Ієрархія

ІЄРА́РХІЯ (грец. ἱεραρχία, від ἱερός — святий, священ­ний і ἀρχή — влада) — роз­ташува­н­ня частин чи елементів цілого у порядку від нижчого до вищого. Ієрарх. принцип діє на всіх рівнях — від атом. і молекуляр. явищ до взаємовід­носин у людському су­спільстві. Термін «І.» використовують для характеристики організації християн. Церкви — ієрархія церковна; ви­значе­н­ня соц. структури су­спільства; як принцип структур. організації склад. багаторівневих систем, де чітко впорядковані взаємозвʼязки і взаємозалежності між різними рівнями; у заг. теорії систем — для опису будь-яких систем. обʼєктів; у теорії організації — як принцип управлі­н­ня тощо. У християн. літературі він ві­домий від серед. 5 ст., у 2-й пол. 19 ст. О. Конт і Г. Спенсер за­стосували його для характеристики феодал. су­спільства. М. Вебер у теорії бюрократії роз­глянув І. як сусп. устрій, якому притаман­ні без­особовість, раціональність, чітка регламентація, обмежена від­повід­альність. Апологія сусп. І. присутня у теоріях еліти (В. Парето, К. Ман­нгайм, Д. Гелбрейт). З появою у 20 ст. заг. теорії систем і кібернетики поня­т­тя «І.» набуло пошире­н­ня в описах будь-яких систем. обʼєктів для характеристики упорядкованої взаємодії між різними рівнями системи. Його вживають і для характеристики вертикал. диференціації між різними рівнями держ. влади та соц. упр. (взаємовід­носин між індивідами, які пере­бувають на різних рівнях ієрарх. структури). І. виникли у звʼязку з пере­ходом від варварства до цивілізації і залишаються супутниками цивілізац. роз­витку су­спільства. Нерівність та ієрарх. боротьба при­звели до появи І. на всіх щаблях су­спільства. Пере­важна більшість ві­домих в історії людства соц. утворень (родина, держава, Церква, армія, політ. партії та ін.) ґрунтується на принципах ієрархічності. Повноваже­н­ня та від­повід­альність усередині цих утворень роз­поділені нерівномірно, при цьому статусна І. може формуватися на базі різних цін­ностей: влада, власність, походже­н­ня, рівень освіти, авторитет тощо. У країнах з демократ. формою правлі­н­ня можливе суперництво І., вільне створе­н­ня нових І. та реформува­н­ня тих, які вже існують. Необхідність ієрарх. існува­н­ня склад. систем зумовлена тим, що упр. повʼязане з отрима­н­ням та викори­ста­н­ням великого масиву інформації. У реал. системах ієрарх. структура ніколи не буває абсолютно сталою. В упр. використовують специфічні для кожного рівня можливості самоорганізації. У демократ. країнах порівняно легко від­бувається ієрарх. поповне­н­ня вищих верств су­спільства пред­ставниками нижчих. Це сприяє громад. злагоді, але повʼязане з ризиком потрапля­н­ня у верх­ній рівень І. тих, хто не заслуговує громад. довіри. Нині у науці, спорті, мистецтві, упр., політиці, економіці спо­стерігається інтенсив. процес створе­н­ня нових І., пере­хід від традиц. соц., екон., політ., управлін. І. до модернізованих. Домінуючими параметрами І. є наявність влади, авторитету, матеріал. становища, духов. впливу, володі­н­ня інформацією. Досягнувши певного становища в ієрарх. структурі від­носин, людина прагне подальшого ієрарх. зро­ста­н­ня. Вона збільшує від­стань між собою і своїми суперниками, намагається здобути ще вищий соц. статус. Якщо у між­ієрарх. боротьбі пере­магає політ. І., то матеріал. та інформ. І. опиняються під її владою. У випадку пере­моги І. заможних виникає за­гроза побудови корумпов. системи су­спільства. Щоб уникнути конфліктів між І. та збалансувати всі політ. сили і процеси, необхідне мирне спів­існува­н­ня І., оскільки кожна з них виконує певні жит­тєво важливі для су­спільства функції. Член І. повин­ні мати домінуючі ознаки належності, від­повід­ати етич. та ін. вимогам цієї І., своєму місцю в ній тощо. Людина, не вихована на традиціях певного ієрарх. прошарку, практично не може претендувати на при­єд­на­н­ня до нього. У зх. су­спільно-політ. і правовій думці класифікацію ієрарх. верств су­спільства здійснюють за різними критеріями, зокрема зʼявилося багато дослідж., присвяч. І. пре­стижу, влади, контролю, особистості та ін. І. у тварин — заснована на принципах домінува­н­ня система поведінк. звʼязків між особинами в групі, що регулює їхні взаємовід­носини. Може бути стійкою (абсолютна домінація) та не­стійкою (від­носна домінація). Домінуючі особини (домінанти), які посідають найвищі щаблі в І., мають пере­вагу в до­ступі до їжі, особин протилеж. статі тощо. Водночас вони забезпечують захист від хижаків, охороняють територію, врегульовують конфлікти із сусід. групами. Найпоширеніша І. у тварин, схильних до групового прожива­н­ня (комахи, хребетні). Термін «І.» також широко використовують у біо­логії стосовно різноманіт. обʼєктів і процесів (ієрарх. структура спільноти, І. регулятор. систем та ін.).

В. О. Зуєва, О. Є. Постол

Ієрархія церковна (І. ц.) — чини духовенства в порядку суб­ординації, прийнятої в тій чи іншій Церкві; форма організаційного церковного устрою; вища церковна влада. Термін «І.» викори­став ще в серед. 5 ст. Псевдо-Діонісій Ареопагіт у трактаті «Про небесну ієрархію» для характеристики організації християн. Церкви (у цьому значен­ні термін про­існував до серед. 19 ст., коли завдяки філос. і наук. працям набув нових семантик). У катол. Церкві І. ц. очолює рим. архієпископ — папа (див. папство), якому під­порядков. ін. єпископи. У православ. Церквах найвищою ієрарх. ін­станцією є поміс. собор; автокефал. православні Церкви мають само­стій. предстоятелів, часто в сані патріарха. Становле­н­ня християн. І. ц. на тер. сучас. України роз­почалося з прийня­т­тям тут християнства, її складали пере­важно єпис­копи-греки, хоча правителі Київ. Русі по­стійно домагалися при­значе­н­ня в І. ц. пред­ставників місц. духовенства. Згодом у єпис­копи почали висвячувати пере­важно місц. священ­нослужителів, але у домонгол. період тільки 3 митрополити (всі не ви­знані Кон­стантиноп. патріархатом, див. Кон­стантинопольська Православна Церква) були негрец. походже­н­ня. До 16 ст. лише іноді митрополичі престоли посідали особи грец. і пд.-словʼян. походже­н­ня. І. ц. користувалася впливовим становищем також у держ. справах, брала участь у вічах, княжих радах, згодом, за литов.-польс. доби, в со­ймах. На укр. землях у складі різних держав боротьба за власну І. ц. ототожнювалася з об­стоюва­н­ням нац. прав; братства та особливо козацтво були оборонцями укр. І. ц., ві­ді­гравши гол. роль під час від­новле­н­ня православ. І. ц. 1620. Пред­ставникам держ. влади нерідко вдавалося при­значити ієрархами на укр. землях своїх ставлеників, проти яких, одначе, ви­ступало нижче духовенство і національно сві­домі світські кола. У 19–20 ст. більшість православ. єпис­копів були з росіян, що спричиняло русифікацію Церкви. З ін. боку, І. ц., сформована з українців, зокрема на зх.-укр. землях у складі Австро-Угор. імперії, була чи не єдиним і від­носно впливовим укр. нац. проводом, деякі її пред­ставники ві­діграли вагому роль у нац.-культур. від­роджен­ні. Про­блему українізації православ. І. ц. намагався вирішити укр. церк. рух після Лютн. революції 1917, зокрема під час Всеукр. церк. собору 1921 у Києві, коли по­стала УАПЦ, понад 30 єпис­копів якої були ре­пресов. у 1930-х рр., як і І. ц. УГКЦ після Львівського собору 1946. В еміграції існує укр. православна та катол. І. ц. в Зх. Європі, Пн. Америці й Австралії. У проте­стантизмі І. ц. значно спрощена (у 20 ст. до неї почали входити і жінки). Свої особливості І. ц. має в нехристиян. Церквах.

О. Н. Саган

Завантажити статтю