КОСТИ́РКО Петро Федорович (02(14). 02. 1897, с. Лави, нині Сосницького р-ну Чернігівської обл. — 13. 02. 1982, Київ) — архітектор. Закінчив Київський художній ін­ститут (1930; викладачі П. Альошин, О. Вербицький, В. Кричевський), де 1936–76 й працював: 1944–47 — декан архітектурного факультету, 1953–60 — завідувач кафедри архітектурного проєктува­н­ня та 1953–66 — керівник на­вчально-творчої майстерні. Залишившись в окупованому Києві, 1941–43 виконував обовʼязки уповноваженого по художньому ін­ституту та запобіг роз­кра­дан­ню його фондів. 1930–36 — у київських проєктних організаціях транс­порту; водночас 1930–48 з пере­рвою — у Київському інженерно-будівельному ін­ституті: 1937–38 — завідувач кафедри архітектури, 1935–41 — виконувач обов'язків доцента, 1944–48 — старший викладач кафедри архітектурного проєктува­н­ня. Спів­працював із В. Кричевським. Серед реалізованих проєктів — водна станція залізничників (1930–31), 1-а ТЕЦ (1931–36), житловий будинок письмен­ників «Роліт» (1931–34) у Києві, електро­станції залізничного станції Валуйки (Бєлгородська обл., РФ; 1933–34) та комбінату в с. Благодатне (нині смт Волноваського р-ну Донецької обл.; 1935), музей-заповід­ник «Могила Т. Шевченка» в м. Канів (нині Черкаська обл.; 1936–38), від­будова та рекон­струкція Полтавського історико-крає­знавчого музею (1960), архітектурної частини над­гробних памʼятників О. Вербицькому (1960) та Ю. Яновському (1961; обидва — зі скульптором І. Макогоном), памʼятник П. Запорожцю в м. Біла Церква Київської обл. (1971, скульптор І. Кавалерідзе).