Лікувальна фізична культура

ЛІКУВА́ЛЬНА ФІЗИ́ЧНА КУЛЬТУ́РА — медична дисципліна, що вивчає проблеми лікування захворювань та ушкоджень, попередження їхніх загострень і ускладнень, відновлення працездатності людини за допомогою засобів фізичної культури. До засобів Л. ф. к. належать фіз. вправи, масаж та природні чинники. Осн. серед них є фіз. вправи, які застосовують у вигляді гімнаст., ідеомотор., спорт.-приклад. вправ та ігор. Найбільшого поширення у лікарнях та поліклініках набули гімнаст. вправи, оскільки їх легко дозувати, що дає змогу змінювати інтенсивність навантаження хворим у процесі занять у різні періоди лікування. Л. ф. к. відіграє суттєву роль у комплекс. лікуванні як методі функціон. терапії. Фіз. вправи впливають на реактивність всього організму — його заг. реакцію та механізми патол. процесу. У зв’язку з цим Л. ф. к. можна кваліфікувати як метод патогенет. терапії. Розрізняють заг.-розвивал. (діють у цілому на організм) і спец. (діють локально на хворий чи травмований орган) вправи. Співвідношення цих видів вправ у комплексах лікув. гімнастики змінюється залежно від періоду застосування засобів Л. ф. к., характеру та тяжкості захворювання, клін. перебігу, статі й віку хворого, рухового режиму. Л. ф. к. є гол. засобом мед. реабілітації. Вона передбачає свідоме й активне виконання хворими відповід. фіз. вправ. У процесі занять хворий набуває навичок з використання природ. чинників з метою загартування, фіз. вправ — з лікув. та профілакт. цілями. Л. ф. к. керується тими ж принципами застосування фіз. вправ, що і фіз. культура для здорової людини (всебіч. впливу, практичності та оздоров. спрямованості). Наукові дослідження у галузі Л. ф. к. пов’язані з особливостями використання фіз. вправ при різних нозол. формах та пошкодженнях, а також їх поєднання з ін. засобами мед. реабілітації.

Фіз. вправи та масаж з лікув. метою застосовували ще у стародавні часи. У китай. та індій. рукописах 3–2 тис. до н. е. є відомості про застосування дихал. вправ, пасив. рухів, масажу під час лікування захворювань внутр. органів та опорно-рухового апарату. Індуси визнавали єдність фіз. і псих. функцій організму, взаємозв’язок свідомості й волі з роботою м’язів, серця, легень, шлунка та ін. органів. Знач. поширення лікув. гімнастика набула у Стародав. Греції, де її розглядали як обов’язковий компонент профілакт. і лікув. медицини. Творцем мед. гімнастики вважають лікаря Геродікуса, який рекомендував хворим дозовані прогулянки, біг, гімнастику, масажі. Гіппократ описав дію фіз. вправ, методику їхнього застосування при хворобах легень, серця, ендокрин. захворюваннях, у хірургії тощо. У 6 ст. у Китаї вперше у світі створ. держ. мед. інститут, у якому як обов’язкову дисципліну викладали лікув. масаж. В усіх провінціях держави існували лікар.-гімнаст. школи, де готували лікарів, які вміли застосовувати масаж та лікар. гімнастику. Відомості про застосування фіз. вправ у лікар. практиці в наступ. століттях відсутні, що пояснюють заг. занепадом природозн. наук. У 11 ст. Авіценна відновив вивчення впливу фіз. вправ на здоров’я людини. Він класифікував їх з мед. погляду, наполягав на необхідності застосування для людей різного віку і довів, що особа, яка займається фіз. вправами, дотримується гігієн. вимог до харчування та сну і загартована, не потребує лікування. У 18 ст. виникла лікар. гімнастика. Видано праці Ф. Фуллера «Медична гімнастика» (1750), Ф. Гофмана «Трактат з ортопедії» (1771) і Ж. Тіссо «Медична та хірургічна гімнастика» (1780). Останньому належить відомий вислів: «Рух як такий здатний своєю дією замінити будь-який засіб, але усі лікувальні засоби світу не здатні замінити дію руху». Перший у Росії кабінет лікув. гімнастики відкрито 1830 у Москві, 1838 розпочато підготовку фахівців з лікув. гімнастики в Ортопед. інституті. У 1860–80-і pp. вітчизн. вчені у вивченні проблем лікув. гімнастики випереджали своїх зарубіж. колег. Свідченням цього стала фундам. доповідь проф. Х. Гюббенета в Університеті св. Володимира у Києві 1854 «Про значення гімнастики у житті людини і народів» тощо. Вагоме значення в обґрунтуванні заг. уявлень про використання засобів та методів фізичної культури у віднов. лікуванні мають роботи лікарів Харків. мед.-мех. інституту (нині Інститут патології хребта та суглобів НАМНУ) під керівництвом М. Ситенка, які на основі досвіду лікування 3892-х хворих з вироб. та військ. травмами 1910–16 започаткували сучасну методику лікування травм за допомогою фіз. методів. 1921 М. Ситенко відкрив перший в Україні дит. ортопед. профілакторій. Суттєвий внесок у теорію і практику віднов. методів лікування зробили В. Крамаренко, який 1911 у Києві видав «Руководство по массажу и врачебной диагностике» (у співавт.), та співроб. Міського Романов. інституту фіз. методів лікування у Севастополі (нині у складі Крим. НДІ фіз. методів лікування і мед. кліматології, м. Ялта). 1921 у Харкові засн. перший у СРСР НДІ фізичної культури, 1932 — аналогіч. наук. заклад у Москві. Саме поняття «Л. ф. к.», яке замінило терміни «лікар. гімнастика», «кінезитерапія», «ерготерапія», «мототерапія», «міокінезитерапія» та ін., що визначали переважно вузькобіол. суть дисципліни, запропонував 1929 Б. Шимшелевичем. 1932 Я. Камінський започаткував курс Л. ф. к. в Одес. мед. інституті, реорганіз. 1934 у першу в Україні каф. з цієї дисципліни. Його справу продовжив О. Штеренгерц, котрий створив школу лікарів та методистів з Л. ф. к. У післявоєнні роки розширилося застосування Л. ф. к. при інфаркті міокарда, оператив. втручаннях на серці, легенях, судинах, мозку, опік. хворобі. Від 1950 розпочали діяльність лікар.-фізкультурні диспансери. Серед відомих укр. і рос. учених цього часу — В. Мошков, С. Іванов, В. Добровольський, В. Максимова, Т. Третилова, О. Кочаровська, В. Стовбун, Г. Красносельський. 1959 створ. Наук.-метод. товариство з лікар. контролю та лікув. фізичної культури. Методи реабілітації хворих з використанням фіз. вправ розробили М. Амосов та Я. Бендет (після операцій на серці), В. Дзяк (при серц.-судин. патології), Г. Карепов (при травмах спин. мозку). У Києві 1969 відкрито єдиний у світі НДІ мед. проблем фізичної культури (кер. — І. Муравов; 1986 припинив діяльність). Нині деякі аспекти цієї дисципліни досліджують на профіл. каф. мед. ВНЗів. Над проблемами Л. ф. к. в Україні нині працюють В. Клапчук, В. Мухін, О. Полянська та ін. Сучасні тенденції її розвитку пов’язані з такими напрямами: класифікація, номенклатура і послідовність типових рухових режимів на різних етапах реабілітації; експрес-оцінювання рухових можливостей (фіз. стану) пацієнтів для призначення рухового режиму; вдосконалення програм фіз. реабілітації з урахуванням індивід. толерантності до фіз. навантажень; розроблення нових спец. вправ вибірк. дії при різних формах патології; поєднання Л. ф. к. з ін. методами фіз. реабілітації. 2005 засн. Асоц. фахівців зі спорт. медицини та лікув. фізичної культури України.

Літ.: Лечебная физкультура и врачебный контроль. Москва, 1990; Лікувальна фізкультура та спортивна медицина. Дн., 2006; Полянська О. С. Основи реабілітації, фізіотерапії та ЛФК. Чц., 2006; Марченко О. К. Фізична реабілітація хворих із травмами та захворюваннями нервової системи. К., 2006; Мухін В. М. Фізична реабілітація. К., 2009; Пешкова О. В. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів. Х., 2011; Фізична реабілітація, спортивна медицина. Дн., 2014.

Г. Л. Апанасенко