КУ́РСЬКА БИ́ТВА — одна з найбільших битв Другої світової війни. Від­булася влітку 1943 на території сучасної Орловської, Курської, Бєлгородської (усі — РФ) і Харківської областей. У радянській та сучасній російській історіо­графії її поділяють на Курську оборон­ну операцію (5–23 липня), Орловську (12 липня — 18 серпня) і Бєлгородсько-Харківську (3–23 серпня) на­ступальні операції; у німецькій історіо­графії на­ступальні дії вермахту по­значають за на­звою операції («Цитадель»).

Унаслідок на­ступу радянських військ взимку 1943 і контрна­ступу німецьких військ у Східній Україні у центральній частині радянсько-німецького фронту утворився ви­ступ глибиною до 150 і шириною у 200 км (т. зв. Курська дуга). Намагаючись пере­хопити стратегічну ініціативу після поразки під Сталін­градом (нині м. Волго­град, РФ), німецьке командува­н­ня навесні 1943 роз­почало під­готовку до на­ступу з метою роз­громити радянські війська у Курському ви­ступі силами військ груп армій «Центр» (командувач генерал-фельдмаршал Ґ. фон Клюґе) та «Пів­день» (генерал-фельдмаршал Е. фон Манштейн).

Загалом сконцентровано 50 дивізій (серед них 16 — танкові і моторизовані) і 4-й та 6-й повітряні флоти, які налічували понад 900 тисяч вояків, бл. 10 тисяч гармат і мінометів, 2700 танків і штурмових гармат, понад 2 тисячі літаків. На озброє­н­ня німецьких військ по­ступили нові зразки бронетанкової (середні танки «Пантера», важкі — «Тигр», самохідно-артилерійські установки «Фердинанд») й авіаційної (винищувачі «Фокке-Вульф-190 А», штурмовики «Геншель-129») техніки, які за тактико-технічними характеристиками на той час пере­важали радянські. На Пів­нічному фасі Курської дуги обороняли війська Центрального фронту (командувач генерал армії К. Рокосовський), на Пів­ден­ному — Воронезького фронту (генерал армії М. Ватутін). У тилу зосереджено резерв — Степовий фронт (генерал-полковник І. Конєв). Загалом вони нараховували бл. 2 міль­йони вояків, 26,5 тисяч гармат і мінометів, 5 тисяч танків і самохідно-артилерійських установок, бл. 3 тисячі літаків.

Координували дії фронтів Маршали Радянського Союзу Г. Жуков та О. Василевський. Радянське командува­н­ня, яке ді­зналося про під­готовку операції «Цитадель», вирішило знекровити німецькі частини в оборон­них боях і пере­йти у контрна­ступ. Для цього на Курській дузі створено 8 рубежів оборони загальної глибини 250–300 км. 5 липня німецькі ударні угрупова­н­ня пере­йшли у на­ступ на Курськ із ра­йонів Бєлгорода й Орла, однак за тиждень боїв змогли просунутися лише на 10–12 км.

Кульмінацією Курської битви 12 липня стала танкова битва по­близу станції Прохоровка (нині смт Бєлгородської області), у якій, за різними оцінками, взяло участь від 500 до 1200 танків і самохідно-артилерійських установок з обох сторін. Не­зважаючи на значні зуси­л­ля, німецьким військам вдалося лише потіснити радянські частини. 12 липня у контрна­ступ пере­йшли війська лівого крила Західного (генерал-полковник В. Соколовський) і Брянського (генерал-полковник М. Попов) фронтів, 15 липня — Центрального фронту. Противник намагався зупинити його, але без­успішно. 23 серпня війська Степового фронту за сприя­н­ня Воронезького і Пів­ден­но-Західного фронтів, завершуючи Бєлгородсько-Харківську на­ступальну операцію, визволили Харків. Таким чином виникли сприятливі перед­умови для роз­грому німецьких військ на Лів­обережній Україні та виходу до Дні­пра.

Під час Курської битви вермахт за­знав найбільшої поразки у війні, втратив ініціативу та можливість проводити стратегічні на­ступальні операції й надалі обмежувався контр­ударами і локальними на­ступами. Точні втрати сторін у Курській битві донині не встановлені, що зумовлено різними під­ходами до її періодизації та методик під­рахунку. За при­близною оцінкою, загальні втрати (вбитими, пораненими, зниклими без­вісти, полоненими) німецьких військ склали понад 400 тисяч, радянських військ — бл. 800 тисяч осіб. При цьому вермахт втратив понад 1 тисячу, радянська армія — бл. 5 тисяч танків і самохідно-артилерійських установок. За участь у Курській битві 189 солдатів і офіцерів радянської армії від­значено зва­н­ням Героя Радянського Союзу (з них 30 — українці), 132 частини та зʼ­єд­на­н­ня отримали гвардійське зва­н­ня, 26 — почесні найменува­н­ня (Орловське, Бєлгородське, Харківське, Карачевське).