Конечне і безконечне

КОНЕ́ЧНЕ і БЕЗКОНЕ́ЧНЕ – категорії для означення супе­речливої подвійності буття, яке одночасно є визначеним, обме­женим, тимчасовим, осяжним у своїх конкретних формах (речах, процесах, явищах тощо) і таким, що постійно долає визначеність та межі існування, тобто є невизначеним, вічним і неосяжним у безмежній перетворюваності та плинності цих форм. На відміну від К. як позитивного, Б. часто розглядали у негатив. сенсі. «Безмежне» піфагорійців ототожнювали з пустотою, небуттям, доксографи називали його «atactos» — «невпорядковане» та «alogos» — «незрозуміле», «нерозумне». Аристотель розглядав Б. як потенційне, можливе, а не дійсне, як незавершене, неціле. У математиці його ототожнювали з ірраціональним, неспіврозмірним. Насправді К. і Б. поряд з ін. парними філос. категоріями (перервне–неперервне, явище–сутність, необхідне–випадкове тощо) визначають буття як єдність різноманітного — тотальність.

Виток категорій К. і Б. можна вбачати в понятті «багато» первіс. людини, яке означало хоч і не Б., але таке, межі якого недоступні чуттєвому спостереженню або охопленню думкою; а також у намаганні міфологічно-казкової і буден. свідомості виразити Б. як гіпертрофоване К. («дурна безконечність»).

Філос. уявлення про К. і Б. розвивалося у ході аналізу проблеми архе, єдності багатоманітності буття, перервнос­ті та неперервності світу, співставлення часу і вічності, Бога й матерії, Бога та природи тощо. Проте, діалектичні вислов­лювання, на зразок Анаксагорівського «у всьому є частина всього», в античності не стали провідними. К. і Б. розглядали як різні сутності. Їхній розрив або взаєморедукування призводять до парадоксів, зокрема у згадуваних Аристотелем міркуваннях Антифонта про роз­в’я­зання проблеми квадратури кола, в апоріях Зенона Елейсь­кого, пізніше в антиноміях І. Канта, космолог. парадоксах, концепції «теплової смерті» Все­світу, числен. протиріччях у ма­тематиці і сучас. мікрофізиці.

Історично Б. перебувало у центрі уваги релігії, містицизму та езотерич. учень, а К. — у науці, пром. технологіях, соц. і політ. практиках, буден. житті. Від Ґ. Ге­­ґеля починається повернення діалектич. інтерпретації конечно-безконеч. відношення, але на ідеалістич. основі. Діалектичний матеріалізм марксизму поширив її на матерію і природу, чим підготував ґрунт для заглиблен­ня у механізм розгортання єдності К. і Б. не лише у пізнавал. процесі, а й в світі природ. і соц. життя.

Завдяки єдності К. і Б. буття постає одночасно як розмаїтість форм конечності і як долання меж К., як дискретність та неперервність. Пізнання К. виявляє і Б., оскільки конечна частина Б. сама є безконечною; а безконечність, що відповідає певному способу і виду буття, є конечною формою необмеженого. Річ конечна, оскіль­ки є певною якістю, відокремленістю, визначеністю, але вона безконечна як момент нескінчен. світу, що невичерпний у своїй різноманітності та опосередкованості. Як конечна вона — абсолютна, як безконечна — відносна. Істинне буття речі є багатомежовим у своїй конечно-безконеч. природі. Зокрема людина, яка згідно з антроп. принципом Картера формувалася одночасно з Всесвітом, є наслідком еволюції останнього і містить інформацію про нього, його розвиток, постійно перебуває на рухливій межі плинного та вічного, життя і смерті в різноманіт. їх виявах (фіз., біол., соц., духовному), і це становить сенс її існування одночасно як процесу індивідуації універсаль­­ного й універсалізації унікального. Цим аспектам приділено значну увагу в 20 ст. у філософії «нових онтологів». Проте людина у цих концепціях (знач. мірою редукованих до традиції гносеологізму) залишається прин­ципово конеч. істотою; а поняття, які репрезентують Б. («екзистенціали» М. Гайдеґґера, «екстазис» Ж.-П. Сартра, «божественна трансценденція» пер­соналізму, «культура-гра» Й. Гей­зинґи та ін.) лише увиразнюють цю обставину.

Новий крок у розумінні відносин К. і Б. зроблений у 20 ст., коли фізика обґрунтувала корпускулярно-хвильовий дуалізм мікропроцесів, Д. Бом висунув ідею голографічності буття, а К. Прібрам під­­твердив її на дослідж. функціонування мозку людини. Виявилося, що дискретно-конечне невідривне від континуально-хвильового і будь-яке К. є проявом Б., оскільки несе інформацію про нього. На новому рів­ні підтвердилася думка Анак­сагора, що все є у всьому. Від 1990-х рр. співвідношення К. і Б. уза­гальнено розглядають через принцип онтико-онтолог. дуаль­ності світу у метафізиці тотальності. К. і Б. постає як рухома і змінювана єдність поліонтизму та поліонтологізму буття.

Літ.: Свидерский В. И., Кармин А. С. Конечное и бесконечное. Мос­ква, 1966; Бесконечность и Вселенная. Мос­ква, 1969; K. Pribram. Languages of the Brain. Monterey, 1977; D. Bohm. Wholeness and the Implicate Order. London, 1980; Конечное и бесконечное. К., 1982; Талбот М. Голографическая Вселенная / Пер. с англ. Мос­ква, 2004; Кизима В. В. Бытие как тотальность. Современная философская картина мира и ее приложения // Totallogy–XXI. Постнекласичні дослідж. К., 2012. № 27.

В. В. Кизима

Рекомендована література

1. Свидерский В. И., Кармин А. С. Конечное и бесконечное. Мос­ква, 1966;
   Google ScholarInternet
2. Бесконечность и Вселенная. Мос­ква, 1969;
   Google ScholarInternet
3. K. Pribram. Languages of the Brain. Monterey, 1977;
   Google ScholarInternet
4. D. Bohm. Wholeness and the Implicate Order. London, 1980;
   Google ScholarInternet
5. Конечное и бесконечное. К., 1982;
   Google ScholarInternet
6. Талбот М. Голографическая Вселенная / Пер. с англ. Мос­ква, 2004;
   Google ScholarInternet
7. Кизима В. В. Бытие как тотальность. Современная философская картина мира и ее приложения // Totallogy–XXI. Постнекласичні дослідж. К., 2012. № 27.
   Google ScholarInternet

завантажити статтю