Конечне і безконечне
КОНЕ́ЧНЕ і БЕЗКОНЕ́ЧНЕ — категорії для означення суперечливої подвійності буття, яке одночасно є визначеним, обмеженим, тимчасовим, осяжним у своїх конкретних формах (речах, процесах, явищах тощо) і таким, що постійно долає визначеність та межі існування, тобто є невизначеним, вічним і неосяжним у безмежній перетворюваності та плинності цих форм. На відміну від конечного як позитивного, безконечне часто розглядали у негативному сенсі. «Безмежне» піфагорійців ототожнювали з пустотою, небуттям, доксографи називали його «atactos» — «невпорядковане» та «alogos» — «незрозуміле», «нерозумне». Аристотель розглядав безконечне як потенційне, можливе, а не дійсне, як незавершене, неціле. У математиці його ототожнювали з ірраціональним, неспіврозмірним. Насправді конечне і безконечне поряд з іншими парними філософськими категоріями (перервне–неперервне, явище–сутність, необхідне–випадкове тощо) визначають буття як єдність різноманітного — тотальність.
Виток категорій конечного і безконечного можна вбачати в понятті «багато» первісної людини, яке означало хоч і не безконечне, але таке, межі якого недоступні чуттєвому спостереженню або охопленню думкою; а також у намаганні міфологічно-казкової і буденної свідомості виразити безконечне як гіпертрофоване конечне («дурна безконечність»).
Філософські уявлення про конечне і безконечне розвивалося у ході аналізу проблеми архе, єдності багатоманітності буття, перервності та неперервності світу, співставлення часу і вічності, Бога й матерії, Бога та природи тощо. Проте, діалектичні висловлювання, на зразок Анаксагорівського «у всьому є частина всього», в античності не стали провідними. Конечне і безконечне розглядали як різні сутності. Їхній розрив або взаєморедукування призводять до парадоксів, зокрема у згадуваних Аристотелем міркуваннях Антифонта про розвʼязання проблеми квадратури кола, в апоріях Зенона Елейського, пізніше в антиноміях І. Канта, космологічних парадоксах, концепції «теплової смерті» Всесвіту, численних протиріччях у математиці і сучасній мікрофізиці.
Історично безконечне перебувало у центрі уваги релігії, містицизму та езотеричних учень, а конечне — у науці, промислових технологіях, соціальних і політичних практиках, буденному житті. Від Ґ. Геґеля починається повернення діалектичної інтерпретації конечно-безконечного відношення, але на ідеалістичній основі. Діалектичний матеріалізм марксизму поширив її на матерію і природу, чим підготував ґрунт для заглиблення у механізм розгортання єдності конечного і безконечного не лише у пізнавальному процесі, а й в світі природного і соціального життя.
Завдяки єдності конечного і безконечного буття постає одночасно як розмаїтість форм конечності і як долання меж конечності, як дискретність та неперервність. Пізнання конечності виявляє і безконечне, оскільки конечна частина безконечного сама є безконечною; а безконечність, що відповідає певному способу і виду буття, є конечною формою необмеженого. Річ конечна, оскільки є певною якістю, відокремленістю, визначеністю, але вона безконечна як момент нескінченного світу, що невичерпний у своїй різноманітності та опосередкованості. Як конечна вона — абсолютна, як безконечна — відносна. Істинне буття речі є багатомежовим у своїй конечно-безконечній природі. Зокрема людина, яка згідно з антропологічним принципом Картера формувалася одночасно з Всесвітом, є наслідком еволюції останнього і містить інформацію про нього, його розвиток, постійно перебуває на рухливій межі плинного та вічного, життя і смерті в різноманітних їх виявах (фізичних, біологічних, соціальних, духовному), і це становить сенс її існування одночасно як процесу індивідуації універсального й універсалізації унікального. Цим аспектам приділено значну увагу в 20 ст. у філософії «нових онтологів». Проте людина у цих концепціях (значною мірою редукованих до традиції гносеологізму) залишається принципово конечною істотою; а поняття, які репрезентують безконечне («екзистенціали» М. Гайдеґґера, «екстазис» Ж.-П. Сартра, «божественна трансценденція» персоналізму, «культура-гра» Й. Гейзинґи та ін.) лише увиразнюють цю обставину.
Новий крок у розумінні відносин конечного і безконечного зроблений у 20 ст., коли фізика обґрунтувала корпускулярно-хвильовий дуалізм мікропроцесів, Д. Бом висунув ідею голографічності буття, а К. Прібрам підтвердив її на дослідженнях функціонування мозку людини. Виявилося, що дискретно-конечне невідривне від континуально-хвильового і будь-яке конечне є проявом безконечного, оскільки несе інформацію про нього. На новому рівні підтвердилася думка Анаксагора, що все є у всьому. Від 1990-х рр. співвідношення конечного і безконечного узагальнено розглядають через принцип онтико-онтологічного дуальності світу у метафізиці тотальності. Конечне і безконечне постає як рухома і змінювана єдність поліонтизму та поліонтологізму буття.
