Г. Сократичний діалог. Дискурсивна етика як су­спільна етика від­повід­альності і її діалогічна практика / Пер. з нім. // Цін­ності громадян. су­спільства і морал. вибір: укр. до­­свід. К., 2006; Тур М. Г. Некласичні мо­­делі леґітимації соціальних ін­ститутів. К., 2006; D. Böhler. Zukunftsverantwor­tung in globalen Perspektive. Zur Aktu­ali­tät von Hans Jonas und der Diskursethik. Bad Homburg, 2009; Апель К.-О. Дис­курс і від­повід­альність: про­блема пере­­ходу до постконвенціональної моралі / Пер. з нім. К., 2009; Єрмоленко А. М. Соціальна етика та екологія. Гідність лю­­дини — шанува­н­ня природи. К., 2010.

А. М. Єрмоленко

Завантажити статтю