ІЄРА́РХІЯ (грец. ἱεραρχία, від ἱερός — святий, священ­ний і ἀρχή — влада) — роз­ташува­н­ня частин чи елементів цілого у порядку від нижчого до вищого. Ієрархічний принцип діє на всіх рівнях — від атомних і молекулярних явищ до взаємовід­носин у людському су­спільстві. Термін «І.» використовують для характеристики організації християнської Церкви — ієрархія церковна; ви­значе­н­ня соціальної структури су­спільства; як принцип структурної організації складних багаторівневих систем, де чітко впорядковані взаємозвʼязки і взаємозалежності між різними рівнями; у загальній теорії систем — для опису будь-яких системних обʼєктів; у теорії організації — як принцип управлі­н­ня тощо. У християнській літературі він ві­домий від середньої 5 ст., у 2-й половині 19 ст. О. Конт і Г. Спенсер за­стосували його для характеристики фе­одального су­спільства. М. Вебер у теорії бюрократії роз­глянув І. як су­спільний устрій, якому притаман­ні без­особовість, раціональність, чітка регламентація, обмежена від­повід­альність. Апологія су­спільної І. присутня у теоріях еліти (В. Парето, К. Ман­нгайм, Д. Гелбрейт). З появою у 20 ст. загальної теорії систем і кібернетики поня­т­тя «І.» набуло пошире­н­ня в описах будь-яких системних обʼєктів для характеристики упорядкованої взаємодії між різними рівнями системи. Його вживають і для характеристики вертикальної диференціації між різними рівнями державної влади та соціального управлі­н­ня (взаємовід­носин між індивідами, які пере­бувають на різних рівнях ієрархічної структури). І. виникли у звʼязку з пере­ходом від варварства до цивілізації і залишаються супутниками цивілізаційного роз­витку су­спільства. Нерівність та ієрархічна боротьба при­звели до появи І. на всіх щаблях су­спільства. Пере­важна більшість ві­домих в історії людства соціальних утворень (родина, держава, Церква, армія, політичні партії та ін.) ґрунтується на принципах ієрархічності. Повноваже­н­ня та від­повід­альність усередині цих утворень роз­поділені нерівномірно, при цьому статусна І. може формуватися на базі різних цін­ностей: влада, власність, походже­н­ня, рівень освіти, авторитет тощо. У країнах з демократичною формою правлі­н­ня можливе суперництво І., вільне створе­н­ня нових І. та реформува­н­ня тих, які вже існують. Необхідність ієрархічного існува­н­ня складних систем зумовлена тим, що управлі­н­ня повʼязане з отрима­н­ням та викори­ста­н­ням великого масиву інформації. У реальних системах ієрархічна структура ніколи не буває абсолютно сталою. В управлін­ні використовують специфічні для кожного рівня можливості самоорганізації. У демократичних країнах порівняно легко від­бувається ієрархічне поповне­н­ня вищих верств су­спільства пред­ставниками нижчих. Це сприяє громадській злагоді, але повʼязане з ризиком потрапля­н­ня у верх­ній рівень І. тих, хто не заслуговує громадської довіри. Нині у науці, спорті, мистецтві, управлін­ні, політиці, економіці спо­стерігається інтенсивний процес створе­н­ня нових І., пере­хід від традиційних соціальних, економічних, політичних, управлінських І. до модернізованих. Домінуючими параметрами І. є наявність влади, авторитету, матеріального становища, духовного впливу, володі­н­ня інформацією. Досягнувши певного становища в ієрархічній структурі від­носин, людина прагне подальшого ієрархічного зро­ста­н­ня. Вона збільшує від­стань між собою і своїми суперниками, намагається здобути ще вищий соціальний статус. Якщо у між­ієрархічній боротьбі пере­магає політична І., то матеріальна та інформаційна І. опиняються під її владою. У випадку пере­моги І. заможних виникає за­гроза побудови корумпованої системи су­спільства. Щоб уникнути конфліктів між І. та збалансувати всі політичні сили і процеси, необхідне мирне спів­існува­н­ня І., оскільки кожна з них виконує певні жит­тєво важливі для су­спільства функції. Члени І. повин­ні мати домінуючі ознаки належності, від­повід­ати етичним та іншим вимогам цієї І., своєму місцю в ній тощо. Людина, не вихована на традиціях певного ієрархічного прошарку, практично не може претендувати на при­єд­на­н­ня до нього. У західній су­спільно-політичній і правовій думці класифікацію ієрархічних верств су­спільства здійснюють за різними критеріями, зокрема зʼявилося багато досліджень, присвячених І. пре­стижу, влади, контролю, особистості та ін. І. у тварин — заснована на принципах домінува­н­ня система поведінкових звʼязків між особинами в групі, що регулює їхні взаємовід­носини. Може бути стійкою (абсолютна домінація) та не­стійкою (від­носна домінація). Домінуючі особини (домінанти), які посідають найвищі щаблі в І., мають пере­вагу в до­ступі до їжі, особин протилежної статі тощо. Водночас вони забезпечують захист від хижаків, охороняють територію, врегульовують конфлікти із сусідніми групами. Найпоширеніша І. у тварин, схильних до групового прожива­н­ня (комахи, хребетні). Термін «І.» також широко використовують у біо­логії стосовно різноманітних обʼєктів і процесів (ієрархічна структура спільноти, І. регуляторних систем та ін.).

В. О. Зуєва, О. Є. Постол

Ієрархія церковна (І. ц.) — чини духовенства в порядку суб­ординації, прийнятої в тій чи іншій Церкві; форма організаційного церковного устрою; вища церковна влада. Термін «І.» викори­став ще в середній 5 ст. Псевдо-Діонісій Ареопагіт у трактаті «Про небесну ієрархію» для характеристики організації християнської Церкви (у цьому значен­ні термін про­існував до середньої 19 ст., коли завдяки філософським і науковим працям набув нових семантик). У католицькій Церкві І. ц. очолює римський архієпископ — папа (див. папство), якому під­порядковані інші єпископи. У православних Церквах найвищою ієрархічною ін­станцією є помісний собор; автокефальні православні Церкви мають само­стійних предстоятелів, часто в сані патріарха. Становле­н­ня християнської І. ц. на території сучасної України роз­почалося з прийня­т­тям тут християнства, її складали пере­важно єпис­копи-греки, хоча правителі Київської Русі по­стійно домагалися при­значе­н­ня в І. ц. пред­ставників місцевого духовенства. Згодом у єпис­копи почали висвячувати пере­важно місцевих священ­нослужителів, але у домонгольський період тільки 3 митрополити (всі не ви­знані Кон­стантинопольським патріархатом, див. Кон­стантинопольська Православна Церква) були не­грецького походже­н­ня. До 16 ст. лише іноді митрополичі престоли посідали особи грецького і пів­ден­нословʼянського походже­н­ня. І. ц. користувалася впливовим становищем також у державних справах, брала участь у вічах, княжих радах, згодом, за литовсько-польської доби, в со­ймах. На українських землях у складі різних держав боротьба за власну І. ц. ототожнювалася з об­стоюва­н­ням національних прав; братства та особливо козацтво були оборонцями української І. ц., ві­ді­гравши головну роль під час від­новле­н­ня православної І. ц. 1620. Пред­ставникам державної влади нерідко вдавалося при­значити ієрархами на українських землях своїх ставлеників, проти яких, одначе, ви­ступало нижче духовенство і національно сві­домі світські кола. У 19–20 ст. більшість православних єпис­копів були з росіян, що спричиняло русифікацію Церкви. З іншого боку, І. ц., сформована з українців, зокрема на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорської імперії, була чи не єдиним і від­носно впливовим українським національним проводом, деякі її пред­ставники ві­діграли вагому роль у національно-культурному від­роджен­ні. Про­блему українізації православної І. ц. намагався вирішити український церковний рух після Лютневої революції 1917, зокрема під час Всеукраїнського церковного собору 1921 у Києві, коли по­стала УАПЦ, понад 30 єпис­копів якої були ре­пресовані у 1930-х рр., як і І. ц. УГКЦ після Львівського собору 1946. В еміграції існує українська православна та католицька І. ц. в Західній Європі, Пів­нічній Америці й Австралії. У проте­стантизмі І. ц. значно спрощена (у 20 ст. до неї почали входити і жінки). Свої особливості І. ц. має в нехристиянських Церквах.

О. Н. Саган