Лифар Серж

ЛИФА́Р Серж (Сергій Михайлович; 02(15). 04. 1904, Київ — 15. 12. 1986, м. Лозанна, Швейцарія, похов. у м-ку Сент-Женев’єв-де-Буа, Франція) — артист балету, балетмейстер, педагог, дослідник хореографічного мистецтва, публіцист, театрально-громадський діяч. Золота медаль Парижа, приз «Золотий балетний черевичок» (Франція; обидві — 1955). Ордени Почес. Легіону (1982), Літ-ри і мистецтва (1983; обидва — Франція). Почес. президент Нац. ради танцю при ЮНЕСКО (від 1976). Навч. в Імператор. Олександрів. гімназії (1913–14) та Консерваторії (кл. фортепіано Ф. Блуменфельда; обидва — Київ). У дитинстві мав гарний голос (альт), співав у хорі Софій. собору. Через травму руки залишив заняття музикою. Вступив до балет. студії Б. Ніжинської при Київ. опері (1921), удосконалював танц. майстерність у італ. педагога Е. Чекетті (1924). Від 1923 — у Франції. Відтоді до 1929 — соліст трупи «Рос. балет» С. Дягілєва, де виконував гол. партії в балетах «Аполлон Мусагет», «Петрушка» І. Стравинського, «Блудний син» С. Прокоф’єва. Класич. танцівник академ. стилю, від природи володів високими стрибками й динаміч. обертаннями, що якнайкраще виявилося в партії Альберта («Жізель» А. Адана), де Л. майстерно поєднав романт. виконав. традиції з експресивністю та ліричністю трактування образу, розвинув і збагатив традиції чол. танцю. Від серед. 1930-х рр. виступав переважно у влас. постановках. Як балетмейстер дебютував у «Рос. балеті» С. Дягілєва своєю версією балету-пантоміми «Байка про Лисицю, Півня, Кота та Барана» І. Стравинського (1929). Після сметрі С. Дягілєва запрошений до театру «Ґранд-Опера» (Париж), як виконавець і постановник дебютував партією Прометея у балеті «Творіння Прометея, або Влада музики і танцю» Л. ван Бетговена (1929). Після прем’єри одержав запрошення очолити балетну трупу цього театру. 1930–44, 1947–58, 1962–63, 1977 — гол. балетмейстер, худож. кер. балету, пров. соліст (до 1956) і педагог-репетитор у «Ґранд-Опера». Реформатор європ. балет. мистецтва, засн. неокласич. напрямку в світ. хореографії, який продовжували його учні М. Бежар та Р. Петі. Оригін. інтерпретатор класич. спадщини, зокрема балетів «Жізель» А. Адана, «Лебедине озеро», «Спляча красуня» П. Чайковського. Свої сучасні постановки називав «хореодрамами», вимагаючи від танцівників вираз. актор. гри, скульптур. точності жесту, емоц. наснаги. Звертався до сюжетів з антич. або біблей. міфології, класич. літ-ри і поезії. Хореогр. мова балетів своєрідна, у них класика органічно поєднана з елементами модерну, відзначалася скульптурно-живопис. виразністю, сміливою трансформацією традиц. рухів і поз, інтенсив. розвитком чол. і дует. танцю. Кордебалет акомпанував солістам, часто нагадуючи хор антич. трагедії. 1945–47 — худож. кер. балет. трупи «Новий балет де Монте-Карло». Як балетмейстер-постановник працював у багатьох країнах світу. У Парижі: від 1947 — засн. і дир. Інституту хореогафії при театрі Ґарньє. 1951 відновив Нац. академію музики і танцю. Від 1955 викладав курс історії і теорії танцю в Університеті Сорбонни, розробив свою систему підготовки арт. балету. 1958 заснував і очолив Париз. університет танцю. Автор ґрунтов. дослідж. світ., європ. та рос. балет. театру, зокрема «Le manifeste du choreographe» («Маніфест хореографа», Париж, 1935), у якому закликав до оновлення хореогр. форм і виражал. засобів балету. Створив понад 200 балетів, дивертисментів в операх, хореогр. композицій, відродив найкращі традиції франц. балету, його зв’язки з рос. балетом. Під його керівництвом балетна трупа «Ґранд-Опера» стала в 1940–50-х рр. однією з найкращих у світі, маючи величез. та різноманіт. репертуар. Серед постановок у «Ґранд-Опера» — «На Дніпрі» (1932), «Ромео і Джульєтта» (1955) С. Прокоф’єва, «Ікар» (ритми Л., Ж. Сіфера, інструментування А. Онеґґера; виконав однойм. партію), «Післяполудневий відпочинок Фавна» К. Дебюссі (обидва — 1935), «Сюїта в білому» Е. Лало (1943, відновл. 1977), «Ранкова серенада» Ф. Пуленка (1945), «Ромео і Джульєтта» (1949), «Франческа да Ріміні» (1958) на музику П. Чайковського, «Федра» Ж. Оріка (1950, відновл. 1977), «Жар-Птиця» І. Стравинського (1954), «Дафніс і Хлоя» М. Равеля (1958); у трупі «Новий балет Монте-Карло» — «Шота Руставелі» А. Онеґґера, М. Черепніна (1945), «Пікова дама» на музику П. Чайковського (1960). 12 балетів показано в Москві та Ленінграді (нині С.-Петербург). На сцені Нац. опери України (Київ) поставлено балети «Ромео і Джульєтта» на музику П. Чайковського (2000), «Сюїта в білому» Е. Лало, «Ранкова серенада» Ф. Пуленка (2006). Співпрацював з Т. Карсавіною, Ж. Кокто, І. Стравинським, А. Павловою, П. Пікассо. Ініціював гастролі балет. трупи Київ. театру опери та балету ім. Т. Шевченка у Парижі і Монте-Карло (1964) та Держ. ансамблю танцю УРСР (1965). У 1977 франц. монет. двір викарбував пам’ятну медаль на його честь. Від 1994 у Нац. опері України відбувається Міжнар. конкурс арт. балету і хореографів ім. С. Лифаря. (засн. і худож. кер. Ю. Станішевський, голова журі Ю. Григорович), від 1995 у день народж. Л. щорічно (крім років, коли проходять конкурси) — Міжнар. фестиваль балету «Серж Лифар де ля данс». 2004 ім’я Л. присвоєно Київ. муніцип. укр. академії танцю; у Лозанні відкрито пам’ятник митцю (арх. В. Скульський, скульптори В. і О. Чепелики). 2007 у Києві видано кн. «Спогади Ікара».

Тв.: Страдные годы. Моя юность в России. Париж, 1935; Дягилев и с Дягилевым. Париж, 1939; Serge Diaghilev. London, 1940; Carlotta Grisi. Paris, 1941; Giselle. Paris, 1942; Terpsichore dans le cortege des muses. Paris, 1943; Pensees sur la danse. Paris, 1946; Traité de danse academique. Paris, 1949; Auguste Vestris: Le Dieu de la danse. Paris, 1950; Histoire du ballet russe. Paris, 1950; Traité de choreographie. Paris, 1952; Meditations sur la danse. Paris, 1952; La musique par la danse: de Lulli a Prokofiev. Paris, 1955; Les trois gráces du ХХ-e siécle: légende et verite. Paris, 1957; Au service de la danse. Paris, 1958; Ma vie. Paris, 1965; La danse academique et lart choregraphique. Paris, 1965; Histoire du ballet. Paris, 1966.

Літ.: A. Levinson. Serge Lifar. Destin d’un danseur. Paris, 1934; J. Laurent, J. Sazonova. La vie de la danse. Paris, 1937; Плещеев А. Сергей Лифарь. От старого к новому. Париж, 1938; R. Hofmann. Serge Lifar et son ballet. Paris, 1953; Швачко Т. Другий міжнародний ім. С. Лифаря // Музика. 1997. № 2; Кохан Т. Сергій Лифар: співвідношення професійного й світоглядного // Актуал. пробл. історії, теорії та практики худож. культури. К., 1998. Вип. 2; Калібабчук О. Метр балету ХХ століття // Музика. 2000. № 4–5; Його ж. Лифар — художник // Там само. 2004. № 3; Поліщук Т. Серж Лифар // День. 2005, 5 квіт.; Станішевський Ю. Лифар у нашому сьогоденні // Уряд. кур’єр. 2005, 9 квіт.; Криворучко Л. Книжкова колекція Сержа Лифаря // Музика. 2006. № 4; Станішевський Ю. Серж Лифар повертається // Cпогади Ікара. К., 2007; Його ж. Українець Серж Лифар — зірка світового балету. К., 2009; Балабко О. «Київ, Іринінська, Лифарям…»: Повість за листами митця. Чц., 2011.

Т. О. Швачко

Основні твори

Страдные годы. Моя юность в России. Париж, 1935; Дягилев и с Дягилевым. Париж, 1939; Serge Diaghilev. London, 1940; Carlotta Grisi. Paris, 1941; Giselle. Paris, 1942; Terpsichore dans le cortege des muses. Paris, 1943; Pensees sur la danse. Paris, 1946; Traité de danse academique. Paris, 1949; Auguste Vestris: Le Dieu de la danse. Paris, 1950; Histoire du ballet russe. Paris, 1950; Traité de choreographie. Paris, 1952; Meditations sur la danse. Paris, 1952; La musique par la danse: de Lulli a Prokofiev. Paris, 1955; Les trois gráces du ХХ-e siécle: légende et verite. Paris, 1957; Au service de la danse. Paris, 1958; Ma vie. Paris, 1965; La danse academique et lart choregraphique. Paris, 1965; Histoire du ballet. Paris, 1966.