Ліквідація неписемності (Лікнеп)

Визначення і загальна характеристика

ЛІКВІДА́ЦІЯ НЕПИСЬМЕ́Н­НОСТІ (Лікнеп) — політично-освітня кам­панія радянської влади. На укр. землях, що входили до УСР­Р–УРСР від 1921, здійснювалася до кін. 1930-х рр., на тих, що уві­йшли до її складу пізніше (див. Воз­зʼ­єд­на­н­ня українських земель в єдиній державі), тривала до 1954. Перед­бачала не тільки навч. неписьмен­них грамоті згід­но з потребами індустр. модернізації, а й політ. вихова­н­ня насел. для залуче­н­ня до пере­творе­н­ня су­спільства на соціаліст. засадах. Як і ін. парт. кампанії спи­­­ралася на участь громадськості, насампе­ред — на рад. актив.

Нагальність лікнепу зумовлена неписьмен­ністю на поч. 20 ст. майже двох третин (62 %) насел. укр. земель. Започатк. по­становою РНК УСРР «Про боротьбу з неписьмен­ністю» від 21 травня 1921, що дублювала від­повід. декрет РНК РРФСР від 26 грудня 1919. Цим декретом насел. у віці від 8-ми до 50-ти р., що не вміло писати та читати, зобовʼязувалося на­вчатися грамоті, а писемне — у по­рядку труд. повин­ності (з опла­тою пед. праці за нормами працівників освіти) — на­вчати грамоті неписьмен­них. Осіб, які ухи­лялися від цієї повин­ності або пере­шкоджали неписьмен­ним на­вчатися, притягали до кримінал. від­повід­альності; робітників, які на­вчалися грамоті, звільняли на 2 год. з роботи для навч. зі збереже­н­ням оплати праці.

Для проведе­н­ня занять з лікнепу від­водили спец. приміще­н­ня: нар. будинки, клуби, церкви, бу­дівлі пром. під­приємств та рад. закладів і навіть приватні будинки. Кер-во лікнепом здійснювала між­ві­домча Всеукраїнська над­звичайна комісія з ліквідації неписьмен­ності при Наркомосі УСРР, що мала від­повід­ні територ. та місц. осередки при виконкомах рад. Значну допомогу їй надавали місц. осередки КП(б)У, рад. і госп. органи, кооп. та ін. громад. організації рад. орієн­тації. Через від­сутність в УСРР жін. організацій залуче­н­ня жінок до кампанії лікнепу покладено на жінвід­діли, згодом — жінсектори КП(б)У. Про­грама та методи навч., організац. будова й джерела фінансува­н­ня лікнепу ви­значалися політикою партії, мож­ливостями навч. неписьмен­них грамоті, складом насел. (нац., віковим, статевим, реліг.) і ступ. урбанізації регіонів.

Від 1923 кампанія лікнепу проходила у контекс­ті політики українізації. Її започатк. на держ. кошти, однак 1923, через дефіцит держ. бюджету, пере­ведено на місц. бюджети і кошти громад. організацій. 1924 засн. Всеукр. від­діл. «Геть неписьмен­ність!» Товариства ім. В. Леніна, на яке покладено зав­да­н­ня сприяти органам нар. освіти у боротьбі з неписьмен­ністю та малописьмен­ністю. Товариство діяло під гаслом «Кожен письмен­ний має на­вчити одного неписьмен­ного!». Обмеженість кош­тів, класові та ідеол. пріоритети освіт. політики зумовили прове­де­н­ня кампанії лікнепу в два етапи для різних соц. верств: пер­шочергово (до 1 травня 1925) заплановано завершити остаточ­ну ліквідацію неписьмен­ності чл. сільрад, проф­спілок, комнезамів, а також до­призов. молоді; для решти праце­здат. насел. термін здійсне­н­ня лікнепу подовжено до 10-ї річниці більшов. пере­вороту (7 листопада 1927). Зважаючи на потребу залуче­н­ня жін. праці у пром. виробництво у звʼязку з політикою індустріалізації, у 2-й пол. 1920-х рр. при­скорено при­йом до шкіл лікнепу жінок-активісток — чл. делегат. зі­брань робітниць і селянок.

Пер­­вісно заклади лікнепу, залежно від місц. умов і можливостей, поділяли на 3 типи. Найпоширенішими були держ. школи з ліквідації грамоти або лікнепу 2-х ступ. із диференці­йов. про­грамою навч. для різних вікових груп насел.: 1-го ступеня, де на­вча­ли читан­ню та рахуван­ню (для дорослих — з 6-місяч. терміном навч., для під­літків — 7,5 місяч.); 2-го ступеня — для малописьмен­них з терміном від 6-ти до 9-ти місяців (роз­шире­н­ня знань за про­грамою початк. на­вча­н­ня). Такі школи організовували у міс­тах і великих селах. Паралельно існували пункти лікнепу різних типів громад. організацій та товариства «Геть неписьмен­ність!» у клубах, хатах-читальнях, «червоних кутках». Третій тип, досить поширений на поч. 1920-х рр., — гуртки поодиноко-груп. навч., створ. для мешканців від­далених сіл і хуторів, де не було культ.-осв. закладів. Центрами лікнепу серед нац. меншостей через дис­персне прожива­н­ня багатьох з них у дрібних селах і хуторах, а в містах — роз­порошеність не­знач. групами по рай. під­приємствах, ставали політ. клуби або рай. пункти лікнепу. Провід­­ну роль у навч. дорослих грамоті ві­ді­гравали вчителі, які мали щоден­но працювати в школах лікнепу по 2 год. додатково до осн. роботи. За­стосува­н­ня лікнепу як однієї з форм політ. освіти активізувало про­блему під­бору, під­готовки та пере­підготовки пед. кадрів. З цією метою від­кривали спец. курси, про­водили семінари (всеукр., губерн., окружні), при яких діяли нац. секції. Впродовж 1920-х рр. вдалося майже повністю роз­вʼя­зати про­блему під­готовки кадрів для рос., євр. і в осн. — для укр. та болгар. лікнепів. За від­сутності вчителів, які володіли мовами нац. меншостей, на­вча­ли російською мовою. Проведе­н­ня лікнепу ускладнила про­блема випуску нових букварів в умовах паперової кризи.

Перші абетки з політ. змістом на­друк. 1923–24 російською мовою. Незабаром їх пе­­рекладено українською мовою, але через малий наклад україномов. під­ручників не ви­стачало. Вид. букварів для нац. меншин роз­почато 1926, але читанки для нім., євр., польс. лікнепів до кін. 1920-х рр. в обмеженій кількос­ті закуповували у Мос­кві. Тривалий час осн. формою навч. літ-ри для неписьмен­них залишалася г. «Геть неписьмен­ність!». Роз­виток мережі лікнепу стримувала системат. не­стача приміщень для навч. — школи лікне­пу були пере­вантажені дітьми та під­літками, які складали 87 %. Від 1921–22 до 1925–26 навч. рр. кількість закладів лікнепу зросла з 1,5 до 17,5 тис., а кількість учнів за 1923–24 / 1924–25 навч. рр. — з 40-а до 500 тис. осіб. Однак ефективність закладів лікнепу знижували короткий термін навч. і неможливість закріпити набуті навики писемності учнями через брак під­ручників. Негативно впливало на якість навч. нерегулярне від­відува­н­ня занять учнями, спричинене низьким рівнем їхнього матеріал. забезпече­н­ня, сезон­ністю праці у низці галузей нар. господарства, високою плин­ністю робочої сили. Від­штовхували учнів від навч. і недоліки та хиби в його організації — примус. методи, які нерідко використовували на поч. 1920-х рр., та ідео­логізов. антиреліг. зміст навч. про­грам, не­прийнятний для біль­шості людей.

З метою змінити ставле­н­ня до лікнепу на позитивне, 1923 скасовано труд. по­­вин­ність грамотних щодо навч. неписьмен­них, а також засудже­но примус. заходи залуче­н­ня не­письмен­них до на­вча­н­ня. Водночас роз­ширено за­стосува­н­ня за­охочувал. заходів не тільки до робітників, як це було раніше, а й до селян, які від­відували лікнеп (їх позачергово об­­слуговували у держ. млинах, страхували майно на пільг. умовах, надавали ін. госп. преференції). До 1926 основами грамоти оволоділа пере­важна біль­шість насел. УСРР — 63,6 %, при цьому серед міського насел. рівень писемності сягав 77,2 %, серед сільс. — 52,6 %. Найбільше неписьмен­них залишалося у селах — 1/3 серед чоловіків та 2/3 серед жінок. Частка писем. жінок, порівняно з 1920, зросла з 27 % до 38 %, писем. чоловіків — з 49,9 % до 69,8 %. Особливо великою залишалася неписьмен­ність серед жінок нац. меншостей (окрім росіянок, єв­­ре­йок і німкень). У регіон. роз­різі найнижчий рівень письмен­ності зберігався в аграр. р-нах, насамперед у Молдав. Автоном. Соціаліст. Рад. Респ. і Вінн. окру­зі, найвищий — у пром. Запоріз., Сталін., Микол. та Дні­проп. окру­гах.

До жовтня 1927 план лікнепу виконано на 30 %. У серед. 1920-х рр. активізовано увагу до ліквідації неписьмен­ності рідною мовою. Коренізацію лікнепів біль­шості нац. меншин завершено швидше, ніж українсь­ких. Най­складнішим було стано­­вище з ліквідацією непись­мен­­ності татар, греків і малочисел. нац. мен­шостей: вірмен, ас­сирійців та ін. Специфіч. труднощами у ліквідації неписьмен­ності татар. насел. стали міграція татар із Казані (нині столиця Татар­стану, РФ), недо­статня кількість пунктів лікнепу для жінок і неможливість протягом короткого часу змінити сформов. ісламом став­ле­н­ня до жінки у татар. су­спільстві. Через погану забезпеченість татар. абетками та нац. учител. кадрами лікнеп татар. насел. в УСРР проводили пере­важно російською мовою. Від 1926, у звʼязку з впровадже­н­ням заг. обовʼязк. початк. навч. дітей у віці 8–11 р., мережу закладів лікнепу скорочено, а звільнені ресурси спрямовано на освіту під­ростаючого поколі­н­ня. У 1927–28 навч. рр. кількість закладів лікнепу скоротилася до 8,5 тис., учнів — до 372 тис. осіб. Гол. увагу приділено ліквідації малописьмен­ності та рецидивів неписьмен­ності: 1923 діяло 188 шкіл з лік­відації малописьмен­ності, 1924 — 875, 1927 — 1021. Кількість учнів у цих школах пере­вищувала 400 тис. осіб.

Унаслідок проголоше­н­ня 1929 курсу на форсов. просува­н­ня до соціалізму зроблено другий ривок до лікнепу, водночас посилено ідеологізацію кампанії й адм. контроль за ходом її викона­н­ня. Осн. тягар у фінанс. забезпечен­ні лікнепів. роботи пере­кладено на громад. організації та насел. — нечислен­ні шко­ли лікнепу пере­дано на утри­ма­н­ня проф­спілок, ко­оперативів, товариства «Геть неписьмен­ність!». Завдяки за­проваджен­ню спец. податків і штрафів на користь лікнепу та посиле­н­ня тиску на сусп. організації з метою одержа­н­ня субсидій на утрима­н­ня шкіл грамоти отримано 91,1 % коштів, зокрема від громад. організацій — майже половину, тоді як з держ. бюджету — лише 8,9 %. Поряд із посиле­н­ням контролю за якістю навч. шляхом встановле­н­ня обовʼязк. пере­вірки знань із видачею спец. посвідчень для випуск­ників, роз­ширено заходи морал. і матеріал. за­охоче­н­ня учнів лікнепу. На­прикінці 1920-х рр. їм надавали знижки у 3 % на театр. квитки, право на позачерг. отрима­н­ня продуктів і пром. товарів у магазинах кооперації і міськторгу, випускників-від­мін­ників від­значали спец. преміями — грош., товар., у ви­гляді пу­тівок у санаторії тощо. Держава гарантувала шкіл. освіту для під­­літків із родин робітників і незамож. селян. За рахунок пром. під­приємств, які брали шефство над школами, організовували шкіл. стипендіал. фонди для дітей низь­кооплачуваних робітників, використовували без­коштовну надурочну працю вчителів. Громад. силами роз­вʼязано й кадрову про­блему.

Від 1927 досвідчених учителів, які масово за­знавали ре­пресій, замінювали ідейно витримані «культармійці» — висуванці парт., комсомол., проф­спілк., ін. громад. організацій і делегат. зі­брань жінок-активісток, які проходили корот­котермінову пед. під­готовку на курсах та семінарах. Від 1929 до без­кошт. роботи в лікнепі (з кримінал. від­повід­альністю за ухиля­н­ня) залучали усіх грамо­тних громадян у віці від 16-ти до 50-ти р., не по­збавлених вибор. прав. Труд. повин­ність і за­­­провадже­н­ня податку на лікнеп викликали широке незадоволе­н­ня у су­спільстві. Адм. характер кампанії лікнепу призвів до певних позитив. зрушень лише у містах. У 1928–29 навч. рр. план виконано на 12 %, у на­ступ. — на 25 %. Велике значе­н­ня у боротьбі з неписьмен­ністю мало за­провадже­н­ня 1930 заг. початк. обовʼязк. навч. дітей. До цього часу кількість неписьмен­них скорочувалася повільно через по­стійне поповне­н­ня неписьмен­ними під­літками.

Подальший роз­виток лікнепу стримала кампанія колективізації. Резуль­тативність навч. знизили рецидиви непись­мен­ності, що посилилися внаслідок коротких термінів і низької якості навч., проведеного «куль­тармійцями» під час корот­котермінових «культпоходів за грамотністю». У серед. 1930-х рр. пункти та школи письмен­ності замінено єдиними навч. школами для дорослих з 3-ма курсами навч.: на 1-му ліквідовували неписьмен­ність, на 2-му — малописьмен­ність, на 3-му прово­дили заг.-осв. під­готовку в обсязі шкіл. про­грами 1-го ступеня та певну спец. під­готовку. У повному обсязі отримувала знан­ня лише половина із тих, хто на­вчався. Новий імпульс кампа­нії лікнепу надала по­станова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 16 січня 1936 про ліквідацію неписьмен­ності до 1938. Якісно новим фак­тором у роки 2-ї пʼятирічки стало закріпле­н­ня заг. навч. і широкий роз­виток 7-річ. навч. від 1937. На­прикінці 1930-х рр. значна частина молоді, яка закін. початк. школу, продовжувала освіту в старших класах.

За всесоюз. пере­писом насел. 1937, в УРСР 85,6 % насел. ви­знали себе грамотними (порівняно з 57,6 % у 1926). Однак пере­пис 1937 не зафіксував жодної вікової групи, у якій не було б неписьмен­них. Крім того, критерій письмен­ності залишався дуже низьким: вимагалося лише вміти читати по складах і на­­писати своє прі­звище. При цьому навіть серед 20-річних 5–8,5 % осіб не вміли ні писати, ні читати (чим старша вікова група — тим вищий від­соток неписьмен­них). Не під­твердив пропагандист. версію про суцільну писемність насел. й пере­пис 1939, що зафік­сував грамотність 90,4 % місь­кого й 82,2 % сільс. насел., хоча критерії грамотності під­вищилися. Як і раніше, більшу частину грамотних складали чоловіки (97 % — у містах, 93,5 % — у селах); питома вага писем. жінок — 84,6 % у містах і 72,2 % — у селах. Про суцільну грамотність навіть серед молоді не йшлося, тому данні пере­пису 1939 щодо писемності насел. не опубліковано. Лікнеп на зх.-укр. землях, при­єд­наних до УРСР 1939–49, завершено 1954. У 1959 грамот­ність насел. в УРСР становила 93,5 %.

Літ.: Воронець А. Неписьмен­ність на Україні і боротьба з нею. Х., 1924; Эрде Д. И. Не­грамотность и борьба с ней. Х., 1924; Під­дубний Г. Десять років ліквідації неписьмен­ності в УРСР // Шлях освіти. 1927. № 10; Крупская Н. К. Ликвидация не­грамотности. Москва, 1933; Гутянський С. К. Здійсне­н­ня ленінського принципу народної освіти на Україні. К., 1960; Бог­данов И. М. Грамотность в дореволюцион­ной Рос­сии и в СССР. Москва, 1964; Ясницький Я. І. Роз­виток народної освіти на Україні (1921–1932 рр.). К., 1965; Грищенко М. С. Нариси з історії школи в Українській РСР (1917–1965). К., 1966; Петрушин І. С. Учительство України у бо­­ротьбі з неписьмен­ністю // Рад. школа. 1969. № 2; Коляска І. В. Освіта в радянській Україні. Торонто, 1970; Спірідонова Д. С. Ліквідація неписьмен­ності — одна з перед­умов культурної революції // Рад. школа. 1974. № 12; Білоцерківська В. Я. Боротьба з ліквідацією не писемності на Україні (1926–1932 рр.) // Пит. історії СРСР. 1975. Вип. 20; Мороз А. В. Становле­н­ня і роз­виток системи загальної освіти тру­дящих в 1921–1925 рр. // УІЖ. 1976. № 8; Даниленко В. М. Рабочий класс и культурная революция. К., 1986; Данильченко О. П. Ліквідація не­­письмен­ності серед національних мен­­шостей пів­дня України у ХХ ст. // УІЖ. 1999. № 3; Липинський В. В. Роз­виток мережі загальної освіти дорослих у УСРР у 1920-ті рр. // Істор. і політол. дослідж. 2000. № 2; Змерзлый В. Б. Ликвидация не­грамотности среди крымских татар // Культура народов Причерноморья. 2001. № 50, т. 2; Зозуляк І. С. Реалізація «Про­­світою» ліквідації не­­пись­мен­ності в між­­­воєн­ний період (1919–1938) // УІЖ. 2006. № 6; Свисто­вич С. М. Особливості пере­бігу кампанії з ліквідації неписьмен­ності в Украї­ні в період НЕПу та формува­н­ня основ тота­літа­ризму (1920 — початок 1930-х рр.) // Вісн. аграр. історії. 2012. № 3.

О. М. Мовчан

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю