Конечне і безконечне

КОНЕ́ЧНЕ і БЕЗ­КОНЕ́ЧНЕ — категорії для означе­н­ня супе­речливої по­двійності буття, яке одночасно є ви­значеним, обме­женим, тимчасовим, осяжним у своїх конкретних формах (речах, процесах, явищах тощо) і таким, що по­стійно долає ви­значеність та межі існува­н­ня, тобто є неви­значеним, вічним і не­осяжним у без­межній пере­творюваності та плин­ності цих форм. На від­міну від К. як позитивного, Б. часто роз­глядали у негатив. сенсі. «Без­межне» піфагорійців ототожнювали з пустотою, небу­т­тям, доксо­графи називали його «atactos» — «не­впорядковане» та «alogos» — «не­зро­зуміле», «неро­зумне». Аристотель роз­глядав Б. як потенційне, можливе, а не дійсне, як незавершене, неціле. У математиці його ототожнювали з ір­раціональним, не­співрозмірним. На­справді К. і Б. поряд з ін. парними філос. категоріями (пере­рвне–неперервне, явище–сутність, необхідне–випадкове тощо) ви­значають буття як єд­ність різноманітного — тотальність.

Виток категорій К. і Б. можна вбачати в понят­ті «багато» первіс. людини, яке означало хоч і не Б., але таке, межі якого недо­ступні чут­тєвому спо­стережен­ню або охоплен­ню думкою; а також у намаган­ні міфологічно-казкової і буден. сві­домості виразити Б. як гіпертрофоване К. («дурна без­конечність»).

Філос. уявле­н­ня про К. і Б. роз­вивалося у ході аналізу про­блеми архе, єд­ності багатоманітності буття, пере­рвнос­ті та неперервності світу, спів­ставле­н­ня часу і вічності, Бога й матерії, Бога та природи тощо. Проте, діалектичні вислов­люва­н­ня, на зразок Анаксагорівського «у всьому є частина всього», в античності не стали провід­ними. К. і Б. роз­глядали як різні сутності. Їхній роз­рив або взаєморедукува­н­ня призводять до парадоксів, зокрема у згадуваних Аристотелем міркува­н­нях Антифонта про роз­­вʼя­за­н­ня про­блеми квадратури кола, в апоріях Зенона Елейсь­кого, пізніше в антиноміях І. Канта, космолог. парадоксах, концепції «теплової смерті» Все­світу, числен. протиріч­чях у ма­тематиці і сучас. мікрофізиці.

Історично Б. пере­бувало у центрі уваги релігії, містицизму та езотерич. учень, а К. — у науці, пром. технологіях, соц. і політ. практиках, буден. житті. Від Ґ. Ге­­ґеля починається поверне­н­ня діалектич. інтер­претації конечно-без­конеч. від­ноше­н­ня, але на ідеалістич. основі. Діалектичний матеріалізм марксизму поширив її на матерію і природу, чим під­готував ґрунт для за­глиблен­ня у механізм роз­горта­н­ня єд­ності К. і Б. не лише у пі­знавал. процесі, а й в світі природ. і соц. життя.

Завдяки єд­ності К. і Б. буття по­стає одночасно як роз­маїтість форм конечності і як дола­н­ня меж К., як дис­кретність та неперервність. Пі­зна­н­ня К. виявляє і Б., оскільки конечна частина Б. сама є без­конечною; а без­конечність, що від­повід­ає певному способу і виду буття, є конечною формою необмеженого. Річ конечна, оскіль­ки є певною якістю, від­окремленістю, ви­значеністю, але вона без­конечна як момент нескінчен. світу, що невичерпний у своїй різноманітності та опосередкованості. Як конечна вона — абсолютна, як без­конечна — від­носна. Істин­не буття речі є багатомежовим у своїй конечно-без­конеч. природі. Зокрема людина, яка згідно з антроп. принципом Картера формувалася одночасно з Всесвітом, є наслідком еволюції остан­нього і містить інформацію про нього, його роз­виток, по­стійно пере­буває на рухливій межі плин­ного та вічного, життя і смерті в різноманіт. їх виявах (фіз., біол., соц., духовному), і це становить сенс її існува­н­ня одночасно як процесу індивідуації універсаль­­ного й універсалізації унікального. Цим аспектам приділено значну увагу в 20 ст. у філософії «нових онтологів». Проте людина у цих концепціях (знач. мірою редукованих до традиції гносеологізму) залишається прин­ципово конеч. істотою; а поня­т­тя, які ре­презентують Б. («екзистенціали» М. Гайдеґ­ґера, «ек­стазис» Ж.-П. Сартра, «божествен­на транс­ценденція» пер­соналізму, «культура-гра» Й. Гей­зинґи та ін.) лише увиразнюють цю об­ставину.

Новий крок у ро­зумін­ні від­носин К. і Б. зроблений у 20 ст., коли фізика об­ґрунтувала корпускулярно-хвильовий дуалізм мікро­процесів, Д. Бом висунув ідею голо­графічності буття, а К. Прібрам під­­­твердив її на дослідж. функціонува­н­ня мозку людини. Виявилося, що дис­кретно-конечне невід­ривне від континуально-хвильового і будь-яке К. є проявом Б., оскільки несе інформацію про нього. На новому рів­ні під­твердилася думка Анак­сагора, що все є у всьому. Від 1990-х рр. спів­від­ноше­н­ня К. і Б. уза­гальнено роз­глядають через принцип онтико-онтолог. дуаль­ності світу у метафізиці тотальності. К. і Б. по­стає як рухома і змінювана єд­ність поліонтизму та поліонтологізму буття.

Завантажити статтю