АХІЄ́ЗЕР Олександр Ілліч (18(31). 10. 1911, м. Чериков, нині Могильовської обл., Білорусь — 04. 05. 2000, Харків) — фізик-теоретик. Батько І. Ахієзера, брат Н. Ахієзера. Доктор фізико-математичних наук (1940), професор (1941), академік НАНУ (1964). Заслужений діяч науки УРСР (1986). Премія ім. Л. Мандельштама АН СРСР (1948), Державна премія УРСР у галузі науки і техніки (1986), премія ім. І. Померанчука (1998) та премія ім. О. Давидова (2000; обидві — НАНУ). Державні нагороди СРСР, України — орденом «За заслуги» 3-го ступеня (1996), 2-го ступеня (1999). Закінчив Київський політехнічний ін­ститут (1934). Від 1938 — завідувач теоретичного від­ділу, 1955–59 — за­ступник директора з наукової частини, від 1988 — радник при дирекції Українського фізико-технічного ін­ституту АН УРСР (нині Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний ін­ститут»); у 1940–75 — завідувач кафедри теоретичної фізики та теоретичної ядерної фізики Харківського університету. Був одним із най­ближчих спів­робітників Л. Ландау і активним учасником його всесвітньо ві­домої наукової школи. Створив власну наукову школу з теоретичної фізики (академік В. Барʼяхтар, Д. Волков, С. Пелетминський, О. Ситенко та Я. Файнберґ; член-кореспондент К. Степанов, П. Фомін та понад 30 докторів наук). 

Наукові праці стосуються різних ділянок атомної та ядерної фізики, квантової електродинаміки та фізики елементарних частинок, фізики плазми і теорії при­скорювачів заряджених частинок, радіофізики та фізики магнітних явищ, фізичної кінетики та фізики твердого тіла. З імʼям Ахієзера повʼязаний роз­виток низки нових напрямів у теоретичній фізиці: теорії дифракційних явищ у ядерній фізиці, теорії роз­сія­н­ня нейтронів у кри­сталах, теорії взаємодії струменів заряджених частинок з плазмою, теорії кінетичних процесів у феромагнетиках та антиферомагнетиках, теорії по­глина­н­ня звуку у твердих тілах. Докторська дисертація присвячена досліджен­ню взаємодії ультра­звуку з кри­сталами. Механізм по­глина­н­ня, зумовлений модуляцією енергії квазічастинок зовнішнім полем, має назву «механізм Ахієзера». У 1940–50-х рр. разом із І. Померaнчуком брав участь у роз­роблен­ні ядерних реакторів, зокрема роз­рахунках їх критичних роз­мірів, перед­бачив можливість існува­н­ня холодних нейтронів, побудував теорію резонансних ядерних реакцій (1948). Разом із О. Ситенком перед­бачив ефект дифракційного роз­щепле­н­ня дейтронів і роз­винув теорію цього ефекту (1955). Фундаментальні результати отримано при досліджен­ні фізики плазми. Спільно з Я. Файнберґом Ахієзер перед­бачив явище струменевої не­стійкості плазми (1949), на основі якого за­пропоновано новий метод на­гріва­н­ня плазми. Детально роз­роблено теорію коливань у магніто­активній плазмі, теорію флюктуацій у плазмі, теорію ударних хвиль у магнітній гідродинаміці. Дослідже­н­ня колективних ефектів у плазмі дало змогу Ахієзеру разом з учнями сформулювати основи електродинаміки плазми. Спільно з В. Барʼяхтаром і С. Пелетминським від­крив нове явище — магніто­акустичний резонанс (1956). Роз­робив теорію кінетичних, релаксаційних і високочастотних процесів у фероді­електриках та антифероді­електриках, роз­винув теорію когерентних квантово-електродинамічних ефектів у кри­сталах.