Латвія

Визначення і загальна характеристика

ЛА́ТВІЯ, Латвійська Республіка (Latvija, Latvijas Republika) — європейська країна на узбереж­жях Балтійського моря та Ризької затоки, на пів­нічному сході Європейського Союзу. На Пн. межує з Естонією (заг. кордон — 343 км), на Сх. — з РФ (292 км), на Пд. — з Білорус­сю (171 км) і Литвою (576 км). Разом з Естонією та Литвою має спіл. геогр. риси та історію роз­витку, за цими ознаками їх обʼ­єд­нують в один регіон — країни Балтії (за рад. часів — респ. Прибалтики). За класифікацією ООН, є країною Пн. Європи, за політ. і істор.-геогр. критерієм, входить до регіону Сх. Європа. Площа 64 589 км². Станом на 1 березня 2016 проживали 1,967 млн осіб. Етніч. склад (2011): латишів — 62,1 %, росіян — 26,9 %, білорусів — 3,3 %, українців — 2,2 % (45 699 осіб; найчисельніша укр. діаспора у країнах Балтії), поляків — 2,2 %, литовців — 1,2 %, євреїв — 0,3 %, циган — 0,3 %, естонців — 0,1 %, німців — 0,1 %. Частка міського насел. — 69 %. Середня тривалість життя — 72,7 р. Більшість латв. віруючих — парафіяни Лютеран. Євангеліст. Церкви. Поширений католицизм, зро­стає кількість православних (пере­важно за рахунок росіян). Є не­значна кількість громад ін. проте­стант. течій (зокрема баптистів, євангел. християн, адвентистів сьомого дня, пʼятидесятників, свідків Єгови, мормонів), мусульман і юдеїв. Істор. регіони: Від­земе (нім. Ліфляндія; на Пн.), Земґале (Семиґалія; на Пд.), Курземе (Курляндія; на Зх., на балтій. узбереж­жі), Латґале (Лат­ґалія; на Сх.). Іноді зі сх. частини Земґале ви­окремлюють регіон Селія (Селонія). До 2009 Л. складалася з 26-ти р-нів і 7-ми міст респ. під­порядкува­н­ня, за сучас. адм.-тер. поділом — з 110-ти країв, 494-х волостей та 9-ти респ. міст: у Від­земе — Риґа(є столицею Л.; 698 529 осіб, 2016), Юрмала (57 371), Валмієра (25 093); у Латґале та Селії — Дауґавпілс (95 467), Єкабпілс (24 146); у Латґале — Резек­не (31 216); у Курземе — Лієпая (78 144), Вент­спілс (39 861); у Земґале — Єлґава (61 623). Серед великих міст: у Від­земе — Оґре (25 380), Сала­спілс (17 621), Цесіс (17 170), Олайне (11 800), Сіґулда (11 821); у Земґале — Тукумс (18 923); у Курземе — Кулдіґа (11 768), Салдус (11 479). Форма держ. правлі­н­ня — парламент. республіка. Глава держави — президент (від 8 липня 2015 — Р. Ве­йоніс). Законодавчу владу здійснює однопалат. парламент — сейм (від листопада 2014 голова — І. Мурнієце), 100 депутатів якого вибирають за пропорц. системою (за парт. списками) терміном на 4 р. Уряд — КМ (від 11 лютого 2016 премʼєр-міністр — М. Кучинкіс). Осн. партії: «Злагода», «Єд­ність», «Союз зелених і селян», нац­обʼ­єдн. «Все Латвії! Вітчизні! Свободі!», «Обʼ­єдн. регіонів Лат­вії», «Латвії — від душі». Кон­ституцію Л. прийнято 15 лютого 1922 (у 1934 її обмежено, 1940 втратила чин­ність унаслідок рад. анексії, 1990 частково та 1993 повністю від­новлено, 2007 внесено поправки). Держ. мова — латиська. Пере­важна більшість жит. також володіє російською. Грош. одиниця — євро (до 2014 — лат). Від 1991 — чл. ООН, від 1999 — СОТ, від 2004 — ЄС і НАТО, від 2007 — спів­дружності держав Шенґен. договору.

Тер. сучас. Л. була заселена здавна, про що свідчать виявлені артефакти мезоліт. кунд. культури (8–5 тис. до н. е.). Потім на її основі виникла неоліт. нарв. культура (5–3 тис. до н. е.). Бл. 3 тис. до н. е. тут осіли фіно-угор., бл. 2 тис. до н. е. — балтій. племена. На основі остан­ніх сформувалися пред­ставники латв. етносу — курші, земґали, латґали (вважається, що вони дали назву всьому латис. народу; про них є згадка у «Повісті минулих літ»), сели, які створили власні протодерж. племін­ні обʼ­єд­на­н­ня. Оскільки курші тривалий час жили за рахунок інтенсив. завоювань та пограбувань ін. тер., їх називали балтій. вікінґами. Знач. вплив на формува­н­ня латв. культури мав фіно-угор. народ ліви. Від 10 ст. під­коре­н­ня латв. земель здійснювали Швеція та Київ. Русь. На­прикінці 9 — на поч. 13 ст. із Скандинавії до Русі та Візантії Дауґавою (рос. назва — Зх. Двіна; гол. річка Л.) пролягав водний торг. шлях «із варягів у греки». У світі високо цінували бурш­тин, видобутий на балтій. узбереж­жі. До поч. 13 ст. існували кілька феод. князівств, зокрема Кукейнос., Єрсік. і Талавське, які пере­бували у сфері інтересів Псков. землі. У 1180-х рр. роз­почато нім. колонізацію та християнізацію Л. 1201 до ново­створеної німцями Риґи з лів­ського поселе­н­ня Ікскюлль (нині Ік­шкіле), яке містилося неподалік, було пере­несене Лівон. єпис­копство. Протягом кількох на­ступ. років ризькі єпис­копи на основі свого війська заснували чернечий орден лицарів-хрестоносців — т. зв. Орден мечоносців, почали використовувати титулатуру «князь Лівонський» і до 1290 під­корили усі латв. землі. Після поразки 1236 від литовців побл. литов. м. Шяу­ляй Орден мечоносців уві­йшов до складу Тевтон. ордену та став називатися Лівон. орденом. 1255 створ. Ризьке архі­єпис­копство. У 2-й пол. 1250-х рр. нім. (за ін. даними — латв.) літописець Генрих Латвійський уклав ману­скрипт «Хроніка Лівонії», у якому описав події Лівон. хрест. походу й історію наверне­н­ня у християнство куршів, лівів, латґалів, естів і селів. Окрім Риґи, столицею Лівон. ордену певний час був Венден (нині Цесіс). 1410 побл. Ґрюнвальда (нині село Оструд. пов. Вармінсько-Мазур. воєводства, Польща) вій­ська Тевтон. і Лівон. орденів були роз­громлені литов.-руською армією Владислава ІІ Яґайла, що значно їх послабило. У подальше десятилі­т­тя Лівон. орден здобув фактичну незалежність від Тевтон. ордену та уві­йшов разом з Ризьким архі­єпис­копством, Дерпт., Езел. і Курлянд. єпис­копствами до складу Лівон. кон­федерації. У 16 ст. під впливом Німеч­чини від­булася лютеран. реформація Церкви. 1561 після не­вдалої Лівон. війни з Моск. царством остан. магістр Лівон. ордену і Ризький архі­єпис­коп уклали з Сиґізмундом ІІ Авґустом Вілен. унію, за якою Лівонія стала частиною Великого князів­ства Литовського (від 1569 — Речі Посполитої). 1562 були утвор. 2 світських лютеран. герцогства з широкою нац.-реліг. і політ. автономією: на пд. латв. зем­лях — Курляндії та Семиґалії (во­лоді­н­ня нім. династії Кет­тлерів), на центр. і пн. — Лівонське (упра­влялося литов. воєводами). Уна­слідок поразки у війні рос. війська залишили Лівонію, але частина її тер. стала обʼєктом екс­пансії Данії та Швеції. У низці військ. операцій польс. військ брали участь й укр. козаки. 1721 за умовами Ніштад. договору Швеція ви­знала за Рос. імперією право на Швед. Лівонію, на її тер. була створ. Ліфлянд. губ. За 1-м поділом Польщі 1772 до Росії ві­ді­йшла Латґалія, за 3-м поділом Польщі 1795 — Курляндія та Семиґалія. У липні–грудні 1812 Курлянд. губ. контролювали наполеонів. війська. Від поч. 19 ст. рос. уряд роз­почав активну русифікацію. 1889 Рос. імперія при­єд­нала усі залишки Курляндії та Ліфляндії. За Всерос. пере­писом 1897, латиші становили 68,34 % (1,318 млн), росіяни — 8 % (154,5 тис.), балтій. німці — 7,12 % (137,3 тис.), євреї — 6,36 % (122,7 тис.), білоруси — 4,12 %, поляки — 3,37 %, литовці — 1,34 %, естонці — 0,93 %, цигани — 0,1 %. Проживали також 987 українців. Від кін. 19 ст. частка росіян по­стійно зро­стала. 1915 під час 1-ї світової війни у рос. армії з латис. добровольців (від 1916 — мобілізов. латишів) почали формувати латис. стрілец. частини. На­прикінці 1916 існували 8 полків (1-а бригада: Від­зем., Курзем., Ризький, Усть-Двін.; 2-а бригада: Баукс., Валмієр., Земґал., Тукумс.), які складали Латис. стрілец. дивізію (бл. 38 тис. солдатів і 1 тис. офі­церів). Після більшов. пере­вороту 1917 більшість латис. стрільців пере­йшла на бік більшовиків. У подальшому рад. військ. діячами стали І. Вацетіс, Р. Ейдельман, Р. Берзін. Латис. стрільці також пере­бували на службі армій УНР і Латв. Респ. У травні–жовтні 1915, вересні 1917 та лютому 1918 частини латв. земель захоплювали нім. війська. Від 9 листопада 1917 у Л. свою владу намагалися встановити більшовики. 30 листопада 1917 пред­ставники латв. місц. рад Лівонії, Курляндії та Латґалії створили Латв. нац. раду, яку 11 листопада 1918 держави Антанти після поразки Німеч­чини у 1-й світ. війні ви­знали фактич. урядом Л. 13 листопада 1918 проголошено незалежну Латв. Респ. Її президентом став К. Ул­маніс (помер 1942 в увʼязнен­ні у Красноводську, нині Турк­мен-Баші, Турк­мені­стан). 1919–20 біль­шов. війська робили черг. спроби з захопле­н­ня Л. Від 17 грудня 1918 до 13 січня 1920 існувала т. зв. Латв. Соціаліст. Рад. Респ. 11 серпня 1920 Росія та 26 січня 1921 країни Антанти (де-юре) ви­знали незалежність Л. 1939 згідно з нім.-рад. пактом Молотова-Ріб­бентропа латв. землі включено до сфери впливу СРСР. У жовтні того ж року на під­ставі навʼязаних угод на тер. Л. роз­міщено рад. військ. бази. У черв­ні 1940 унаслідок військ.-політ. тиску СРСР анексував усі латв. землі. 21 липня 1940 створ. Латв. РСР, яку 5 серпня того ж року включено у СРСР. 1941–44 Л. — у складі нацист. Німеч­чини. У латв. історіо­графії 1940–90 прий­нято вважати періодом 2-х окупацій. Нацисти знищили значну кількість місц. євреїв. 1941 і 1949 більшов. влада в адм. порядку з тер. Л. до Сибіру депортувала понад 60 тис. осіб. У післявоєн. період Л. почали активно русифікувати та заселяти росіянами. Це сут­тєво вплинуло на етнічну та соц. структуру населе­н­ня. Якщо 1935 мешкали 75,5 % (1925 — 73,4 %) латишів і 10,6 % (10,5 %) росіян, то 1959 їх вже було від­повід­но 62 % і 26,6 %, 1970 — 56,8 % і 29,8 %, 1979 — 53,7 % і 32,8 %. За Всесоюз. пере­писом 1989, проживали 52 % латишів (1,387 млн), 34 % росіян (905,5 тис.), 4,5 % білорусів (119,7 тис.), 3,5 % українців (92,1 тис.), 2,3 % поляків, 1,3 % литовців, а також євреї, цигани, німці, естонці. 1944–49 значна кількість латишів брала участь у зброй. боротьбі, а від 1987 — у масових протест. ви­ступах проти рад. влади. На­прикінці 1980-х рр. після закликів до встановле­н­ня незалежності та проведе­н­ня ринк. реформ до влади при­йшла громад.-політ. організація Нар. фронт Л. (створ. 1988). 28 липня 1989 ВР Латв. РСР проголосила декларацію про держ. суверенітет, 4 травня 1990 — акт від­новле­н­ня незалежності Латв. Респ. 23 серпня 1989 Нар. фронт Л., Нар. фронт Естонії та литов. «Саюдіс» здійснили спіл. акцію «Балтійський шлях», приурочену до 50-річчя пакту Молотова–Ріб­бентропа. Ланцюжок людей про­стягався через тер. всієї Балтії — від вежі Довгий Герман у Тал­лін­ні до вежі Ґедиміна у Вільнюсі. 1991 рад. десантники захопили ключові обʼєкти у Ризі, але після протестів насел. змушені були піти. 3 березня 1991 на опитуван­ні більшість жит. Л. (включно з майбут. «не­громадянами» — рад. громадянами, які пере­їхали до Л. під час її пере­бува­н­ня в складі СРСР, та їхні діти) висловилися за демократію та незалежність. Реально незалежність від­новлено 21 серп­ня 1991 після не­вдалої спроби пере­вороту ГКЧП у Москві. Про­тягом усього часу пере­бува­н­ня Л. у складі СРСР продовжували функціонувати посольства Латв. Респ. у Вашинґтоні та Лондоні, які видавали латв. паспорти ла­тишам-емі­грантам і їхнім нащад­кам. За новим законодавством, 48,2 % від заг. кількості насел. (ті, хто не був громадянином Латв. Респ. до більшов. анексії, та їхні діти) по­збавлено політ. прав. Хоча 1994 і 1998 положен­ня щодо громадянства дещо помʼякшили, напружені стосунки між латв. і рос. громадами залишаються донині. Латв. ди­скримінацію критикували не лише у РФ, а й у низці країн Європи. У 1-й пол. 1990-х рр. значна кількість пред­ставників нац. меншин, зокрема й українців, виїхала в ін. країни, пере­важно у РФ. Нині громадянство Л. мають 84 % її жит., в ін. — статус «не­громадян». 31 серпня 1994 завершено виведе­н­ня рос. військ з Л. Погірше­н­ня рос.-латв. стосунків також викликане від­значе­н­ням (нині неофіц., 1998–99 — на держ. рівні) Дня памʼяті латис. стрільців (бійців нац. військ. формува­н­ня у складі СС). 2001 країнами Балтії введено спрощену процедуру митного декларува­н­ня під час транзиту через їхні території.

Довж. берег. лінії 498 км. На Зх. країна омивається Балтій. морем, у пн. частині — Курзем. п-ів, який завершується мисом Колкасраґс. Між Курзем. п-овом і естон. о-вом Сааремаа Моонзунд. архіпелага — Ірбен. протока, яка сполучає Балтій. море з Ризькою затокою. Побл. Ризької затоки — Від­зем. узбереж­жя. Латв. територіал. води становлять 12 мор. миль. Л. лежить на край. Зх. Східно-Європейської рівнини. Більша частина латв. тер. — морен­на горбиста рівнина; 25 % становлять пагорб. нагірʼя невеликих роз­мірів. Уздовж балтій. узбереж­жя про­стягається низовин­на ділянка шир. бл. 3 км, подекуди — до 50 км. На Пн. Зх. — Зіемелкур., на Пд. Зх. — Курзем. (роз­різняють її зх. і сх. частини) височини; у центрі — Середньолатв. низовина, яка по­ступово пере­ходить у Від­зем. височину; на Пн. Сх. — Пн.-Латв. низовина, яка у пд. на­прямі продовжується Сх.-Латв. низовиною (у центрі — заболоче­на Лубан. низовина); на Пд. Сх. — Латґал. височина (пагорби: Ліє­лайс Лієпукалнс, 289,3 м; Дзієр­калю Калнс, 286,3 м); на Пд. — Ауґшзем. височина. Клімат кра­їни пере­хідний від морського до континентального. Зима триває від середини грудня до середи­ни березня, пере­січна температура січ­ня -2–-7 °С, іноді різко знижується до -30–-40 °С. Літо прохолодне та дощове, середня температура липня +16–+18 °С, дуже рідко під­німається до бл. +30 °С. Річна кількість опадів 500–800 мм. Протікає понад 700 річок. Найдовші з них: бас. Ризької затоки — Ґауя (її витік роз­таш. на Від­зем. височині; заг. довж. 452 км), Дауґава (Валдай височина, РФ; 1020 км, з них у межах Л. — 352 км) з притокою Оґре (Від­зем. височина; 188 км) та Лієлупе (утворюється зли­т­тям Мемеле та Муси побл. латв. м. Бауска, один з рукавів впадає у Дауґаву; 119 км) з притокою Ієцава (Селія; 155 км); бас. Балтій. моря — Вента (Жямайт. височина, Литва; 346 км, з них у межах Л. — 178 км). Нараховується бл. 3 тис. озер. Най­більші з них: Лубанс (80,7 км², 15,6 км), Разна (57,56 км², 12,1 км), Енґурес (40,46 км², 17,9 км), Бурт­нієку (40,07 км², 13,3 км), Лієпай­ське (37,15 км², 16,2 км). Бл. 10 % тер. Л. за­ймають торфʼяники та болота. Є поклади піску, граніту, гнейсу, амфіболіту, анортозиту, кри­сталіч. сланців, щебеню, до­ломіту, вапняку, глини, гіпсу, торфу. На шельфі Балтій. моря та у Курземе (Кулдизьке) виявлено нафт. родовища; у Від­земе (Лімбаз. р-н) зна­йдено залізні руди; у Юрмалі (першим дир. Кем­мерн. мінерал. вод був укр. лікар О. Кулябко-Корецький, 1898 він уклав путівник «Кем­мерн и его целебные силы») та м. Балдоне (побл. Риґи) — джерела мі­нерал. вод. На тер. Від­земе — єдине у країнах Балтії та одне з найбільших у Європі Інчукалнс. під­земне сховище газу. Донині на узбереж­жі знаходять янтар. Понад 45 % (29 555 км²) латв. земель вкривають ліси: листяні — 54 % (береза, осика, чорна та біла вільха), хвойні — 46 % (пере­важно уздовж узбереж­жя; сосна та ялина). Вони є найбільшим природ. багатством Л. Значні масиви — у пн. частині Курзем. п-ова та на Пн. Сх. Л. На річк. долинах і пагорбах — луки. У Л. описано 1304 влас. і 633 завезених видів рослин. Фауна типова для Пн. Європи. Нараховується 62 види ссавців (білка, лисиця, заєць-русак, заєць-біляк, рись, бобер, борсук, куниця, єнотовидний собака, горностай, ласиця, середня бурозубка, пля­мистий тюлень, звичайна морська свиня, олень, лось, кабан), зу­стрічається бл. 300 видів птахів (орлан-білохвіст, змієїд, чорний лелека, чапля, соловей, вивільга, чорний дрізд, дятел, сова, куріпка, зяблик, синиця, пере­пілка, жайворонок). Пром. види риб: салака, кілька, лосось, таймень, рибець, бельдюга, вугор, мінога. Нац. парки: Ґауя (створ. 1973; долина однойм. річки в околицях Сіґулди, Цесіса, Ліґатне, Від­земе; 917,45 км²), Кем­мері (1997; Земґале та Від­земе; 382 км²), Разнас (2007; Латґале; 532 км²), Слітере (2000; мис Кол­касраґс; 265 км²); заповід­ники: Ґріні (1936; Балтій. узбе­реж­жя; 10,7 км²), Енґурський (1957; побл. оз. Енґурс; 35,4 км²), Морисцала (1912 і 1957, най­старіший у Л.; 8,18 км²; усі — Кур­земе), Крусткал­ни (1977; Від­земе та Латґале; 28,26 км²), Пн.-Від­­земський (1997; Від­зем. узбереж­жя; 4750 км²), Тейчі (1982; побл. оз. Лубанас, Латґале; 200 км²). Природні заповід­ні парки: Білі дюни (у Від­земе — побл. м. Саулкрасти та побл. ст. Прієдайне у Юрмалі; у Курземе — побл. місцевості Пур­ціємса), Долина Дауґави (Від­земе, Земґале; 10,91 км²), Ліси Звар­дес (Курземе, Земґале; 80 км²), Озера Лаукезерс (побл. Єкабпіл­са, Латґале, Селія; озера: однойм., Балтиню, Ілзенієку; 3,27 км²), Озе­ра Медумі (побл. Дауґавпілса, Латґале, Селія; озера: однойм., Ілґас, Шкірстеню; 14,8 км²); Бауска (початок Лієлупе — зли­т­тя Муси та Мемеле; 10 км²), Вілце (1,44 км²), Двієтський, або Заплава Двієте (під час повені затоплюється понад ніж 20 км суші), Заплава Све­те, Мілзукалнс (однойм. пагорб, 113,8 м; 0,74 км²), Тервете (13,74 км²; усі — Земґале); Бебербекі (2,75 км²), О-в Доле (10,55 км²; обидва — побл. Риґи), Ґайзінькалнс (Від­зем. височина; однойм. пагорб — найвища точка Л., 311,6 м над р. м.; 20 км²), Долина Оґре (побл. м. Оґре; 75 км²), Долина Салаци (63,07 км²), Куя (107 км²), Оґрські сині гори (3,12 км²), Оз. Енґу­рес (200 км²), Піеюра (43,15 км²; обидва — Від­зем. узбереж­жя), Раґакапа (побл. Юрмали; 1,5 км²), Сосновий бір Дріксне (6,76 км²; усі — Від­земе); Долина Абави (150 км²), Долина Рієжупе (у місці впаді­н­ня у Венту), Ембуте (4,81 км²), Оз. Пінку (1,61 км²), Річка Ужава, Талсин. під­ня­т­тя, на Балтій. узбереж­жі — Бернаті (30 км²), Оз. Пінку (1,61 км²), Папе (500 км²; усі — Курземе); Закрут Дауґави (між Дуґавпілсом і м. Краслава; 129,6 км²), Заплава Айвіекс­те (11,55 км²), Істрас (8,61 км²), Ліса Вецумі (побл. рос. кордону), Нумерн. вал (9,81 км²), Озера Сілене (24 озера; 38,25 км²), Оз. Адамовас (7,79 км²), Оз. Дрідзіс (най­глибше у Л., 65,1 м; 26,27 км²), Оз. Курʼяновас (побл. рос. кордону; 2,63 км²), Оз. Свентес (22,25 км²), Оз. Царманя (5,29 км²), Оз. Цириші (12,6 км²), Саука (побл. однойм. озера; 56 км²; усі — Лат­ґале). У 19 ст. закладені Каз­данз. (Курземе) та Скрівер. (Від­­земе) дендрол. парки. Провід­ні курорти: Юрмала (довж. уздовж Від­зем. узбереж­жя 32 км, шир. 3 км; у Кем­мері — бальнеол.), Сіґулда, Лієпая, Балдоне. Є 8 мор. портів; найбільші: Вент­спілс, Риґа, Лієпая. Для внутр. судноплавства використовують Дауґаву та Лієлупе. У Ризі — най­більший аеропорт у країнах Балтії.

Л. — індустріально-аграрна країна. Пл. с.-г. земель 24 298 км². 1992–93 Л. почала пере­будову економіки, керуючись ринк. прин­ципами. Низка її секторів (торгівля, послуги, банки) були по­збавлені держ. контролю. Нині серед ін. країн ЄС у Л. одні з найвищих показників зро­ста­н­ня економіки. 2015 її ВВП зріс на 2,8 %, надходже­н­ня скла- ли 7,253 млрд євро, видатки — 7,471 млрд євро. Структура ВВП: послуги — 70 %, пром. виробництво — 25 %, с. госп-во — 5 %. Бл. 60 % ВВП створюється у Ризі, 12 % — у Вент­спілсі, гол. портах. Роз­винуті виробництва харч. (17,2 %), деревооб­роб. (9,2 %), целюлозно-папер. (8,7 %) продук­ції, металу та метало­продукції (8,1 %), легка (7,4 %) і хім.-фар­мацевт. (6,2 %) промисловості, приладобудува­н­ня (6,1 %), машинобудува­н­ня (4,4 %). Працю­ють під­приємства скляної, фарфоро-фаянс. і парфюмерно-космет. пром-стей. На Дауґаві — Кеґум., Плявін. (м. Айзкраукле), Ризька (Сала­спілс) ГЕС. Діє низка вітр. електро­станцій. Досить по­ширеними є художні промисли (обробле­н­ня шкіри, бурштину, плеті­н­ня, вишива­н­ня) та збиральництво (чорниці, журавлини, грибів). Гол. галузь с. господарства — тварин­ництво (молочно-мʼясне скотарство, від­годівля племін. худоби, свинарство). У Балтій. морі здійснюється виловлюва­н­ня риби. З рад. часів в Україні досить популярними є латв. шпроти, а також ін. рибна продукція. Практикуються бджіль­ництво та звірівництво. Вирощують жито, пшеницю, ячмінь, корм. культури, ріпак, льон-дов­гунець, цукр. буряк, картоплю та ін. овочеві культури. Структура с.-г. виробництва: зернові — 27 %, молоко — 19 %, мʼясо — 14 %, картопля — 7 %, ріпак — 6 %, ін. овоч. культури — 5 %, яйця — 5 %. 2015 зовн.-торг. баланс склав 2,114 млрд євро, екс­порт — 10,372 млрд євро, імпорт — 12,486 млрд євро. Гол. партнери з екс­порту: Литва (18,5 %), Естонія (11,5 %), РФ (8,6 %), Німеч­чина (6,5 %), Швеція (5,4 %); гол. партнери з імпорту: Литва (15,2 %), Німеч­чина (12 %), Поль­ща (10,5 %), РФ (9,2 %), Естонія (7,1 %). У структурі екс­порту значну частку складає деревна продукція.

1946 засн. Латв. АН. Її іноз. чл. стали й укр. науковці — мово­знавець, літературо­знавець А. Не­покупний і сходо­знавець, історик О. Пріцак. Функціонують 60 держ. і приват. ВНЗів: Балтій. між­нар. академія, Бізнес-школа «Туриба», Вища школа економіки та культури, Вища школа менеджменту інформ. систем, Латв. АМ, Латв. академія культури, Латв. академія оборони, Латв. мор. академія, Латв. муз. академія, Латв. спорт. пед. академія, Латв. університет (усі — Риґа), Ризька пед. академія, Ризька філія Стокґольм. школи економіки, Ризький ін­ститут аеронавінації, Ризький ін­ститут транс­порту та звʼязку, Ризький мед. університет, Ризь­кий тех. університет, Дауґавпілс. університет, Латв. с.-г. університет (Єлґава), Латв. християн. академія (Юрмала), Лієпай. університет. Від­крито понад 130 музеїв, зокрема у Ризі (нац. — історії Л., худож.; історії міста та мореплавства, окупації Л.; анатом., мед., фармацевт., ботан., зоол., геол., природн., обчислюв. техніки, пожежно-тех., тех., пед.; архіт., етногр., літ-ри, театру та музики, зарубіж. мистецтва, кіно, культури; військ., спорт.), Айзкраукле, Баусці, Вал­мієрі, Вент­спілсі, Дауґавпілсі, Єкабпілсі, Єлґаві, Краславі, Кул­дизі, Лієпаї, Оґре, Резекне, Сал­дусі, Тукумсі, Цесісі, Юрмалі, від­зем. містах Алуксне, Валка, Ґулбене, Лімбажі, Мадона, латґал. — Балві, Лудза, Прейлі, зем­ґал. — Добеле, курзем. — Талсі. 2002–14 у концерт. залі «Дзінтарі» в Юрмалі з ініціативи латв. композитора Р. Паулса та укр. композитора І. Крутого проходив щоріч. між­нар. конкурс молодих виконавців «Нова хвиля», лауреатами якого ставали й укр. виконавці (1-а премія — Джамала, 2009; 2-а премія: Тіна Кароль, 2005; дует «Барселона», 2007; Т. Ширко, 2010; М. Собко, 2011; В. Петрик, 2014; 3-я премія: М. Яремчук, 2012; В. Рибіков, 2014; спец. премія А. Пугачової: Тіна Кароль, 2005; Міла Нитич, 2009). У 2003 у Ризі від­бувся щоріч. між­нар. пісен. кон­курс «Євробаче­н­ня», на якому вперше дебютувала Україна (12-е м., О. Пономарьов). 2014 Риґа разом зі швед. м. Умео були культур. столицями Європи. Обʼєк­ти світ. спадщини ЮНЕСКО: істор. центр Риґи (від 1997), пунк­ти геодез. дуги Струве «Сесту-Калнс» (с. Сауснея Мадон. краю) та «Якобштадт» (Єкабпілс; обидва — від 2005). У 2001 латис. фольклорну спадщину, узагаль­нену як «Шафа дайн», ви­знано ЮНЕСКО унікал. заг.-світ. на­дба­н­ням і занесено у список «Па­мʼять світу». Її становлять 217 996 текс­тів дан, які зібрав у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. латис. фольклорист К. Баронс (1880 у Москві за його ескізом створ. шафу для укла­да­н­ня картотеки, яку 1893 пере­віз у Риґу; 1894–1915 опублікував своє зі­бра­н­ня). На тер. Л. локалізовано понад 100 середньовіч. замків лівон. періоду, у яких нині від­сутні наземні частини або залишилися руїни. Серед ви­знач. памʼя­ток — археол. комплекс у м. Ґро­біня (Курземе; 7–13 ст.), руїни Валмієр., Ґробін., Кокнес. (Від­земе), Кримулд. (Сіґулда), Фол­кенбер. (на г. Маконькалнс, Лат­ґале; усі — 13 ст.), Добел., Лудзен. (обидва — 14 ст.) замків, Вент­спілс., Сіґулд., Турайд. (Сі­ґулда), Цесіс., або Венд. (усі — 13 ст.), Яунпілс. (Земґале; кін. 13 — поч. 14 ст.), Крустпіл. (Єкаб­пілс; 14 ст.), Бауський (15 ст.) замки, Тукум. вежа (13 ст.), Дауґавпілс. фортеця (1810), собор св. Сіманіса у Валмієрі (1283), лютеран. церква св. Іоана у Цесісі (13 ст.), Валксько-Луґаз. лютеран. церква (15 ст.), садиба Шлокенбека (с-ще Мілзкалн; 15 ст.), Мітав., або Єлґав. і Рундал. (Земґале) палаци (обидва — 18 ст.), стара частина Кулдіґи, лівське с. Кошраґіс (1852), де­ревʼяні літні котеджі у мікрора­йоні Дзінтарі в Юрмалі (19–20 ст.). У Ризі — замок (нині резиденція президента; 14 ст.), лютеранські Домський собор (1211–70) і церк­ва св. Петра (13–17 ст.), костел св. Якова (13 ст.; раніше — лютеран. собор), Піщана, або Порох. вежа (13 ст.), будинок Чорноголових (14 ст.), Двір конвенту (14–18 ст.), житл. комплекс «Три брати» на вул. Маза Пілс, № 17 (15 ст.), 19 і 21 (обидва — 17 ст.), швед. ворота (1689), казарми Якова (18 ст.), Велика (1854–57) та Мала (1864–66) гільдії, нац. опера (1860–63), сейм (1867, 1922), памʼятник Волі та військ. кладовище (1913, 1915, 1931–35), ринок (1-а пол. 20 ст.; один із най­старіших і найбільших у Європі), телевежа (1979–89, 368,5 м; найбільша споруда у країнах Балтії, 3-я за вис. у Європі — після Останкін. і Київ. телевеж), нац. бібліотека (2008–14).

Свою історію латв. спорт веде від часів Рос. імперії. У серед. 19 ст. було засн. Стрілец. товариство у Ризі, яке у подальшому пос­при­яло виникнен­ню всесвітньові­домої латв. спорт. школи зі стрільби. 1912 ризький студент Г. Блау на 5-х Олімпійських іграх у Сток­ґольмі завоював бронз. медаль в особи­стій першості зі стенд. стрільби. У 2-й пол. 19 ст. традиційними для латишів стали веслув., вітрил., велосипед. спорт, боротьба, важка атлетика та плава­н­ня, на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. — , легка атлетика, у 1-му десятиліт­ті 20 ст. — футбол і хокей. Також на поч. 20 ст. досить популярними були буєр., кін­ний, сан­ний спорт, автоперегони та шахмати. Від 6 до 20 липня 1914 у Ризі проходила 2-а Всерос. олімпіада (1-а від­булася в серпні 1913 у Києві), у якій взяли участь спортс­мени з 50-ти організацій і військ. частин з 24-х міст Рос. імперії. Найбільше учасників — з Риґи (бл. 300), С.-Петер­бурга (200), Києва (150) та Москви (70). З Києва прибули спорт­смени товариства «Спорт», гуртка любителів спорту, фехтувально-гім­наст. курсів, спорт. гуртка Університету св. Володимира, яхт-клубу, змагалися також офіцери Київ. і Одес. військ. округів. Нині найпопулярнішими видами спорту у Л. є хокей, баскетбол, футбол, волейбол, теніс, велосипед. спорт, бобслей, сан­ний спорт, важка атлетика, спідвей. За період 1924–36 і 1992–2014 латв. збірна завоювала на Літніх Олімпійських іграх: з легкої атлетики — 4 сріб. (Лос-Анджелес, 1932; Сідней, 2000; обидві — ходьба на 50 км; Афіни, 2004; Пекін, 2008; обидві — мета­н­ня списа) і бронз. (ходьба на 50 км, Берлін, 1936), з боротьби у категорії 79–87 кг — срібну (Берлін, 1936), у греблі на одиноч. каное на 1000 м — 2 срібні (Барселона, 1992; Атланта, 1996), зі стрільби з швидкіс. пістолета на 25 м — срібну (Барселона, 1992), з велоспорту — 2 золоті (Пекін, 2008; Лондон, 2012; обидві — велосипед. мотокрос) та бронз. (груп. шосейна гонка, Барселона, 1992), зі спорт. гімнастики — золоту (вільні вправи, Сідней, 2000) та срібну (опор. стрибок, Афіни, 2004), з дзюдо у категорії до 73 кг — бронз. (Сідней, 2000), з сучас. пʼятибор­ства — срібну (Афіни, 2004), з важкої атлетики у категорії понад 105 кг — срібну (Афіни, 2004) та бронз. (Пекін, 2008), з пляж. волейболу — бронз. (Лондон, 2012) медалі; на Зимніх Олімпійських іграх: з сан­ного спорту — срібну (двійка, Ванкувер, 2010) та 3 бронз. (одиноч., Турин, 2006; еста­фета та двійка, Сочі, 2014), зі скелетону — 2 срібні (Ванкувер, 2010; Сочі, 2014), з бобслею — срібну (четвірка, Сочі, 2014) медалі. Низка латв. хоке­їстів грала у НХЛ, баскетболістів — у НБА. 1935 збірна Л. з баскетболу стала пере­можцем, 1939 посіла 2-е м. на Чемпіонаті Європи. 1999 у Л. про­йшов Чемпіонат Європи з легкої атлетики серед юніорів (Риґа; українці здобули 3 сріб. — В. Слободенюк, біг на 3 тис. м з пере­шкодами, Ю. Гур­товенко, біг на 800 м, Н. Сидоренко, біг на 3 тис. м — та бронз. — К. Васюков, естафета 4 х 100 м — медалі), 2003 — Чемпіонат світу з сан­ного спорту (Сіґулда) та Чемпіонат Європи з вільної боротьби (українці завоювали 3 сріб. — В. Златова, С. Прядун, Е. Тедеєв — та 2 бронз. — О. Кригіна, В. Тасоєв — медалі), 2006 — Чемпіонат світу з хокею (укр. збірна зайняла 12-е м.; обидва — Риґа), 2009 — Чемпіонат Європи з баскетболу серед жінок (Лієпая, Валмієра, Риґа; укр. збірна посіла 13-е м.). Латиші ві­ді­гравали важливу роль у спорт. житті й за часів СРСР. Багато латв. хоке­їстів і баскетболістів у складі збірних СРСР посідали перші місця на між­народних змага­н­нях. Чол. баскетбол. команда «АСК» тричі ставала чемпіоном Європи (1958, 1959, 1960), жін. баскетбол. команда «ТТТ» (оби­дві — Риґа) 18 разів ви­гравала Ку­бок європ. чемпіонів. Латв. метальники списа за часів СРСР здобули 4 золоті медалі на Олімпійських іграх (1956, 1960, 1968, 1980). На­при­кінці 1980-х — на поч. 1990-х рр. однією з кращих тенісисток у парному роз­ряді була латишка укр. походже­н­ня Л. Нейланд. 1945–90 латиші знач. результатів досягли й в ін. видах. спорту.

26 серпня 1991 Україна ви­знала незалежність Латв. Респ., 4 груд­ня того ж року Латв. Респ. — незалежність України. 12 лютого 1992 між країнами встановлені дипломат. від­носини. 1993 у Ризі від­крито посольство України, а у Києві — посольство Л., 2006 у Вент­спілсі — почесне консульство України (2014 закрито), 2005 у Львові, 2014 у Чернігові та 2015 в Одесі — почесні консульства Л. Першими послами стали: з укр. боку — В. Гладуш, з латв. — П. Симсонс. Обовʼязки послів України також виконували дипломати В. Михайловський (1997–2003), В. Жовтенко (2003–04), А. Олійник (2011–14), вчений-економіст М. Янків (2004–05) і поет, пере­кладач, літературо­­знавець Р. Чилачава (2005–10), тимчас. повірених — журналіст В. Чорний (1993–97), дипломати О. Кушнір (2010–11) і А. Козлов (2014–15). Від 10 травня 2015 послом України у Л. є дипломат Є. Пере­бийніс. На між­нар. арені латв. влада послідовно під­тримує позицію України, зокрема вона неодноразово критикувала рос. керівництво за анексію Криму та роз­палюва­н­ня військ. конфлікту на Донбасі. Разом з ін. країнами ЄС за­стосовує проти РФ екон. санкції. Л. активно допомагає Україні у проведен­ні демократ. реформ, під­тримує євроінтеграц. курс українців, ви­­знала голодомор 1932–33 геноцидом українського народу. У Л. з візитами пере­бували президенти України Л. Кучма (1995), В. Ющен­ко (2006), В. Янукович (2010), П. Порошенко (2015), голова ВР України В. Литвин (2005, 2012), премʼєр-міністри України М. Аза­ров (2012), А. Яценюк (2015; зустрівся також з пред­ставниками укр. діаспори, брав участь у від­крит­ті памʼятника Т. Шевченку у парку Кронвальда побл. посольства України), міністри закордон. справ України (1997, 2002, 2004, 2011, 2013), міністр економіки України (2009), чл. депутат. групи укр.-латв. парламент. спів­праці (2016), в Україну — президенти Латв. Респ. Г. Улманіс (1995, 1997), В. Віке-Фрайберґа (2005 — двічі), В. Зат­лерс (2008 — тричі, у червні брав участь у Київ. між­нар. енергет. саміті; 2010), А. Берзіньш (2013), Р. Ве­йоніс (2015), латв. премʼєр-міністри Г. Крастс (1998), Л. Страу­юма (2014, 2015), голова сейму І. Удре (2006), міністри закордон. справ Л. (1996, 1998, 2000, 2003, 2008, 2011, 2014 — двічі), держ. секр. МЗС Л. (2014), міністри оборони (2005, 2014), економіки (2011), охорони здоро­вʼя та юстиції (обидва — 2014) Л., делегації сейму — чл. групи латв.-укр. парламент. спів­праці (2014, 2016) та комісії у справах Європи (2014), парламент. секр. (2014). У грудні 2005 в Києві від­бувся форум «Спів­дружність демократичного вибору» (як альтернатива СНД), у якому взяли участь Україна, Молдова, Л., Литва, Естонія, Польща, Сло­венія, Македонія, Румунія, Грузія. На поч. лютого 2016 з ініціативи Л. від­бувся спіл. візит в Україну спікерів країн Балтії та Пн. Європи, Л. пред­ставляла віце-голова сейму І. Либиня-Еґнере. Діє Латв.-укр. між­уряд. комісія. Великий потенціал роз­витку ма­ють латв.-укр. екон. від­носини. Унаслідок свого геогр. роз­ташува­н­ня та широких ринк. мо­жливостей Україна досить приваблива для латв. інвесторів. 2014 обсяг торгівлі товарами та послугами між Україною та Л. склав 551,8 млн дол. США (на 25 % більше порівняно з 2013); укр. екс­порт становив 376,8 млн дол. США (на 33 % більше), імпорт — 175 млн дол. США (на 5 % більше). Екс­порт товарів зріс на 25 %, імпорт — на 1 %, екс­порт послуг — на 124 %, імпорт — на 38 %. Структура екс­порту товарів: мінерал. паливо, нафта та нафто­продукти — 28,1 %, залізничні локомотиви — 8 %, одяг і фурнітура, текс­тиль — 6,6 %, какао та какао­продукти — 5,2 %, мідь і вироби з неї — 4,8 %, реактори ядерні, котли, машини — 4,6 %, цукор і кондитер. вироби — 4,6 %; структура імпорту: фармацевт. продукція — 30,1 %, продукти з мʼяса та риби — 5,7 %, орган. хім. сполуки — 5,4 %, син­тет. або штучні волокна — 4,4 %, ін. харч. продукти — 4,4 %, риба та ракоподібні — 4,3 %. Унаслідок низки причин, зокрема й повʼязаних з криз. явищами в укр. економіці та воєн. діями на Донбасі, 2015 обсяг торгівлі товарами та послугами між Україною та Л. склав лише 348,8 млн дол. США; укр. екс­порт становив 226,1 млн дол. США, імпорт — 122,7 млн дол. США; екс­порт товарів зменшився на понад 33 %, імпорт — на майже 3 %, екс­порт послуг — на майже 50 %, імпорт — на майже 42 %. Низка латв. міст є по­братимами укр. міст, зокрема партнер. стосунки встановлено між владами Києва та Риґи, Харкова та Дауґавпілса, Івано-Франківська та Єлґави, Алушти (АР Крим) та Юрмали, Трускавця (Львів. обл.) та Лудзи і Дауґавпілса, Ніжина (Черніг. обл.) та Прейлі. Під­писано протоколи намірів щодо спів­праці між Львів. міськрадою та Ризькою думою, Ічнян. райдерж­адміністрацією (Черніг. обл.) та Дауґавпіл. кра­йовою думою, між Дрогоб. міськрадою (Львів. обл.) і Смілтен. кра­йовою думою.

Українці у Л. вперше згадуються від серед. 19 ст. Це були пере­важно науковці, культурні діячі, кваліфік. працівники у різних галузях, військовики рос. армії та студенти. Здавна на заробітки до Л. при­їжджали й укр. селяни. 1911 у Ризі А. Маршинський заснував укр. товариство «Громада», яке існувало до 1914. У 1910-х рр. в Л. друкувалася г. «Укра­їнський голос» (ред. — С. Пилипенко). На поч. 20 ст. укр. і латв. партії спів­­працювали у рамках Союзу автономістів, Союзу народів, Ліги інородниц. народів Росії та Зʼ­їзду народів Росії. 1917 створ. ризьку організацію УПСР і Укр. раду 12-ї армії, яка у травні того ж року в Ризі провела 1-й Укр. кон­грес військ. делегатів. 1919 були встановлені дипломат. від­носини між Директорією УНР і Латв. нац. радою. Укр. консулами в Л. працювали Н. Бендеровський, Е. Флейшерс і В. Конашевський. Від весни 1919 послом УНР у Естонії та Л. був Є. Голицинський. На­прикінці 1919 на посаду голови Над­звич. дипломат. місії УНР у країнах Балтії при­значено В. Кедровського. У січні 1920 він прибув до Риґи, де очолив офіц. дипломат. місію. У серпні–вересні того ж року у Булдурі (р-н Юрмали) укр. делегація на чолі з міні­стром внутр. справ УНР О. Саліковським брала участь у 4-й конф. балт. країн. Укр. і латв. сторони декілька разів обговорювали ідею створе­н­ня Балто-Чорномор. союзу. Деякий час був радником дипломат. місії у Л. скульптор М. Па­ращук. 1921 утвор. Комітет укр. біженців-емі­грантів, 1932 — Латв.-укр. товариство (фундатори: промисловець М. Світличний, інж. М. Рим­баковський, торговець М. Хміль та колиш. секр. місії УНР Л. Задорожний; обидва — Риґа). 1922–23 посольство УСРР очолював Є. Терлецький. Зі встановле­н­ням рад. влади багатьох українців ре­­пресували. У 1-й пол. 1940-х рр. під час 2-ї світової війни частка українців у Л. зросла у 5 разів, зокрема й за рахунок ново­прибулої заагіт. нім. владою молоді та червоноармійців, які потрапили в оточе­н­ня. Їх пере­важно залучали на роботи у с. госп-ві. Частина укр. чоловіків стала воя­ками Латис. добровол. легіону СС. Українці також брали участь у рад. під­піл­лі в Л. У складі рад. армії на тер. Л. воювали українці: Герої Рад. Союзу — В. Акуленко, П. Атамановський, Л. Бердичевський, А. Бордюгов, І. Борщик, П. Бублій, А. Бурковський, В. Воронін, Г. Галуза, Ю. Головатий, К. Дитюк, В. Догаєв, П. Дорошенко, Ф. Клейбус, В. Кришкін, І. Курганський, І. Малка, І. Мороз, В. Пригов, В. Пульний, Г. Смирнов, С. Срібний, М. Сукач, М. Тищенко, М. Чичикало, П. Шпак, Є. Шутько, Д. Яремчук та ін., повні кавалери ордена Слави — І. Іванов, О. Козинець, М. Кравченко, М. Крюков, І. Лазаренко, В. Лисин та ін. У бою за Бауску загинув укр. поет В. Булаєнко. На укр. землях від­­­значилися уродженці Л. — Герої Рад. Союзу Ф. Бобров, П. Грець­кий, П. Зубов. 1945 багато укра­їнців емігрували на Захід. Згодом значна кількість українців за­знала вдруге сталін. ре­пресій, дехто повернувся в Україну або пере­їхав у ін. рад. республіки. 1943–46 уряди УНР і Латв. Респ. у екзилі спів­працювали у рамках Антибільшовицького блоку народів. У сучас. ви­гляді укр. діаспора почала формуватися у 2-й пол. 1940-х рр., її збільше­н­ня завершилося водночас з роз­падом СРСР. Нинішні пред­ставники укр. громади це пере­важно: колишні молоді спеціалісти, які після закінче­н­ня укр. ВНЗів, були направлені в Л. на під­приємства, у наук. і освітні установи тощо; українці, які поїхали здобувати вищу освіту у латв. ВНЗах, а після їхнього закінче­н­ня залишилися працювати у Л.; кадр. і строк. військовики, які після заверше­н­ня служби у рад. армії залишалися жити у місцях дис­локації частин; сезон­ні робітники, як правило, чоловіки, які працювали у сільс. і ліс. господарствах, на риболов. та ін. суднах, а з часом тут одружилися; депорт. особи, які пере­­їхали з Сибіру; нащадки пере­рахов. груп. 1920 у Л. проживали бл. 1 тис., 1925 — 512, 1930 — 1629 (у Ризі — 562, Дауґавпілс. пов. — 166, Резекнен. пов. — 112, Лієпай. — 90), 1935 — 1844 (0,1 % від заг. чисельності насел. Л.), 1943 — 11 339 (за нім. пере­писом), 1959 — 29 440 (1,4 %), 1970 — 53 641 (2,3 %), 1979 — 66 703 (2,7 %), 2000 — 63 644 (2,7 %), 2007 — 57 794 (2,5 %) українці. За Всесоюз. пе­реписом насел., 1989 найбільша кількість українців була зосере­джена у Ризі (43,6 тис.), Лієпаї (8,6 тис.), Дауґавпілсі (3,9 тис.), Вент­спілсі (3,2 тис.), Єлґаві (2,8 тис.), Юрмалі (2,1 тис.), Резекне (0,7 тис), Ризькому (4,6 тис.), Бауському (1,7 тис.), Добельс. (1,6 тис.), Оґрському (1,5 тис.), Лієпай. (1,4 тис.) та Єкабпілс. (1,3 тис.) р-нах. На поч. 1990-х рр. з 78,5 тис. українців уродженцями Л. були бл. 30 %, України — 70 %. Громадянство Л. тоді отримали лише 14,5 тис. українців. Нині у Ризі мешкає понад 30 тис., Лієпаї — бл. 5 тис., Дауґавпілсі — бл. 2,5 тис., Вент­спілсі — 2,3 тис. українців. Із заг. кількості осіб укр. походже­н­ня бл. 35 % є громадянами Л., ін. мають статус «не­громадян». Зо­кре­ма за даними Упр. натуралізації Латв. Респ., 2009 із проживаю­чих у Л. українців 17 853 особи бу­ли громадянами, 34 016 — «не­громадянами». Високу питому вагу серед українців становлять пенсіонери та від­ставні військовики. Більшість лієпай. українців служила на флоті. Багато дауґав­пілсців укр. походже­н­ня працювало на під­приємствах хім. промисловості, вент­спілсців укр. походже­н­ня — на нафтотерміналі та в торг. порту. Значна кількість українців, які проживають у невеликих містах і селах, латишизувалися. Нині у Ризі функціонують Укр. культ.-осв. товариство «Дні­про» (засн. 1988, зареєстр. 1991; його головою неодноразово пере­обирався І. Наливайко, очолювали також В. Прудіус, Г. Крутий), соц.-політ. Спілка українців Л. (1996; кер. — Л. Бєлінцева), Центр «Л.–Україна» (виник 1999 за учас­ті латис. пере­кладача, зокрема й з української мови, К. Скуєнієкса; ним керували О. Мисько, Ю. Садловський, нині — В. Іваницький), Укр. товариство «Україна–Л.» (2000; кер. — К. Гупало), Обʼ­єдн. українок Л. (2004; кер. — Н. Квітниць­ка), Укр. центр соц. дослідж. «Етнікос» (2005; кер. — Н. Лисогорова), Укр. товариство «Вектор у Європу» (2005; кер. — Д. Семенов), Укр. центр дітей і молоді Л. (2011; кер. — О. Берга), Кон­грес українців Л. (2012; кер. — М. Пав­люк; входить до складу Світ. і Європ. кон­гресів українців), Товариство пред­ставників різних національ­ностей, небайдужих до майбутнього України, патріотів Л. «SOS допомога Україні» (засн. 2014, зареєстр. 2015; кер. — Є. Бран­те); у Резекне — Укр. культ.-осв. товариство «Водо­грай» (1996; перший кер. — Л. Бєлінцева, нині — В. Закачура); у Вент­спілсі — Укр. культ.-осв. товариство «Кобзар» (кер — В. Пошкурлат); у Лієпаї — Укр. культ.-осв. товариство «Світанок» (кер. — Л. Давиденко; обидва — 1998), Спілка українців «Родина» (2005; кер. — А. Васейко); у Дауґавпілсі — Укр. культ.-осв. товариство «Мрія» (2003; кер — Н. Стаховська); у Єкабпілсі — Укр. культ.-осв. товариство «Явір» (кер. — В. Костушевіч); у Єлґаві — Укр. культ.-осв. товариства «Джерело» (обидва — 2004) і «Смерека» (2010; кер. — І. Костик), Товариство під­тримки України (2015; правлі­н­ня: П. Мілюнс, Т. Лазда, К. Рімша); у м. Ван­ґажі (Від­земе) — Укр. культ.-осв. товариство «Ятрань» (засн. 2005 на базі філії товариства «Дні­про»; кер. — І. Ду­куль); у Лудзі — Укр. культ.-осв. товариство «Черемшина» (2009; кер. — М. Павлюк). Певний час у Ризі діяли Укр. молодіж. клуб (від 1989; ініціював проведе­н­ня у Юрмалі конф. Укр. демократ. руху), Укр. фонд «Діаспора» (від 1994), Укр. культурно-екон. центр (від 1991; сприяв взя­т­тю в орен­ду, ремонтуван­ню та меблюван­ню будівлі посольства України). Від 1988 брав участь у створен­ні багатьох укр. культур. обʼ­єдн., зокрема товариства «Дні­про», Укр. куль­турно-екон. центру та Спілки українців Л. В. Строй; знач. внесок у роз­виток укр. громад. життя у Л. зробила В. Ільяхова. У 1-й пол. 1990-х рр. у Києві за участі письмен­ника та пере­кладача Ю. Завгороднього організоване товариство «Україна–Л.». На базі Укр. культ.-осв. товариства «Дні­про» 1989 були створ. укр. неділ. школа (від 1991 — Ризька укр. середня школа, у якій нині навч. процес ведеться двома мовами: латис. — 60 %, укр. — 40 %; деякі з її випускників здобували вищу освіту в Україні; 2012 від­крито оновлене приміще­н­ня) та однойм. ансамбль українські народні пісні (ви­ступав у низці укр. міст, зокрема Києві та Чернігові, Білорусі, Естонії; кер. — засл. працівник культури України М. Білашицький), при ньому діють укр. літ. клуб і клуб пенсіонерів «Берегиня» (кер. — Н. Грабар); при Укр. культ.-осв. товариствах «Водо­грай» і «Світанок» створ. однойм. ансамблі укр. пісні, при Укр. культ.-осв. товаристві «Кобзар» — ансамбль укр. пісні «Мрія», при Обʼ­єдн. українок Л. — ансамбль укр. пісні «Україночка», при Укр. культ.-осв. товаристві «Ятрань» — ансамбль укр. пісні «Веселка», при Спілці українців «Родина» — дит. ансамбль «Лілея», укр. неділ. школу «Незабудка», центр. укр. культури «Берегиня», при Укр. культ.-осв. товаристві «Смерека» — однойм. ансамбль укр. пісні, єдиний у Л. укр. дит. театр «Коза-дереза», при Укр. центрі дітей і молоді Л. — молодіж. ансамбль «ЛВУА». 2006 у Ризі зареєстровано Обʼ­єдн. укр. т-в Л. (кер. — Л. Бєлінцева). На латв. землі 2001 про­йшли Дні культури та мистецтв укр. т-в Л., 2005 — Дні культури «Укр. нар. традиції Л.» і Свято українців «Червона калина». На славіст. від­діл. філол. факультету Латв. університету викладається укр. літ-ра. Від 2004 функціонує від­діл укр. літ-ри (до 2010 — Укр. інформ. центр) Латв. академ. б-ки та нерегулярно друкується укр. г. «Вісник». Щомісяця на радіо «Домська площа FM» виходить укр. про­грама «На хвилях Дні­пра» (ведуча — Л. Пилип). 2011 у Ризі про­йшла Між­нар. наук.-практ. конф. «100 років української діаспори в Латвії. Історичний досвід та пер­спективи збереже­н­ня національної ідентичності в умовах глобалізації» та від­булася перша ви­става ново­створ. Укр. нар. театру Л. Нині одним із провід. дослідників укр.-латв. між­держ. і між­нац. звʼязків та історії українства у Л. є латв. історик Е. Єкабсонс. Діяльність дивізії «Галичина» ви­вчав нім. історик латис. походже­н­ня Г. фон Кран­нгальс. 1894–95 у Лієпаї пере­бував на заслан­ні право­знавець, академік УАН Б. Кістяківський, 1905 у Ризі за­ймався рев. агітацією укр. держ. і освіт. діяч М. Скрипник, 1983–90 був архівістом і дир. Центр. держ. архіву Латв. РСР укр. і кримськотатар. держ. діяч Р. Чубаров. Серед укр. вчених, які мають латв. корі­н­ня, — біо­лог, академік С.-Петербур. АН О. Ковалевський, гео­граф Д. Богорад, геолог Й. Лапкін, ботанік Е. Ліндеманн, лікарі Е. Александрова, А. Альтгаузен, М. Блауберґ, А. Вегер, Л. Гіршман, Р. Гасуль, Г. Губіна-Вакулик, М. Гуревич, Г. Ґольдблат, В. Дагілайський, Е. Каган, М. Копелович, С. Кузь­менко, Н. Лукʼяненко, В. Плевінскіс, математики Я. Бланк, П. Воронець, фізики С. Вино­градов, А. Ліхтер, В. Швець, О. Ши­шловський, фахівець у галузі механіки Б. Коносевич, хіміки К. Луняка, Б. Марков, фахівець у галузі буд. матеріалів О. Нікіфоров, фахівець у галузі металургії О. Яковченко, культуролог Є. Бистрицький, право­знавець Л. Карум, економіст О. Ла­бурцева, соціолог В. Подшивалкіна. Уродженцями України є хімік, академік АН Латв. РСР, спів­роб. Ін­ституту неорган. хімії АН Л. Ю. Банковський, лісівник, почес. чл. АН Л., спів­роб. Ін­ституту лісогосп. про­блем АН Л. М. Буш, фахівець у галузі міцності повітр. суден, проф. Ризького тех. університету В. Павелко; уродженцями Л. — брати фахівець у галузі механіки, академік АН УРСР Микола та невропатолог, академік АМН СРСР Сергій Давиденкови, фахівець у галузі держ. будівництва, чл.-кор. ВУАН О. Дзеніс, чл.-кор. НАНУ — економіст Т. Єфименко та фахівець у галузі механіки Є. Никифорович. Були проф. Харків. університету латис. мово­знавець, чл.-кор. АН СРСР, академік АН Латв. РСР Я. Ендзелін, латис. біо­хімік, фізіолог М.-Р. Крімберґ, проф. Харків. і Київ. університетів — латис. право­знавець К.-В. Зелер, проф. Одес. ВНЗів — латис. лікар-терапевт М. Зиле, латис. провізор А. Канґер, латис. фахівець у галузі кораблебудува­н­ня Ч. Кларк, проф. Харків. університету та Катеринослав. вищих жін. курсів (нині Дні­пропетровськ) — латис. анатом, гістолог А. Зом­мер, спів­­роб. Ради нар. господарства Волин. губ. і викл. Житомир. пед. ін­ституту — латис. лісівник, академік АН Латв. РСР А. Кальниньш. Укр. науковці, які працювали у латв. наук. установах і ВНЗах: економіст, статистик, академік УАН В. Косинський, лікарі К. Білиловський, С. Боровков, К. Васильєв (у Ризі народився його син — лікар К. Васильєв), В. Клименко, фізіолог, біо­хімік С. Комаров, вет. лікар О. Вино­градова, геолог М. Давиденко, гідролог, гідрохімік Л. Жу­равльова, гідробіо­логи по­друж­жя Віктор та Ірина Івлєви, фахівець у галузі будівництва Т. Ляшенко, технолог молоч. промисловості Г. Твер­дохліб, філософ К. Зуєв, історик Д. Костенко, право­знавець В. Синайський, економіст І. Чепурнов. В укр. і латв. театрах, операх, ансамблях, орке­страх тощо ви­ступали та здійснювали по­становки: актори — засл. арт. Латв. РСР і УРСР О. Без­сонов, по­друж­жя засл. арт. УРСР Ірина та засл. арт. Латв. РСР, нар. арт. УРСР Анатолій Кравчуки (у Лієпаї народився їхній син — актор, режисер, засл. діяч мистецтв України О. Кравчук), нар. арт. України Лесь Сердюк, засл. арт. УРСР Г. Кремерт і Г. Сизов; артисти балету, балет­мейстери — засл. арт. УРСР А. Кальченко та засл. арт. України В. Іванус; спі- вак, засл. арт. Латв. РСР і УРСР В. Давиденко; диригенти — засл. діяч мистецтв Латв. УРСР О. Данилов, засл. арт. Респ. Е. Купер; режисер, нар. арт. Латв. РСР і України А. Кац. У Харкові народилася актриса, нар. арт. Латв. РСР К. Бур-Бунчук, у Дауґавпілсі — піаніст, проф. Одес. консервторії Є. Ваулін, у Сіґулді — актор, засл. арт. УРСР В. Ми­трофанов. З Україною та Л. повʼязані життя та діяльність авіакон­структора О. Кудашева, мистецтво­знавця, літературо­­знавця Р. Пельше, поета, пере­кла­дача М. Григоріва, письмен­ника, пере­кладача А. Мацевича, громад.-політ. діяча Я. Бусла; худож­ників Д. Ангельського, Я. Бірзгала, Б. Бланка, А. Бородкіна, О. Гармаша, М. Глейха, О. Гонобаліної, К. Ковтурмана, М. Колесника, В. Кудояра, О. Кучерук, сестер Г. Лєкаревої-Нікітіної та Л. Туржанської, Н. Лукʼяньо­нок, В. Масютина, З. Фролової, Я. Шапіро, скульпторів О. Мись­ка та Л. Синькевича, мистецтво­знавця, публіцистки, художниці Г.-І. Карклинь; патріарха Латв. Православ. Церкви та архі­­єпис­копа Ризького і всієї Л. Іоан­на (І. Пом­мера), церк. діяча УПЦ КП Лаврентія (М. Миговича); футболістів, тренерів В. Жиліна й О. Лужного, тренерів В. Кушніра (бокс) та В. Ломакіна (самбо, дзюдо), віндсерфінгіста С. Най­дича, веслувальників Г. Вілкса, Л. Не­двиги, шашкіста М. Пустин­никова, батька та сина мотогон­щиків Віктора і Володимира Тро­фимових; Героїв Рад. Союзу Я. Берзіна, П. Бєлікова, Ф. Денисюка, Г. Кухарева, Я. Швач­ка. У Л. здобували вищу освіту укр. науковці, літератори, митці та культурні діячі, зокрема економгео­граф Е. Алаєв, хімік І. Мос­ціцький, прозаїк, драматург В. Ка­нівець; художники М. Бурячок, О. Гуменчук, Я. Калашник, В. Ка­пітонова, Г. Соколенко, майстер худож. фарфору В. Коваль­чук; церк. діяч РКЦ М. Тро­фимʼяк. Директор Ризьких садів і парків Г.-Ф.-Ф. Куфальдт заклав існуючу композицію Шарівського парку (Сум. обл.), виконував опорядже­н­ня парків рос. імператорів, зокрема й у Криму. 1918–26 у Ленін­граді (нині С.-Пе­тербург) на Камʼяноострів. про­­спекті стояв памʼятник Т. Шевченку, який виконав латв. скульп­тор Я. Тільберґ. Укр. фахівець Б. Кандиба 1891–94 брав участь у роз­ширен­ні Лієпай. порту, укр. фахівець Г. Фукс 1975–76 спорудив Острів., або Моск. міст через Дауґаву в Ризі (довж. 3,5 км; премія РМ СРСР, 1981).

Літ.: L. Arbusov. Grundriss der Ges­chichte Liv-, Est- und Kurlands. Riga, 1918; Гес­сен С. Я. Окраин­ные государства: Польща, Финляндия, Эстония, Литва и Латвия. Ленин­град, 1926; Кан­нер Л. Ф. Латвия. Ленин­град, 1936; Мугуревич Э. С. Восточная Латвия и соседние земли в Х–ХІІІ вв. Рига, 1965; Гулян П. В. Латвия в системе народного хозяйства СССР. Рига, 1967; Ка­нале В., Степерманис М. История Латвийской ССР. Рига, 1974; Latvijas PSR arheoloģija. Rīga, 1974; Бе­резовський П. Україна і Латвія (з історії культурних взаємин) // НТЕ. 1976. № 4; Советская Латвия. Рига, 1985; V. Hannes. Ausalt & avameelselt. Landeswehri sõjast, Võnnu lahingust, Riia operatsioonist. Tallinn, 1989; Латвия на грани эпох. Рига, 1990; Этноситуация в Латвии (факты и ком­ментарии). Рига, 1992; Вин­ниченко І. І. Українці в державах колишнього СРСР: Істор.-геогр. нарис. Ж., 1992; K. Karulis. Latviešu etimoloģijas vārdnīca. Rīga, 1992; L. Dribins. Ukraiņi Latvijā. Rīga, 1995; Ліс­ний В., Строй В. Українці Латвії: про­блеми і тенденції // УС. 1995, 29 черв.; Українці в Латвії: статистика // НУ. 1996. № 11; Смирин Г. Основные факты истории Латвии. Рига, 1999; Латвія — якою ми її любимо / Пер. з латис. [Риґа], [2000]; Русначенко А. М. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках. К., 2002; О новых реалиях: Украинско-латвийские внешнеэконо­мические отношения // Обзор укр. рын­ка. 2004. № 8; Latvijas ģeogrāfijas atlants. Rīga, 2004; Блейере Д., Бутулис И., Зунда А., Странга А., Фелдманис И. История Латвии: ХХ век / Пер. с латыш. Рига, 2005; The Three Occupations of Latvia. 1940–1991. Soviet and Nazi Take-Overs and Their Consequences. Riga, 2005; Українці Латвії (люди згадують, документи свідчать). Рига, 2006; Єкаб­сонс Е. Латвійсько-українські звʼязки за доби УНР // УІЖ. 2006. № 2; Культурна спадщина українців країн Балтії в контекс­ті громадської інтеграції: Зб. доп. ІІІ-ї між­нар. наук.-практ. конф. Рига, 2006; Су­причов О. Латвія (Латвійська Республіка) // Гео­графія та основи еко­номіки. 2007. № 9; Україна–Латвія: історія, культура, економіка. К., 2007; Мак­келви Р., Мак­келви Дж. Латвия: Путеводитель / Пер. с англ. Москва, 2007; Україна — Латвія: історія, культура, еко­­номіка: Зб. мат. Між­нар. наук.-практ. конф. (18–21 листоп. 2007, Риґа). К., 2007; Страуме Я. Латвия во Второй Мировой войне / Пер. с латыш. Рига, 2007; Його ж. Латвия — земля и страна: краткий обзор истории / Пер. с латыш. Рига, 2007; Латвия, какой мы её любим / Пер. с латыш. Рига, 2008; Вин­ни­ченко І. Українці в країнах Балтії: історико-гео­графічний та соціально-демо­графічний аспекти // Вісн. Київ. університету. Сер. Гео­графія. 2008. Вип. 55; Бірюкова О. О. Етнократичні акцентуації у геополітичному дизайні країн Балтії // Вісн. Харків. університету. Пит. політології. 2009. № 839; Воробьёва Л. М. История Латвии: От Рос­сийской империи к СССР. Кн. 1–2. Москва, 2009–10; Байстер С., Патрик К. Рига. Москва, 2010; Иванова Е. М. Эстония, Латвия, Литва. Москва, 2010; Нол­лендорфс В. Латвия под властью Советского Союза и Национал-Социалистической Германии. 1940–1991 / Пер. с латыш. Рига, 2010; Хорошенюк С. І. Україна — Латвія: спів­робітництво в галузі освіти, культури та науки // Панорама політол. студій: Наук. вісн. Рівнен. гуманітар. університету. 2013. Вип. 11; Лонская Е. Методологические про­блемы оценки развитости тер­ритории в контекс­те мировой практики: пример Латвии // Актуал. пробл. економіки. 2013. № 1(139); Страді­н­ня С. А. Ін­новаційний роз­виток Латвії: викори­­ста­н­ня закордон­ного досвіду для під­вище­н­ня конкурентно­спроможності // Екон. часопис — ХХІ. 2014. № 11–12; Бубка С., Булатова М. Вторая Рос­сийская Олимпиада Рига — 1914 // Наука в Олимп. спорте. 2014. № 4; Иванов И. А. Латвия и латвийците: кратка история. Велико Търново, 2015.

Є. П. Пере­бийніс, А. І. Шушківський

Латиська література (Л. л.) — література латиського народу. Роз­вивається латиською мовою. Ґрунтується на традиціях багатого нац. фольклору — нар. пісні, казки, легенди тощо. Створе­н­ня нац. літ-ри штучно стримували нім. феодали, які на­прикінці 12 ст. загарбали країни Балтії. Лише у 16 ст. ви­йшли книжки латис. мовою (реліг. змісту). Першими творами латис. світської літ-ри стали рукописні пісні Е. Кікуліса (1777), зб. нац. писем. поезії «Пісеньки» Ю. Алунана (1856), перше найповніше вид. латис. нар. пісень — «Латиські дайни» (т. 1–6, 1894–1915; під­готував латис. фольклорист К. Барон). Творчість пред­ставників нар. романтизму Аусекліса (М. Крог­земіса) і А. Пумпура мала яскра­во виражений антифеодал. характер. Перші зразки латис. прози — роман «Часи землемірів» (1879) братів М. і Р. Каудзітів та оповіда­н­ня «У волосному суді» (1885), «Багата рідня» (1886) Апсишу Єкабса про життя латис. села по­значені впливом рос. реалізму. У 1870–80-і рр. у ново­створ. театрах Риґи і Єлґави йшли перші латис. пʼєси А. Алунана «Доморослий», «Ті, що спі­вали пізно ввечері» та ін. У 1890-х рр. по­жвавився літ. рух т. зв. новою течією інтелігенції (Я. Райніс, П. Стучка, Я. Янсон-Браун та ін.). Громадян. мотиви присутні у творчості поетеси і драматурга Аспазії (пʼєса «Втра­чені права», по­ставлена 1894; зб. віршів «Червоні квіти», 1897). Роз­винувся талант майстра новелістики і драматургії Р. Блаумана (оповіда­н­ня «Весняні заморозки», 1898; «Андріксон», «В за­тінку смерті», обидва — 1899; пʼєси «Блудний син», 1893; «У вогні», 1905), у творах якого від­ображено життя селян і занепад патріархал. від­носин на селі. У ці роки в літературу вві­йшов Я. Порук — один зі своєрід. латис. поетів-романтиків. Від­чут. поштовхом у роз­витку Л. л. стали рев. події 1905–07. У цей час на повний голос заявив про себе Я. Райніс зб. поезій «Далекі від­гуки синього вечора» (1903), «Посіви бурі» (1905) та ін., де в алегор. формі від­образив рев. на­строї мас. Боротьбі за волю присвячені його пʼєси «Вогонь і ніч» (1905), «Грав я, танцював» (1919). Його філос. поезія і дра­матургія збагатили Л. л. ідейно й тематично. Май­стром латис. балади, поеми, віршів для дітей, пере­кладу ви­ступив В. Плудоніс, у його алегор. поемі «В сонячну далечінь» (1912) висловлена віра в пере­могу сил про­гресу. На поч. 20 ст. у Л. л. утвердився крит. реалізм: твори А. Упіта (повість «Буржуа», 1907; романи «Нові витоки», 1909; «В шовковому павутин­ні», 1912; «Золото», 1914), Е. Бірзнієка-Упіта (зб. оповідань «Під вечір», 1913, «Оповіда­н­ня сірого каменя», 1914), Судрабу Еджуса, А. Бри­гадере та ін. У 1920–30-і рр. Л. л. роз­вивалася у склад. умовах становле­н­ня незалеж. Латвії. Це зна­йшло від­ображе­н­ня у творах Я. Райніса, Я. Судрабкаліса, А. Чака, Я. Ґрота, Л. Лай­цена та ін. У прозі зʼявилися цикл романів «На грані віків» (1937–40), сатир. комедії «Чоловік удо­ви» (1925) й «Зачароване коло» (1929), істор. трагедії «Мірабо» (1926) та «Жанна дʼАрк» (1930) А. Упіта. У літературу при­йшов В. Ла­ціс з реаліст. творами про життя моряків і рибалок (роман «Син рибалки», т. 1–2, 1933–34). Свій внесок у Л. л. зробили письмен­ники, які жили за межами Латвії — у СРСР (Я. Судрабкаліс, Р. Ейдеманіс, С. Бергіс та ін.), які роз­робляли пере­важно теми більшов. пере­вороту 1917 і воєн. дій 1918–20: пʼєса «Авантюра» К. Іокума та Р. Апіна (1935), опо­ві­да­н­ня «На берегах Дауґави» А. Кадікіса-Грозного (1934; опубл. 1936) та ін. Твори багатьох пись­мен­ників були спрямовані на утвердже­н­ня державності Латвії, її самобут. культури, під­несе­н­ня нац. сві­домості народу — поема «Страутмени» Е. Вірзи (1933), вірші Е. Адамсона, Я. Аку­ратера, В. Стрелте, проза А. Нієдри, Я. Веселіса. Істор. минуле країни від­творюють романи Я. Деглава («Риґа», 1920), Я. Ян­шевського («Люди з пущі», 1929), К. Заріня («Каугурці», 1938), А. Грі­на, Я. Сарта. Після при­єд­на­н­ня Латвії до СРСР 1940 твори багатьох латис. письмен­ників вилучено із літ. процесу. У 1940–50-х рр. роз­вивалася пере­важно поезія (Я. Судрабкаліс, В. Лукс, Ю. Ванаг, Ф. Рокпелніс та ін.). Основна тематика — людина, утвердже­н­ня нових політ. і соц. реалій — поезія Я. Судрабкаліса, Я. Ґрота, А. Чака, А. Балодіса, проза A. Упіта, В. Лаціса (романи «Буря», «До нового берега»), А. Саксе, Я. Гранта, А. Броделе, Я. Нієдре, Ж. Гріви, пʼєси А. Грігуліса. Сучасна Л. л. прагне до глибокого від­ображе­н­ня дійснос­ті, багато­гран. роз­кри­т­тя внутр. світу людини, аналізу гострих жит­тєвих конфліктів, подій тощо. Роз­вивається роз­маїта стилем поезія (філос., громадян. і любов. лірика М. Кемпе). Роз­виток особистості людини, взаємо­звʼязок долі людини і долі народу, посиле­н­ня громадян. від­повід­альності — актуал. про­блеми поезії (І. Аузіньш, B. Белшевіца, О. Вацієтіс, А. Веян, І. Зієдоніс, Я. Петерс та ін.); у прозі теми сучасності пере­важно у психол. та морал. аспектах вирішують З. Скуїньш, Р. Езера, В. Ламс, А. Якубанс та ін. Глибоким роз­кри­т­тям соц. витоків люд. психології від­значаються оповіда­н­ня Е. Вілкса. Життя і боротьба латис. народу в окупованій нім.-фашист. загарбниками Латвії від­ображені у творах М. Бірзе, Е. Ліва, А. Янсона. Роз­винулися біогр. роман (Я. Нієдре, Я. Калнинь), драматургія (Г. Прієде, X. Гулбіс, П. Путніньш, П. Петерсонс, Л. Стумбре та ін.), дит. література (З. Ерґле, В. Лукс, А. Саксе, Ю. Ванаг, Я. Османіс, І. Зієдоніс та ін.). Критика і літературо­­знавство пред­ставлені працями А. Упіта, К. Краульнша, Я. Калниня, В. Валейніса, В. Мелніса, X. Хірша, І. Берсонса, В. Хаусманіса, М. Аболи, Б. Табуна, В. Ва­вере та ін. Від 1940 діє СП Латвії, виходять г. «Literatūra un māksla» («Література і мистецтво»), літ.-худож. журнали «Karogs» («Пра­пор») і «Да­угава» (російською мовою). Латис.-укр. літ. звʼязки роз­вива­ються від кін. 19 ст., коли у латис. періодиці систематично друкувалися перекл. творів Т. Шевченка. Поема «Катерина» у перекл. Є. Ліґотню вперше на­друк. у ж. «Austrums» («Схід», 1900, № 12). Там само вміщено ст. «Та­рас Григорович Шевченко» А. Ма­тіса. 1906 Е. Рудзітіс пере­клав вірші «Закувала зозуленька» та «Заповіт». 1911 у ж. «Jauntbaš Tekas» («Дороги юності») та г. «Lat­viešu Avizes» («Латиська газета») на­друк. вірші «І небо невмите, і заспані хвилі», «І досі сниться: під горою», «І широкую долину», «Ой гляну я, подивлюся», уривок з поеми «Гайдамаки» та ін., пере­кладені Є. Ліґотню та Е. Ру­дзітісом. Не­зважаючи на заборону цар. уряду, у Латвії 1914 від­значено 100-річчя від дня народж. Т. Шевченка. У ж. «Dru­va» («Нива», 1914, № 4) опубл. вірші «Ой чого ти почорніло», «Молитва», уривок з поеми «Та­расова ніч» у перекл. Ф. Адамовича та ін. Після 2-ї світової війни латис. мовою ви­дано зб. «Ви­бране» (1951; 1954), поему «Гайдамаки» (1964). У Латвії опубл. багато статей про життя і творчість Т. Шевченка, зокрема «Поет, якому заборонили писати, художник, якому заборонили малювати» В. Ґревіньша (1951), «Шевченко і латиська література» Е. Сокола (1956) та ін. Ви­йшли твори І. Франка, Марка Вовчка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, П. Тичини, М. Риль­ського, Я. Галана, О. Гончара, М. Стельмаха, Ю. Яновського, Д. Павличка, І. Драча, Є. Гуцала, Гр. Тютюн­ника та ін. Ви­дано антології укр. поезії «Пісня, почата в бурю» та прози «Краса людини» (обидві — 1963), збірники укр. нар. казок «Українські народні казки» (1954) і «Скрипка чаклунів» (1986; усі — Риґа) тощо. Пере­кладачі — П. Айгар, В. Ґревіньш, М. Кемпе, В. Давідс (Вецаукумс), П. Барда, Я. Пла­удіс, Я. Османіс, І. Зієдоніс та ін. Україні присвятили вірші М. Кемпе, А. Веян, Я. Ґрот, І. Зієдоніс, В. Белшевіца та ін. Про латис.-укр. літ. звʼязки написали стат­ті Я. Судрабкаліс, А. Упіт, К. Краулінь, А. Веян та ін. В Укра­їні жили і працювали латис. пись­мен­ники Р. Ейдеманіс, А. Це­пліс, Р. Пельше. Перші укр. пере­клади з Л. л. зʼявилися на поч. 1920-х рр. У 1930-х рр. ви­дано зб. оповідань Л. Лайцена, у повоєн­ні роки — вибр. поезії Я. Рай­ніса, романи А. Упіта, В. Лаціса, А. Саксе, твори Р. Блаумана, Р. Ейдеманіса, М. Кемпе, окремі книги О. Вацієтіса, Р. Езери, З. Скуїньша, З. Ергле, Е. Веверіса та ін. Ви­йшли антології «Бурш­тинові береги. Молода поезія Латвії» (1974), «Латиське радян­ське оповіда­н­ня» (1982), «Сучасна латиська повість» (1984); зб. «Латиські прислівʼя та приказки» (1972; усі — Київ) та ін. У багатьох театрах України йшли пʼєси Я. Райніса. Серед пере­кладачів — В. Бичко, Ю. Завгородній, Д. Чередниченко, Д. Пав­личко, І. Драч, І. Липовецька, М. Гри­горів, А. Шпиталь.

В остан­ні роки «пере­будови» і в перші роки незалежності Латвії майже не було худож. прози про сучасні події, побутувала актуал. політ. публіцистика. Були на­друк. твори, заборонені в Рад. Латвії, серед них — істор. поема В. Белшевіци «Indrika Latvieša piczimes uz Livonijas hronikas malam» («Записки Індрика Латиського на полях Лівонської хроніки»), де тевтон. новела 13 ст. корелюється з окупацією Латвії 1940. Ви­йшла зб. поезій К. Скуїнієкса «Sekla sniegā» («Насі­н­ня в снігу», 1990), де вміщені вірші, написані в Мордов. таборі. У кн. спогадів по­стало справжнє життя окупованої як німцями (1941–44), так і СРСР Латвії. Одна із найкращих книжок цього жан­ру — «Ekzgumacija» («Ексгумація», 1992) А. Лієпи. У перші роки незалежності були на­друк. твори діаспор. авторів Латвії — прозаїків Д. Содума (США), автора понад 50-ти оповідань, повістей і романів, А. Еглітіса (США), котрий вважається латис. класиком, а також Т. Чичаука (Канада), автора сюр­реаліст. романів. Повернулися також вартісні твори Я. Турбада, А. Рунгіса, В. Краславієтіса та А. Іваска. З письмен­ників старшого поколі­н­ня З. Скуїньш у романі «Siržu zagla uznāciens» («Вихід серцекрада», 2001) створив містифіков. історію Л. л. 20 ст., де головне — стосунки між письмен­никами. А. Белс, актив. борець за незалежність і потім довголіт. парламентарій, видав романи «Sēule merktie» («Сонячна мета», 1995) — про події 2-ї світової вій­ни, «Melnā zime» («Чорний знак», 1996) — про 1960-і рр., долю ла­тис. інтелігенції під час рад. окупації і русифікації Латвії та «Lātviesu labirints» («Латиський лабіринт», 1998) — про долю Лат­вії у сучас. світі. Трилогія В. Бел­шевіце «Bille» («Білле», 1993, 1995, 1997) — книга спогадів від історії роду до днів незалежності, котра стала худож. явищем у Латвії. Роман А. Озоліньша «Dukt» («Дукт», 1991) — єдиний твір автора, що став зразком латис. постмодернізму. Я. Ейнфелдс у романі «Cuku grāmata» («Книга свиней», 1996), парафразі «Фер­ми тварин» Дж. Оруел­ла, показав рад. дійсність тогочас. Латвії, особливо службу в армії, мілітарист. сутність СРСР, авторитаризм і деспотизм з боку метрополії. Н. Ікстена дебютувала двома книжками оповідань. «Jaunavas mācība» («Вче­н­ня недоторканої», 2001) та «Dzi­ves svinesanas» («Свято жит­тя», 2006) — фемініст. романи, де в основі долі поколінь латишок різних істор. періодів життя Латвії. Як і Н. Ікстена, Г. Репше належить до літ. хвилі «молодих сердитих жінок», котрі вві­йшли у літературу на поч. 1990-х рр. Г. Репше дебютувала романом-антиутопією «Harizma» («Харизма», 1994), роман «Enu apokrifs» («Апокриф тіней», 1996) під­твердив її талант, соц. зіркість, власну манеру дещо романт. письма. Роман «Sārkans» («Червоний», 1998) — твір під зна­ком червоного кольору, символу бурхл. пристрасті. В його основі — жін. долі кількох поколінь латишок. «Alvas kliedziens» («Оло­вʼяний крик», 2002) — щоден­ник дівчинки-під­літка, яка не спри­­­ймає рад. влади, тогочасні традиції і норми. Г. Репше, мистецтво­знавець за освітою, написала роз­відки про видат. художників Латвії К. Фрідріхсона і Дж. Скулме, а також про нар. поета Латвії О. Вацієтіса. Автор детективів А. Калбергс у, здавалося б, кримінал. романі «Mēklet sicviete» («Шукайте жінку», 1996) дав одне з кращих реаліст. зображень тогочас. соц. і політ. життя Латвії з рос. екс­пансією, агентами ФСБ РФ, парт. під­килим. боротьбою і між­нар. бізнесом. Роман альтернатив. історії А. Зелга «1945. Rīga» («1945. Риґа», 2001) — версія того, яке було б життя, якби пере­міг А. Гіт­лер. У центрі твору — пита­н­ня про можливість збереже­н­ня внутр. свободи людини при тоталітаризмі. Але і в 4-му Райху, як і в СРСР, Латвія не була б щасливою. У романі П. Банковскіса «Misters Lātvija» («Містер Латвія», 2002) автор творить своєрідну сімейну сагу латишів, котрі живуть за кордоном, проходять через 1-у і 2-у світ. війни, ментально залишаючись латишами і не втрачаючи своєї ідентичності. Ще раніше (1995) цій темі присвяч. роман «Dels suni» («Сучий син») Ю. Ро­зітіса, який живе у Швеції. Твори молодих авторів І. Мелгалве, І. Калштрем, І. Авеле, Я. Веверіса свідчать про європ. спрямованість латис. прози, її пер­спективність і великий потенціал. Латвій. поезія завжди була дуже високого рівня. У. Берзіньш, Я. Рокпелніс, Л. Брієдіс ще в остан­ні роки Рад. Латвії мали європ. роз­голос. Орієнтувавшись на найкращі світ. зразки, ці поети і прекрасні пере­кладачі ви­йшли із нац. традицій і не втратили їх у час модернізму і постмодернізму. Закорінений у минуле і П. Бруверіс, який уві­йшов у поезію віршем «Лист дівчини однокласнику в Афгані­стан» (1987). Він «воскрешає» давні балтій. народи, ви­вчив їхні мертві мови і пише ними вірші. Одним із най­­глибших філос. поетів у Латвії став Г. Годіньш, майстер вільного вірша. Пере­кладачка з української мови А. Айзпурієте — авторка складних за композицією вір­шів, не звʼязаних римою. Ю. Кун­нос і Е. Раупс — поети не­стандарт. мисле­н­ня, модерніст. естетики. На жаль, 1987 трагічно загинув К. Елсбергс, син В. Бел­шевіци, талановитий поет, пере­кладач, продовжувач франц. школи модернізму. В остан­ні роки популярністю користуються твори А. Ранцане. Її кн. віршів «Advente» («Різдвяний піст», 1996) і «Zīmes» («Знаки», 2005) стали справж. явищем латис. поезії. Менше пише поет. твори М. Заліте, але її кн. «Dzeja» («Поезія», 2003) свідчить про потуж. талант. Натомість вона авторка пʼєс, які йдуть у Латвії «Vejs mēkle mājas» («Вітер шукає домівку», 2002) і «Zemes nodoklis» («Земельний податок», 2003). Усі за­знач. твори опубл. у Ризі.

Літ.: История латышской литерату­ры. Т. 1–2. Рига, 1971; Звайгзне Б. З латисько-українських літературних звʼяз­ків // Сузірʼя. К., 1971. Вип. 5; Карклінь Г. М. Від­лу­н­ня близьких і далеких доріг. К., 1987; Шпиталь А. Про­блема вибору в сучасній прозі. К., 1989; Икстена Н. Люди, оставшиеся на борту // Дружба народов. 1996. № 4; Цеплис Р. От известного до неведомого // Там само; I. Kalniŋa. Vizma Belse­vica. Rīga, 1997; Її ж. Latviešu raksnieku portreti. Rīga, 1998; Это сладкое слово «свобода»… Обзор латышской прозы и поезии // Дружба народов. 2004. № 10.

А. Г. Шпиталь

Латвійсько-українські музичні звʼязки. Без­посередні контакти 2-х муз. культур роз­виваються з кін. 19 ст. У 1882–1920 у Харкові мешкав і працював (до 1916 — викладач теорії музики й валторни в муз. училищі) А. Юрʼян (Юрʼянс), який брав активну участь у муз. житті міста, зокрема публікував муз.-крит. стат­ті й рецензії в г. «Южный край», організував латв. хор і керував ним, ви­ступав як органіст, соліст-валторніст та у складі квартету валторністів — братів Юрʼя­нів разом із Юрісом (викл., проф. Харків. муз. училища, композитор, валторніст), Павулом (навч. гри на валторні в брата Юріса в тому самому училищі) та Петерісом. Автор низки обробок нар. пісень, зокрема популяр. в Україні латв. пісні «Вій, вітерець». Водночас А. Юрʼян — один із провід. діячів муз. комісії Ризького товариства, один із гол. диригентів латв. пісен. свят (1888, 1895, 1910). У 1902 в Одесі по­ставлено оперу «Ґунда» (лібрето нім. авторів) латв. композитора А. Оре, який 1904 також гастролював там як органіст. Під час 1-ї світової війни в цьому місті діяла латв. громада, при якій існували хори з великою кількістю учасників. Латв.-укр. муз. звʼязки значно активізувалися, стали більш різ­ноплановими після 2-ї світової війни, виявлялися вони у виконав­стві, музикозн. науці та педагогіці, видавн. справі (перед­усім завдяки діяльності видавництва «Музична Україна»), зокрема у процесі без­посеред. твор. контактів між музикантами Латвії та України. Так, 1959 у Львові про­звучав Концерт № 4 Л. ван Бетговена у виконан­ні М. Крих-Угляр і симф. оркестру Львів. філармонії під керівництвом латв. диригента А. Янсонса. У 1960–70-х рр. ор­ганіст і педагог, дир. Ризької се­ред. спец. муз. школи ім. Е. Дар­зиня П. Сіполнієкс гастролював із концертами в Україні. 1967–68 ризький естрад. оркестр ви­ступав у Дні­пропетровську. 1982 у Будинку нац. орган. і камер. музики України від­булися 2 концерти музикантів із Латвії — соліста Латв. філармонії, органіста й композитора А. Калейса, спів­ачок — засл. арт. Латв. PCP І. Спановської (сопрано) та Л. Дай­не (мецо-сопрано), а також ансамблю скрипалів «Кантилена». Вони пред­ставили Концерт для органа й ансамблю скрипалів Р. Єрмака, «Медитацію» І. Калниня, «Фанфари» та «Ім­провізацію» А. Калейса у виконан­ні автора. Разом із укр. митцями не­одноразово ви­ступали латв. май­стри естрад. музики — Л. Вайкуле та Р. Паулс. 1982 у Києві Р. Паулс подарував Н. Яремчуку свої пісні («Доля», «Елегія»). На Всесоюз. фестивалі «Золота осінь» (Київ, 1988) ви­ступали Т. Дексніс, А. Калейс (обидва — Риґа), латв. ансамбль «Талант-бароко» (худож. кер. — С. Саулус, флейта), О. Дмитренко (орган). В Україні концертувала Держ. хор. капела Латвії під керівництвом Я. Думіня та І. Цепітіса. Укр. митці й мист. колективи здій­снили низку гастрол. подорожей Латвією. У концерті Держ. симф. оркестру УРСР (нині Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, 1955) про­звучали твори Л. Ревуцького, Р. Ґлієра, Ю. Мейтуса, А. Хачатуряна, латв. композиторів — Е. Дарзиня, Я. Іванова (диригенти — Н. Рахлін, К. Симеонов, Є. Шабалтіна; солістки — В. Ялкут, Ю. Будницька). Латвією гастролював С. Турчак (1963). На поч. 1960-х рр. у Ризі по­ставлено балет М. Скорульського «Лісова пісня», 1977 — оперу «Ніжність» В. Губаренка (Нац. філармонія Латвії). Піаніст Г. Браун і спів­ачка Брахман виконали її також у залі Ризької консерваторії. Ви­ступали із сольними концертами О. Криштальський (Риґа, 1975, 1981, 1988), Є. Чер­казова, М. Корчинський із ансамблем сопілок «Дудаліс». У різні роки в Латвії демонстрували свої здобутки хор. колективи з багатьох регіонів України, зокрема львів. капела «Трембіта» (1973), дні­проп. ансамбль пісні і танцю «Славутич» (Риґа, Єлґава, Лієпая, 1978). Від­булися концерти хору «Дзвіночок» (худож. кер. — Е. Вино­градова) в Домському соборі (Риґа, 1980). Цей хор ви­­ступав також під керівництвом А. Зай­цевої (Кулдиґа, 1983). Концертували хори — Студії при Київ. консерваторії «Любисток» (там само, 1985), хлопчиків Київ. серед. спец. муз. школи (Кулдиґа, Риґа, Дауґавпілс, Вент­спілс, 1988; обидва — під керівництвом Е. Ви­но­градової). При­їздив львів. хор «Дударик» (худож. кер. — М. Кацал). У виконан­ні укр. хор. колективів у Латвії в різні періо­ди звучали твори М. Леонтовича, К. Стеценка, С. Людкевича, Б. Фільц та ін. На традиц. святах пісні на Спів­очому полі в Ризі (де ви­ступало понад 20 тис. учасників) виконувались українські народні пісні, зокрема «Реве та стогне Дніпр широкий» в обробці Б. Ля­тошинського. На цих святах побували А. Авдієвський, Г. Конькова, Т. Копилова, М. Кречко, Л. Пархоменко, Г. Степанченко та ін. Значну роль в обміні мист. досві­дом і муз. літ-рою ві­ді­гравав клуб «Тоніка», на за­проше­н­ня якого в Україну при­їжджав хор хлопчиків серед. спец. муз. школи ім. Е. Дарзиня (1982, худож. кер. — Я. Еренштрейтс, концерт­мейстер Р. Паулс), що ви­ступав у Будинку композиторів і філармонії в Києві, виконував твори латв. композиторів і латв. нар. пісні, опрацьовані Р. Паулсом, а також дит. хор ім. Е. Віґнера «Кантус» (кер. — М. Ро­зіте), що демонстрував своє мистецтво на Хор. асамблеї в Будинку нац. орган. і камер. музики України та Малому залі консерваторії, виконав велику про­граму з творів латв. композиторів і латв. нар. пісень. Водночас хор «Вог­ник» було за­прошено до Дауґавпілса для участі у фестивалі хор. колективів. Від­булася його творча зу­стріч із хором «Да­угава» місц. Палацу мистецтв, який 2001 став гостем і учасником фестивалю «Спів­ає Київщина». Хор. пісню Б. Фільц «Любимо землю свою» (сл. М. Сингаївського) спів­али латв. хори — хлопчиків Ризької серед. спец. муз. школи ім. Е. Дарзиня (у перекл. Я. Еренштрейтса латв. мовою записано на грамплатівку «Сувенир Рижского Домского собора») та «Кантус» ім. Е. Віґ­нера (українською мовою). У репертуарі «Київського кантуса» — хор. пісня Р. Паулса «Ідилія літнього вечора» (в укр. перекл. Е. Вино­градової), хору «Вогник» — латв. нар. пісня про цапка (в обробці Р. Паулса). У Будинку композиторів 1979–81 поряд із творами Г. Ляшенка, Є. Станковича, В. Шумейка та ін. звучали камерні композиції латв. митців — П. Плакідіса, І. Земзарса, П. Васкса П. Дамбіса, А. Калейса. У зб. «Музы­кальная культура братских республик СССР» (К., 1982) муз. процеси в Латвії стали предме­том уваги як укр., так і латв. му­зико­знавців — Я. Торґана, Г. Конь­кової, А. Калениченка. Контакти укр. і латв. музикантів від­буваються у сфері муз. педагогіки. 1959 завідувач від­ділу НДІ педагогіки Л. Хлєбникова їздила до Риги з метою озна­йомле­н­ня із системою викла­да­н­ня музики в школі. У 1960–80-х рр. вона спів­працювала з педагогами Латвії І. По­берзи та методистом і композитором Е. Сіліньшом, який навч. дітей нотної грамоти релят. методом ладової сольмізації. Разом з Л. Хлєбниковою він роз­робив методику навч. хор. співу цим методом на основі укр. фольклору. Латв.-укр. муз. звʼяз­ки мають місце в галузі видавн. діяльності — публікаціях книжк. та нотної продукції в Україні та Латвії. Напр., ви­йшла друком книга Я. Торґана про латв. композитора А. Юрʼяна (Риґа, 1982); опубл. книгу Я. Петерса про Р. Паулса в укр. перекл. (Л., 2005); ви­дано упорядк. Я. Торґаном зб. хор. творів латв. композиторів (К., 1982). Від 1988 роз­почалося від­родже­н­ня укр. спільноти в Латвії, що ознаменувалося створе­н­ням культур. т-в — «Дні­про», «Українська родина» та ін. Від­тоді щорічно в Латвії проводяться святкува­н­ня дня народже­н­ня Т. Шевченка.

Латв.-укр. муз. звʼязки особливо активізувалися на сучас. етапі роз­витку України й Латвії як суверен. держав. Так, 1996 Кіровогр. муніцип. хор став лауреатом між­нар. конкурсу в Юрмалі. 1998–2004 Латвією гастролювала М. Которович у складі оркестру «Кремерата Балтика» під орудою Ґ. Кремера. 2001 у Ризі гастролював черкас. камер. ор­кестр під керівництвом О. Дяченка. 2002 на 5-му між­нар. фестивалі «Київські літні вечори» ви­ступав камер. оркестр із Риґи. 2003 у Латвії проходили Дні культури України, у яких взяли участь митці з Донецька (про­звучали оркестр. твори укр. композиторів і опера «Наталка Полтавка» І. Кот­ляревського — М. Лисенка). 2005–06 у межах твор. проекту «Елітні вечори класичної музики» в Нац. філармонії України від­булася серія концертів «Діалоги культур». У концерті з нагоди Дня проголоше­н­ня незалежності Латв. респ. про­звучали присвяч. Латвії твори для фортепіано і органа В. Го­дзяцького й В. Губи у виконан­ні Є. Басалаєвої (фортепіано) і солістки Домського собору Є. Лисициної (орган). 2007 Р. Віктюк по­ставив мюзикл Ж. Колодуб «Принцеса» (лібрето Н. Андрос) у Ризі. 2010 у філармонії від­­булися ви­ступи Г. Дірванаускайте (віолончель) і Ґ. Кремера (скрипка). 2015 у хор. концерті 26-го між­нар. фестивалю «Київ Музик Фест» про­звучали хорові твори Р. Дубри і Е. Есенвальдса у виконан­ні вокал. ансамблю «По­кров» під орудою О. Радько.

Літ.: Пархоменко Л. Столітній ювілей дня пісні Латвії // НТЕ. 1973. № 6; Бєляков В. Посланці Латвії // КіЖ. 1982, 1 трав.; Корчинський М. А над Ригою — «Дойна» // ЛУ. 1987, 6 квіт.; Трощинський В., Шевченко А. Українці в світі. К., 1999; Криштальський О. Спогади, стат­ті, матеріали. Л., 2002; Давиденко В. Елітні музичні вечори у Київському колориті // Слово Просвіти. 2006, 6 груд.; Фільц Б. Музичні звʼязки України і Латвії у другій половині XX — на початку XXI столі­т­тя // Наук. вісн. Нац. муз. академії України. К., 2009. Вип. 84.

Б. М. Фільц

Завантажити статтю