Консерватизм

Визначення і загальна характеристика

КОНСЕРВАТИ́ЗМ (франц. conservatisme, від лат. conservо — зберігаю, охороняю) — політичне вче­н­ня та соціально-політична течія, що орієнтуються на збереже­н­ня історичних традицій, форм і принципів су­­спільного та політичного устрою, а також на протидію радикальним реформам та обережне став­ле­н­ня до будь-яких змін взагалі. Заперечує дієвість революцій, акцентуючи увагу на ефективності еволюційного по­ступу. Природа і зміст консе­рватизму залежать від конкретного су­спільства й середовища, що часто зумовлює протилежне змістове навантаже­н­ня, охоплене одним терміном. Консе­рватизм пред­ставлений числен­ними політичними партіями, рухами, течіями тощо.

Виникне­н­ня класичного консе­рватизму

Класичний консе­рватизм виник як реакція на Велику французьку революцію кінця 18 ст., ідеї Просвітництва та індустріалізацію. Класичним носієм консе­рвативної політичної ідеології є Консе­рвативна партія Великої Британії. Термін «консе­рватизм» за­провадив у науковий обіг 1815 року французький політичний діяч і письмен­ник Франсуа-Рене де Шатобріан. Основні його положе­н­ня сформульовано також у працях Едмунда Берка, Жозефа де Местра та Луї де Бональда.

Світо­гляд консе­рватизму ґрунтується на пере­конан­ні у слабкості й вразливості людини, її гріховній сутності та обмеженості ро­зуму. Будь-які радикальні пере­творе­н­ня роз­глядаються як насильство над природними законами роз­витку су­спільства. Оскільки людина ризикує зруйнувати духовні засади світового устрою, вона не повин­на братися за непосильне зав­да­н­ня пере­творе­н­ня світу. Ідеологія консе­рватизму спрямована на приведе­н­ня індивідуалістично-свавільних інтересів особи у від­повід­ність до потреб спільноти, членом якої вона є, а політичних принципів — до звичаїв і національних традицій. Будь-яка су­спільна традиція має пере­вагу над теоретичною схемою, якою б досконалою вона не видавалася.

Традиції та пред­ставники консе­рватизму

Консе­рватизм орієнтує на збереже­н­ня традиційних правових норм та ієрархії влади і роз­глядає наявний соціальний устрій як найкращий з усіх можливих. Однією із засад консе­рватизму є об­стоюва­н­ня су­спільної рівноваги. Серед пред­ставників української консе­рвативної думки — Пантелеймон Куліш, Яків Головацький, Вʼячеслав Липинський, Станіслав Томашівський, Андрей Шептицький.

Неоконсерватизм

Неоконсе­рватизм, який виник у другій половині 20 ст., від­кинув найрадикальніші постулати традиційного консе­рватизму. Завдяки цьому він набув пошире­н­ня у низці роз­винених країн світу. Для сучасного консе­рватизму характерні по­єд­на­н­ня традиції та новаторства, від­мова від соціальних потрясінь, орієнтація на еволюційні, по­ступові та виважені соціальні зміни. Він спрямований на збереже­н­ня звичних людських цін­ностей і норм життя, заперече­н­ня провід­ної ролі держави у роз­витку су­спільства, а також органічне по­єд­на­н­ня поваги до свободи кожного індивіда із захистом релігії, сімʼї, закону та порядку.

Літ.: L. Allison. Right principles: Con­­servative philosophy of politics. New York, 1984; Валіцький А. В полоні консе­рвативної утопії. К., 1998; Консе­рватизм: Антологія. К., 1998, 2008; Скрутон Р. Консе­рватизм. За­проше­н­ня до великої традиції / Перекл. К. Диса. К., 2022.

С. В. Різник

Завантажити статтю