Логопедія

ЛОГОПЕ́ДІЯ (від лого… і грец. παιδεία — виховання, навчання, освіта, культура) — наука, яка досліджує прояви, причини, механізми, симптоматику, перебіг і структуру порушень мовленнєвої діяльності, розробляє наукові основи їхнього запобігання і подолання засобами спеціального навчання і виховання. Є галуззю корекційної педагогіки; пов’язана з психологією, психофізіологією, психолінгвістикою, психологією мовлення.

Як самостійна наукова дисципліна сформувалася у 2-й пол. 19 ст. Основоположниками вітчизняної Л. вважають І. Сікорського та Р. Краєвського. До 1930-х рр. переважало спрощене уявлення про мовленнєві порушення як розлади мовленнєво-рухового аналізатора, внаслідок чого вивчення недоліків мовлення спрямовувалося головно на розроблення симптоматичних прийомів подолання труднощів моторики артикуляційного апарату. Сучасна Л. (серед представників — Є. Соботович, М. Шеремет, В. Тарасун, М. Савченко, О. Гопіченко, Р. Юрова) розглядає мовлення як системне багатофункціональне утворення, що впливає на стан психофізичного розвитку особи.

Головною метою Л. є розроблення системи розвитку, навчання і соціалізації осіб з порушеннями мовлення. Основні її завдання:

вивчення онтогенезу мовленнєвої діяльності при різних формах мовленнєвих розладів;
розроблення методів виявлення розповсюдженості й характерних проявів вад мовлення;
здійснення аналізу структури і природи цих порушень;
встановлення особливостей формування мовлення та прояву мовленнєвих порушень у дітей з різними відхиленнями в розвитку, психічного розвитку дітей з вадами мовлення;
забезпечення корекційно спрямованого формування мовлення та корекційно-превентивного і корекційно-розвивального навчання.

У структурі сучасної Л. — дошкільна і шкільна Л. та Л. дорослих. Під час аналізу мовленнєвих порушень дотримуються низки принципів:

принцип раннього виявлення і своєчасного подолання; принцип розвитку, що передбачає аналіз процесу генезису мовленнєвого порушення і встановлення причини змін у розвитку дитини, особливостей цих змін, їхнього послідовного розвитку, причинно-наслідкової залежності між змінами, виявлення первинного порушення і можливі віддалені його наслідки;
принцип системного підходу, що забезпечує розвиток мовлення з урахуванням системогенезу, особливістю якого є нерівномірне (гетерохронне) формування функціональних систем (цей принцип базується на понятті цілісного характеру мовлення як системи взаємозв’язків різних його сторін, передбачає необхідність у логопедичній практиці враховувати структуру порушення, провідний розлад, співвідношення первинних і вторинних симптомів, становить основу класифікації мовленнєвих порушень, комплектування спеціальних закладів, визначає шляхи та методи усунення і попередження порушень);
принцип зв’язку порушень мовлення з ін. сторонами псих. розвитку дитини, що передбачає врахування взаємозв’язку вад мовлення зі станом здоров’я дитини, її рухової сфери, зору, слуху, з темпераментом.

Методи Л. розрізняють за джерелом знань (словесні, наочні, практичні), характером пізнавальної діяльності (інформ.-репродуктивні, репродуктивні, частково-пошукові, дослідницькі), специфікою діяльності вчителя й учня (бінарна система), логікою навчальної роботи (аналітичні, синтетичні, аналітико-синтетичні, індуктивні) тощо.

Класифікація мовленнєвих порушень є однією з актуальних проблем Л., нейрофізіології, медицини, пато- і нейропсихології, галузей спеціальної психології та педагогіки. Така складність зумовлена недостатнім вивченням механізмів мовлення, складністю міждисциплінарних взаємозв’язків унаслідок неоднозначності сутності понять і відповідних їм термінів, які застосовують у медицині, психології і Л. У вітчизняній Л. використовують 2 класифікації: клініко-педагогічну і психологічно-педагогічну, що доповнюють одна одну, оскільки зорієнтовані на вирішення різних завдань процесу логопедичного впливу.

Основним критерієм психологічно-педагогічної класифікації мовленнєвих порушень є первинність або вторинність мовленнєвого розладу в дітей зі збереженими слухом, зором та інтелектом. Загальне недорозвинення мовлення — якісно нижчий рівень сформованості мовленнєвої функції або мовленнєвої системи чи мовленнєвих систем у цілому. Виділяють 3 основні рівні, що базуються на мовленнєвих системах та проявах їхніх порушень.

У дітей із першим рівнем загального недорозвинення мовлення порушення фонетично-фонематичної системи виявляються недостатньою сформованістю здатності відтворювати звукову і складову структуру слова, вадами фонетичних компонентів. Активний словник представлений звуконаслідуваннями, корінними і лепет. словами; граматична система — спробами (частіше невдалими) використання окремих форм словозміни та аграматизмами. Розуміння мовлення обмежене, особливо розуміння граматичних змін слова. Спілкуються такі діти за допомогою жестів, граматично і фонетично спотворених мовленнєвих засобів.
Діти з другим рівнем загального недорозвинення мовлення користуються найпростішими фразами, неправильно вимовляють звуки, порушують структуру слова, мають бідний словник, недосконалу граматичну будову мовлення. Однак вони краще розуміють мовлення, в активному словнику наявні прикметники, прислівники, спроби вживання слів у різних граматичних формах.
Для третього рівня загального недорозвинення мовлення характерне розгорнуте мовлення з частковими фонетично-фонематичними і лексико-граматичними порушеннями, які іноді тлумачать як часткове або нечітко виражене недорозвинення мовлення.

У клініко-педагогічній класифікації (на відміну від клінічної) види мовленнєвих порушень не мають строгої кореляції із захворюваннями — вона зорієнтована переважно на корекцію розладів мовлення. Враховують такі клініко-педагогічні критерії: форми мовлення (усна чи письмова) і їхній розлад; вид мовленнєвої діяльності і його порушення (для усного — порушення говоріння або слухання, для письмового — розлади письма чи читання); етап породження (говоріння та письмо) або етап сприйняття (слухання і читання) мовлення та їхні порушення (щодо говоріння та письма розрізняють порушення, пов’язані з етапом внутрішнього і зовнішнього оформлення висловлювання; щодо слухання та читання — порушення сенсорного (відчуття) або рецептивного етапу); засоби породження або сприйняття висловлювання і їхнє порушення, тобто операції відбору та комбінування мовленнєвих одиниць. Зазначені критерії дають змогу здійснити диференціацію вад мовлення, схожих за зовнішніми виявами, за чинником, що зумовлює порушення мовлення (соціальне чи біологічне), підґрунтям, на якому воно розвивається (органічне або функціональне), ланкою мовленнєвої функціональної системи, в якій локалізується (центральна чи периферична), ступенем порушення центрального або периферичного апаратів мовлення, часом виникнення. У цій класифікації всі види розладів представлені двома групами залежно від виду порушеного мовлення — усного чи письмового. Порушення усного мовлення класифікують на вади фонаційійного (зовнішнього) і структурно-семантичного (внутрішнього) оформлення висловлювання (системні або поліморфні порушення мовлення). Серед розладів фонаційного (звукоутворювального) оформлення висловлювання — вади голосоутворення, темпоритмічної, інтонаційно-мелодійної, звуковимовної організації висловлювання. Відповідно до цього в Л. виділяють такі види порушень:

дисфонія (афонія) — відсутність або розлад фонації,
брадилалія і тахілалія — вади темпу мовлення,
заїкання — порушення темпоритмічної організації мовлення,
дислалія — порушення звуковимови,
ринолалія — порушення тембру голосу і звуковимови,
дизартрія (анартрія) — несформованість усіх ланок фонаційного оформлення висловлювання.

Порушення структурно-семантичного оформлення висловлювання:

алалія — відсутність або недорозвинення мовлення внаслідок несформованості системи мовних засобів і мотиваційного рівня породження мовлення,
афазія — повна або часткова втрата мовлення.

Порушення письмового мовлення:

дислексія — часткове специфічне порушення процесу читання,
дисграфія — часткове специфічне порушення процесу письма.

Порушення усного і письмового мовлення, як і зміст логопедичного впливу, спрямованого на їхнє запобігання й усунення, визначає стан функціонування структурної мозкової організації мовленнєвої діяльності. Перший блок підтримує загальний постійний тонус кори головного мозку (її неспання), необхідний для того, щоб процеси одержання й перероблення мовленнєвої інформації, формування програм висловлювання і контролю за виконанням цих програм протікали успішно. Діяльність цього блоку забезпечує гіпокампове коло (гіпоталамус, ретикулярна формація, лімбічна система — підкіркові утворення). Другий блок відповідає за процес приймання, перероблення і збереження мовленнєвої інформації, що надходить із зовнішнього світу. До його складу входять системи, які приймають зорову (потилична доля головного мозку), слухову (скронева) і тактильну (тім’яна) інформацію, яка об’єднується у складніші структури. Третій блок формує програми мовленнєвої діяльності (наміри, відповідні дії), регулює їхню реалізацію, бере участь у контролі за їхнім виконанням та коригує помилки. Всі ці функції виконують передні відділи мозку і лобні долі. Організація і забезпечення логопед. допомоги в Україні передбачає вирішення питань, пов’язаних з розвитком системи закладів для дітей з порушеннями мовлення, відбором дітей у ці заклади, розвитком, навчанням і соціалізацією дітей з фонетично-фонематичним недорозвиненням та із загальним недорозвиненням мовлення.

Нині в Україні підготовку фахівців з Л. здійснюють 13 закладів вищої освіти; зокрема, спеціалізовані кафедри діють у Національному педагогічному університеті (Київ), Кам’янець-Подільському університеті (Хмельницька обл.), Сумському, Донбаському (м. Слов’янськ Донецької обл.) та інших педагогічних університетах; функціонує також лабораторія логопедії у структурі Інституту спеціальної педагогіки НАПНУ (Київ); проблеми фоніатрії та логопедії досліджують в Інституті отоларингології НАМН.

Розмір шрифту

Логопедія

Визначення і загальна характеристика

Рекомендована література

Інформація про статтю