Культ особи

КУЛЬТ ОСО́БИ — надмірне звеличе­н­ня верховних правителів, крайнім про­явом якого є їхнє обожнюва­н­ня. Його насаджують за допомогою певних процедур і церемоній, а також завдяки пропаганді й вихован­ню молоді у від­повід. руслі. Традиції створе­н­ня К. о. зародилися у Давньому Єгипті, імператор. Китаї та Рим. імперії, де верхов. правителя вважали божеством, якому поклонялися всі під­дані. У християн. і мусульман. державах монарх уже не був божеством із теол. причин, але часто по­єд­нував у собі світську й духовну верховну вла­ду (візант. імператори, араб. ха­ліфи, рос. імператори). За­звичай К. о. у традиц. су­спільствах повʼязували не стільки з особою монарха (як виняток — засн. дина­стій), скільки з його офіц. становищем. У 20 ст. К. о. від­родився на політ. засадах. Транс­­формація традиц. су­спільства не завжди су­проводжувалася торжеством демократії, що забезпечувало пере­хід до громадянського су­спільства. Деякі політ. сили, які приходили до влади в рев. ситуації, знищували своїх конкурентів і встановлювали ре­жим, незалеж. від реал. волевиявле­н­ня громадян (хоча зовн. виборні процедури зберігалися). Користуючись потуж. інструмен­тами пропаганди, яких раніше не існувало (радіо, кіно, масова преса в умовах пошире­н­ня грамотності), та від­сутністю конкурент. політ. сил, верховні правителі часто позиціонували себе в очах насел. як мудрих і далеко­гляд. вождів, що ніколи не помиляються, вміють оберігати спокій су­спільства від зазіхань внутр. та зовн. ворогів і знають, як вес­ти країну до щасливого майбутнього, долаючи на цьому шля­ху тимчас. труднощі. Замість управлін. еліти традиц. су­спільства, сформов. завдяки шляхет. походжен­ню, матеріал. багатству й особистим якостям людини, у тоталітар. су­спільстві виникла бюрократ. ієрархія кер., при­значуваних на посаду своїми нач. і цілком залеж. від них. У цій ситуації у високих нач. також виникала спокуса пере­творитися на вождів місц. мас­штабу. Вождізм влаштовував верхов. правителів, оскільки сприяв зміцнен­ню їхньої влади, хоча час від часу вони в інтересах особистої без­пеки здійснювали «чистку» політ. еліти. Офіц. назва верхов. правителів ви­значалася, як пра­вило, панівним становищем у політ. партії, що стала держ. струк­турою. Однак часто вони використовували термін «лідер» (від англ. to lead — «вести»). Якщо в англомов. світі цей термін не втратив побут. значе­н­ня, хоча його завжди присвоювали кер. різного мас­штабу, то у тоталітар. країнах його синонім від­повід. мовою по­ступово набував сакрал. характеру: вождь (СРСР), дуче (Італія), фюрер (Німеч­чина), великий кормчий (Китай), кондукатор (Румунія) тощо. Від цього кореня походила й назва лідера ОУН — провід­ник. На від­міну від монархії, влада тоталітар. правителів не легітимізов. традицією і релігією, тому К. о. вони використовували як засіб зміцне­н­ня становища на вершині влади та гарантію від зазіхань конкурентів у влас. сере­довищі або ззовні. В азій. краї­нах, де усталені віками традиції були міцними, залежність громадян — абсолют., а тех. можливості для введе­н­ня в оману насел. — без­меж., К. о. набував ґротеск. форм (культи Кім Ір Сена і його сина Кім Чен Іра у Пн. Кореї, колиш. секр. ЦК КП Турк­мені­стану С. Ніязова та ін.). У ВКП(б) сталін. часів процвітав К. о., але статутні процедури парт. життя залишалися непорушними. Перед кожним зʼїз­дом Й. Сталін мусив проходити процедуру обра­н­ня делегатом, на зʼ­їзді — чл. ЦК і, нарешті, процедуру висува­н­ня у політбюро на першому пленумі нового складу ЦК. Однак він роками не скликав парт. зʼїзд, ігнорував політбюро ЦК при ухвален­ні рішень і проти­ставляв рад. апарат і органи держ. без­пеки керів. парт. структурам. Смерть Й. Сталіна до­зволила його на­ступникам від­новити формально закладений у статут правлячої партії принцип колективності кер-ва. Найдалеко­глядніші з них зро­зуміли, що їхнє становище на вершині влади включно з особи­стою без­пекою залежить від десталінізацїї політ. системи, а від­так від роз­вінча­н­ня К. о. померлого вождя. 25 лютого 1956 новий кер. КПРС М. Хрущов ви­ступив на 20-му зʼ­їзді пар­тії з доповід­дю «О культе личности и его последствиях», текст якої у формі закритого листа ЦК КПРС від­правлено у парткоми. Хоча документ вважали секретним (уперше на­друк. у СРСР тільки 1989), від­разу ж після 20-го зʼ­їзду КПРС про його зміст ді­зналося майже все доросле насел. країни. Щоб вгамувати сусп. резонанс, викликаний лис­том, ЦК КПРС обмежився по­становою «О культе личности и его последствиях» від 30 червня 1956. Зло­вжива­н­ня Й. Сталіна владою у ній пояснено низкою обʼєктив. (гострота між­нар. об­становки, боротьба «віджилих класів» з рад. владою, фракційна боротьба в самій партії) і субʼєктив. (хвороблива пі­до­зрілість і жорстокість Й. Сталіна) причин. Зовн. проявами роз­вінча­н­ня К. о. Й. Сталіна стали пере­йменува­н­ня міст, площ, вулиць і під­приємств, на­званих його імʼям, демонтаж великої кількості памʼятників, вилуче­н­ня з масових б-к міль­йонів примірників його праць, усуне­н­ня труни з тілом Й. Сталіна з Мавзолею на Красній площі в Москві. Курс на роз­вінча­н­ня К. о. Й. Ста­ліна остаточно санкціонов. 22-м зʼ­їздом КПРС 1961.

Літ.: Хрущев Н. С. О культе личности и его последствиях // Реабилитация. Полит. процес­сы 30–50-х годов. Москва, 1991; Його ж. От дня Победы до XX съезда // Воспоминания. Время. Люди. Власть. T. 2. Москва, 1999; W. Taub­man. Khrushchev. The Man. His Era. London, 2005.

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю