АСТРОФІ́ЗИКА (від астро… і фізика) — наука, що ви­вчає фізичні властивості, хімічний склад, будову й еволюцію небесних тіл та їх систем. Осн. постулатом сучас. А. є теза про єд­ність законів природи у Всесвіті. Обʼєктами А. є широкий діапазон питань — від окремих актів взаємодії елементар. частинок (А. високих енергій) до утворе­н­ня та еволюції Всесвіту в цілому (див. Космологія). А. поділяється на кометну і планетну, сонячну й зоряну, галактичну та позагалактичну. Процеси, що від­буваються з великими швидкостями, у великих мас­штабах чи в сильних гравітац. полях, ви­вчає релятивістська А. На межі А. роз­виваються астробіологія, астрохімія, астрогеологія та ін. дисципліни. Витоки сучас. астрофіз. уявлень знаходимо у давньогрец. мислителів: ідеї про нескінчен­ність світу (Анаксимандр, 550 р. до н. е.), матеріальність зір (Анаксагор, 450 р. до н. е.). Основи сучас. А. закладено в роботах М. Коперника (геліоцентр. система — 1543), Ґ. Ґалілея (винахід теле­скопа та від­кри­т­тя супутників Юпітера, сонячних плям — 1610) та І. Ньютона (роз­клад білого світла в спектр — 1666, закон всесвіт. тяжі­н­ня — 1687). Традиційно А. поділяють на практ. і теоретичну. Метою практ. А. є виробле­н­ня принципів збира­н­ня та опрацюва­н­ня інформації, створе­н­ня від­повід. приладів. Для цього використовується реєстрація всього спектра хвиль з довжинами від ядер. мас­штабів (гамма-діапазон) до сотень кілометрів (гравітац. хвилі). Остан. часом завдяки косміч. місіям почали збирати зразки небес. тіл (комет, Місяця, ближніх планет та між­планет. середовища). Ця інформація (після узагальне­н­ня й аналізу) використовується в теор. А. для побудови моделей тих чи ін. фіз. явищ або процесів. Значну частину досліджув. явищ неможливо від­творити в зем. умовах, тому для сучас. А. Всесвіт є унікал. лабораторією.