Лікувальна фізична культура

ЛІКУВА́ЛЬНА ФІЗИ́ЧНА КУЛЬТУ́РА — медична дисципліна, що ви­вчає про­блеми лікува­н­ня захворювань та ушкоджень, попе­­ре­­дже­н­ня їхніх загострень і ускладнень, від­новле­н­ня праце­­­здатності людини за допомогою засобів фізичної культури. До засобів Л. ф. к. належать фіз. вправи, масаж та природні чин­­ники. Осн. серед них є фіз. впра­­ви, які за­стосовують у ви­гляді гімнас­т., ідеомотор., спорт.-прик­­лад. вправ та ігор. Найбільшого пошире­н­ня у лікарнях та поліклініках набули гімнаст. вправи, оскільки їх легко дозу­вати, що дає змогу змінювати інтенсивність навантаже­н­ня хворим у процесі занять у різні періоди лікува­н­ня. Л. ф. к. ві­ді­грає сут­тєву роль у комплекс. лікуван­ні як методі функціон. терапії. Фіз. вправи впливають на ре­активність всього організму — його заг. реакцію та механізми патол. процесу. У звʼязку з цим Л. ф. к. можна кваліфікувати як ме­­тод патогенет. терапії. Роз­різняють заг.-роз­вивал. (діють у цілому на організм) і спец. (діють локально на хворий чи трав­­мова­ний орган) вправи. Спів­від­ноше­н­ня цих видів вправ у комплексах лікув. гімнастики змінюється залежно від періоду за­стосува­н­ня засобів Л. ф. к., характеру та тяжкості захворюва­н­ня, клін. пере­бігу, статі й віку хворого, рухового ре­жиму. Л. ф. к. є гол. засобом мед. реабілітації. Вона перед­бачає сві­доме й активне викона­н­ня хворими від­повід. фіз. вправ. У процесі занять хворий набуває навичок з викори­ста­н­ня природ. чин­ників з метою загартува­н­ня, фіз. вправ — з лікув. та профілакт. цілями. Л. ф. к. керується тими ж принципами за­стосува­н­ня фіз. вправ, що і фіз. культура для здорової людини (всебіч. впливу, практичності та оздоров. спрямованості). Наукові дослідже­н­ня у галузі Л. ф. к. повʼязані з особливостями викори­ста­н­ня фіз. вправ при різних нозол. формах та по­шкодже­н­нях, а також їх по­єд­на­н­ня з ін. засобами мед. реабілітації.

Фіз. вправи та масаж з лікув. метою за­стосовували ще у ста­родавні часи. У китай. та індій. рукописах 3–2 тис. до н. е. є ві­домості про за­стосува­н­ня дихал. вправ, пасив. рухів, масажу під час лікува­н­ня захворювань внутр. органів та опорно-рухового апарату. Індуси ви­знавали єд­ність фіз. і псих. функцій організму, взаємозвʼязок сві­домості й волі з роботою мʼязів, серця, легень, шлунка та ін. органів. Знач. пошире­н­ня лікув. гімнастика набула у Стародав. Греції, де її роз­глядали як обо­­вʼязковий компонент профілакт. і ліку­в. медицини. Творцем мед. гімнастики вважають лікаря Геродікуса, який рекомендував хворим дозовані прогулянки, біг, гімнастику, масажі. Гіп­пократ опи­­сав дію фіз. вправ, ме­тодику їхнього за­стосува­н­ня при хворобах легень, серця, ендокрин. захворюва­н­нях, у хі­рургії тощо. У 6 ст. у Китаї вперше у світі створ. держ. мед. ін­ститут, у якому як обовʼязкову дисципліну викладали лікув. масаж. В усіх провінціях держави існували лі­­кар.-гімнаст. школи, де готували лікарів, які вміли за­стосовувати масаж та лікар. гімнас­ти­­ку. Ві­домості про за­стосува­н­ня фіз. вправ у лікар. практиці в на­ступ. столі­т­тях від­сутні, що пояснюють заг. занепадом природозн. наук. У 11 ст. Авіцен­на від­новив ви­вче­н­ня впливу фіз. вправ на здо­ровʼя людини. Він класифікував їх з мед. по­гляду, наполягав на необхідності засто­сува­н­ня для людей різного віку і довів, що особа, яка за­ймається фіз. вправами, дотри­­мується гігієн. вимог до харчува­н­ня та сну і загартова­на, не потребує лікува­н­ня. У 18 ст. виникла лікар. гімнастика. Ви­дано праці Ф. Фул­лера «Медична гімнасти­ка» (1750), Ф. Гофмана «Трактат з ортопедії» (1771) і Ж. Тіссо «Медична та хі­рургічна гімнастика» (1780). Остан­ньому належить ві­домий вислів: «Рух як такий здатний своєю дією замінити будь-який засіб, але усі лікувальні засоби світу не здатні замінити дію руху». Перший у Росії кабінет лікув. гімнастики від­крито 1830 у Моск­­ві, 1838 роз­почато під­готовку фахівців з лікув. гімнас­тики в Ортопед. ін­ституті. У 1860–80-і pp. вітчизн. вчені у ви­вчен­ні проб­­лем лікув. гімнастики випере­джали своїх зарубіж. колег. Свідче­н­ням цього стала фундам. доповідь проф. Х. Гюб­бенета в Університеті св. Володимира у Києві 1854 «Про значе­н­ня гімнастики у житті людини і народів» тощо. Вагоме значе­н­ня в об­ґрунтуван­­ні заг. уявлень про викори­ста­н­ня засобів та методів фізичної культури у від­нов. лікуван­ні мають роботи лікарів Харків. мед.-мех. ін­ституту (нині Ін­ститут патології хребта та су­глобів НАМНУ) під керівництвом М. Ситенка, які на основі досвіду лікува­н­ня 3892-х хворих з вироб. та військ. травмами 1910–16 започаткували сучасну методику лікува­н­ня травм за допо­­могою фіз. методів. 1921 М. Си­­тенко від­крив перший в Україні дит. ортопед. профілакторій. Сут­­тєвий внесок у теорію і практику від­­нов. методів лікува­н­ня зробили В. Крамаренко, який 1911 у Києві видав «Руководство по мас­сажу и врачебной диагностике» (у спів­­авт.), та спів­роб. Міського Романов. ін­ституту фіз. ме­­тодів лікува­н­ня у Севастополі (нині у складі Крим. НДІ фіз. методів лікува­н­ня і мед. кліматології, м. Ялта). 1921 у Харкові засн. перший у СРСР НДІ фізичної культури, 1932 — аналогіч. наук. заклад у Москві. Саме поня­т­тя «Л. ф. к.», яке замінило терміни «лікар. гімнастика», «кінезитера­­пія», «ерготерапія», «мототерапія», «міокінезитерапія» та ін., що ви­знача­ли пере­важно вузькобіол. суть дисципліни, за­пропонував 1929 Б. Шимшелевичем. 1932 Я. Камінський започаткував курс Л. ф. к. в Одес. мед. ін­ституті, реорганіз. 1934 у першу в Україні каф. з цієї дисципліни. Його справу продов­­жив О. Штеренгерц, котрий ство­­рив школу лікарів та методистів з Л. ф. к. У післявоєн­ні роки роз­ширилося за­стосува­н­ня Л. ф. к. при інфаркті міокарда, оператив. втруча­н­нях на серці, легенях, судинах, мозку, опік. хворобі. Від 1950 роз­почали діяльність лікар.-фізкультурні дис­­пансери. Серед ві­домих укр. і рос. учених цього часу — В. Мош­­ков, С. Іванов, В. Добровольський, В. Максимова, Т. Третилова, О. Кочаровська, В. Стовбун, Г. Красносельський. 1959 створ. Наук.-метод. товариство з лікар. кон­тролю та лікув. фізичної культури. Методи реабілітації хворих з викори­ста­н­ням фіз. вправ роз­робили М. Амосов та Я. Бендет (після операцій на серці), В. Дзяк (при серц.-судин. патології), Г. Карепов (при травмах спин. мозку). У Києві 1969 від­крито єдиний у світі НДІ мед. проб­лем фізичної культури (кер. — І. Муравов; 1986 припинив діяльність). Нині деякі аспекти цієї дисципліни досліджують на про­­філ. каф. мед. ВНЗів. Над про­блемами Л. ф. к. в Україні нині працюють В. Клапчук, В. Мухін, О. Полянська та ін. Сучасні тенденції її роз­витку повʼязані з такими напрямами: класифікація, номенклатура і послідовність типових рухових режимів на різ­­них етапах реабілітації; екс­прес-оцінюва­н­ня рухових можливостей (фіз. стану) пацієнтів для при­значе­н­ня рухового режиму; вдосконале­н­ня про­грам фіз. реабілітації з урахува­н­ням індивід. толерантності до фіз. навантажень; роз­робле­н­ня нових спец. вправ вибірк. дії при різних формах патології; по­єд­на­н­ня Л. ф. к. з ін. методами фіз. реабілітації. 2005 засн. Асоц. фахівців зі спорт. медицини та лікув. фізичної культури України.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю