Конгреси національних меншин

КОНГРЕ́СИ НАЦІОНА́ЛЬНИХ МЕНШИ́Н Проводилися 1925–38 щорічно з ініціативи Німеччини: 1925–31 — у Женеві, 1932 — у Відні, 1933–38 — у Берні. У центрі уваги були питання діяльності Ліги Націй щодо захисту нац. меншин. Піс­­ля вступу Німеччини до Ліги На­­цій (1926) її уряд розпочав пропагандист. кампанію про утиски нім. меншин у чужих країнах. Міністр закордон. справ Німеччини А. Штреземан наполягав на розширенні компетенції Ліги Націй у справах меншин. Цьому сприяло й укладення низки двосторонніх угод між державами Антанти та сх.-європ. країнами, спрямов. на міжнар. захист меншин. На ґрунті ідеї захисту меншин правлячі кола Німеччини висували претензії до сусід. країн, створюючи тим самим підґрунтя для виправдання відкритої агресії проти них. Ваймар. Німеччина намагалася використати питання захисту прав нім. нац. меншин у країнах Центр. і Пд.-Сх. Європи для під­­готовки перегляду Версальсь­­кого мирного договору та зміни сх. кордонів Німеччини, насамперед із Польщею, яка, у свою чергу, відкидала правомірність втручання ззовні у внутр. стосунки зі своїми нац. меншинами. На всіх К. н. м. представники зх.-укр. земель, що перебували у складі Польщі (чл. УНДО), послідовно обстоювали ідею ство­­рення єдиної й незалеж. України. На 1–3-му конгресах чл. укр. делегацій — М. Черкавський, О. Левчанівська, П. Васильчук, Д. Левицький, О. Марітчак — че­­рез незгоду з офіц. програм. засадами К. н. м., спрямов. на надання меншинам нац.-куль­­тур. автономії, та через невнесення до порядку денного територ. питання були присутні ли­­ше як спостерігачі. Українці вважали, що програм. основою повинен стати принцип права націй на самовизначення. Свою позицію вони зафіксували у спіл. укр.-білорус.-литов. деклараціях. Останні містили перелік умов, на яких представники цих меншин погоджувалися брати пов­­ноцінну участь у роботі конгресів: не відмовлятися від бороть­­би за реалізацію права на нац. самовизначення, обговорювати не лише заг. проблеми, а й становище конкрет. нац. меншин, а також надання їм 2-х місць у президії конгресів. Однак у статуті К. н. м. (1927) зазначалося, що вони не розглядають питання про можливі зміни існуючих міждерж. кордонів. 1928 і 1929 до складу президії конгресів обирався Д. Левицький, у роботі 4-го конгресу взяли участь також М. Рудницька та Л. Куницький.

У декларації укр. делегації, яку виголосив Д. Левицький, підкреслено, що укра­­їнці, співпрацюючи з К. н. м. за­­ради захисту своїх культур. прав, ніколи не відмовляться від праг­­нення створити незалежну та єдину Україну. В.-С. Зало­­зець­­кий-Сас, який представляв на конгресі українців Румунії, за­­явив, що вони не прагнуть до руйнування існуючих держ. рамок нац. життя й беруть участь у К. н. м. лише заради захисту своїх культур. прав. До порядку денного 7-го конгресу (1931) внесено питання про пацифікацію. На ньому М. Рудницька закликала взяти під захист переслідуване укр. насел. Галичини. На наступ. К. н. м. вона ж критично оцінила діяльність Ліги Націй щодо розгляду петицій представників нац. меншин з питань пацифікації, військ. колонізації та укр. політв’язнів. На 9-му конгресі (1933) обговорювалися питання масового голоду в СРСР. Від імені українців Польщі та Румунії з осудом дій комуніст. режиму виступила М. Рудницька. У резолюції, ухва­­леній на пропозицію ген. секр. конгресів Е. Амменде, висловлено подяку всім, хто брав участь в акціях допомоги голодуючому насел. у СРСР, та містився заклик до їхнього продовження. Міжвоєн. К. н. м. проходили в умо­­вах різного роду конфліктів між окремими їхніми учасниками (переважно між поляками та німцями). Представники Німеччини виступали за надання нім. меншинам у чужих країнах куль­­тур. автономії та за звільнення націй від панування їх держав. Українці на цих конгресах постійно заявляли, що вони прагнуть не до автономії, а до незалеж. й собор. України.

Завантажити статтю