Ліра

ЛІ́РА — смичковий хордофон, головний музичний інструмент укра­їнських лірників, в якому роль смичка ві­ді­грає деревʼяне колесо (звідси й інша назва — колісна Л.). У музикозн. літературі роз­­різняють також щипк. хордофон типу давньогрец. кіфари та бал­кан. Л. типу давньорус. гудка чи болгар. «ґадулки». Колісна Л. вперше згадується під на­звами organistrum або symphоnia як придвор. інструмент європ. королів, що, пере­важно, су­проводжував танці. У наук. літературі поширена гіпотеза про завезе­н­ня коліс. Л. до Європи арабами з Мавританії у 7–9 ст. На це вказує, зокрема, і присутність орієнтал. елемента в мелодіях тру­бадурів та частково у франц. фольклорі. Характерно, що, потрапивши в руки фольклор. ман­дрів. спів­ців (трубадурів, май­стер- і мінезингерів тощо), Л. в Європі залишається інструментом, що су­проводжує, головним чином, танець і лише зрід­ка — спів. Л. уві­йшла в укр. і сло­вʼян. культурне середовище у 17 ст., пере­йняла елементи авто­хтон. кобзар. традиції і стала інструментом — носієм однієї з найхарактерніших і на­йоригінальніших спів­ацько-духов. традицій світу — укр. лірництва. В укр. мові ві­домі діалектні назви Л., зокрема сх.-укр. — «реля», «руля», «коза», «кобза»; галиц.-волин. — «лєра»; опільське — «лірва». Кон­структивно укр. Л. побудована так, що мелодія виконується на одній (рідше 2-х, здубльованих в унісон) ігровій струні — «спів­аниці» (діапазон — від 1-ї до 1,5 октави) — пере­важно в унісон зі спів­ом. Бурдон. су­провід (квінт., рідше кварт. чи октав.) від­творюється на 2-х струнах — «тенорі» та «ба­йорці». Характерні ім­провіз. від­галуже­н­ня від неї (за Ф. Колес­сою — «ме­режанки») за­стосовуються лише в інструм. пере­грах між строфами (куплетами). Осн. параметри будови коліс. Л. висвітлено у працях Н. Привалова, Ф. Колес­си, Г. Хоткевича, А. Ма­слова, М. Лисенка, П. Демуцького, М. Грінченка, А. Гуменюка та ін. Проте вони подають «загальноукраїнський» тип інструмента без урахува­н­ня типол. видовід­мін регіон. лірн. практик та індивід. шкіл майструва­н­ня Л. У більшості регіонів України пере­важало виготовле­н­ня Л. скрипк.-гітар., рідше трапецієподіб. форми способами скле­юва­н­ня або збива­н­ня деревʼя­ними чи метал. гвіздками, зшива­н­ня дратвою чи дротом. Остан. часом під впливом технології виготовле­н­ня нар. бандур у Київ. кобзар. цеху утвердився спосіб виготовле­н­ня Л. шляхом видов­бува­н­ня спідняка з наклеюва­н­ням на нього верх. дошки (майстри — М. Будник, О. Смик, Г. Павліченко та ін.), який не має під собою до­статньо аргумент. наук. основи, оскільки ана­логій йому не виявлено. Ще менш наук. й стилістично об­ґрунт. є широко роз­по­всюджені у 1970–80-х рр. числен­ні спроби модифікува­н­ня т. зв. вдосконалених модерніз. Л. концерт. типу (майстри — В. Зуляк, Н. Лупич, І. Скляр та ін.) з метою впровадже­н­ня в укр. традиції індивід. інструмента в сучасні квазіфольклорні оркестри й ансамблі. Як наслідок, зга­дані під­робки і стилізації не зна­йшли пошире­н­ня в традиц., ака­дем., художньо-самодіял. середовищах. Колісна Л. в Україні як один із небагатьох традиц. нар. муз. інструментів, генеза якого має не укр., а запозич. характер, внаслідок багатовік. транс­формува­н­ня у рамках укр. лірництва набрала достемен­но укр. ерголог., етноорганол. та етнофон. (виконав.-стил.) рис. Це до­зволяє ідентифікувати її, порівняно з ін. ві­домими лірн. традиціями (франц., нім., угор., естон., білорус. та ін.), як явище цілком авто­хтон­не, а саме як Л. українську.

Завантажити статтю