КОЛЕ́С­СА Микола Філаретович (06. 12. 1903, м. Самбір, нині Львівської обл. — 08. 06. 2006, Львів) — композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч. Син Філарета, батько Ксенії та Харитини Колес­сів, брат Д. Ко­­лес­­си-Залеської, дід Галини та Яреми Колес­сів, Адріана й Орес­­та Ґелитовичів. Академік АМУ (1997), професор (1957). Герой України (2002). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1983). Народний артист УРСР (1972), СРСР (1991). Член НСКУ (1940). Повний кавалер ор­­дена «За заслуги» (1993, 1998, 2000), орден Ярослава Мудрого 5-го ступеню (2003). Державні нагороди СРСР. На­вчався у Вищому музичному ін­ституті (Львів, 1913–14, 1917–23), Українському високо­­му педагогічному ін­ституті (1924–25; клас гармонії та фортепіано Ф. Якименка, диригува­н­ня — П. Щуров­ської-Росиневич), Консерваторії (1925–29; клас композиції О. Шіна, диригува­н­ня — П. Дєдечка, М. До­­лєжі­л­ля, О. Острчіля), Школі ви­­щої майстерності (1928–31; клас композиції В. Новака), на філософських факультетах УВУ (1924–27) та Карлового університету (1924–28, студіював музико­знавство у З. Неєдлого і славістику; усі — Прага). Від 1931 працював у Музичній академії: від 1940 — доцент, 1953–65 — директор, 1965–74 — завідувач, від 1974 — професор-консультант кафедри диригува­н­ня. Водночас був спів­засновником і диригентом симфонічного оркестру Філармонії (1939–41, 1944–53), диригентом оркестру Театру опери та балету ім. І. Франка (1944–47), художнім керівником і головним диригентом хорової капели «Трембіта» (1946–48; усі — Львів). Керував хорами: 1931–39 — Львівськими та Стрий­йськими «Боянами», «Бандуристом» (також 1943–44), «Українським студіо-хором» (оби­­два — Львів), 1941–42 — «Думкою» у Станіславі (нині Івано-Фран­­ківськ). 1983–88 — голова правлі­н­ня Львівського від­діле­н­ня СКУ.

Музика К. ґрунтується на українському музичному фольклорі (напр., карпатського). На основі жанрових ознак фольклору, його ладо-інтонаційних, метро-рит­­мічних і структурних особливостей К. створив власний стиль, в якому синтезувалися національні традиції й до­­сягне­н­ня професійного музичного мистецтва 1-ї половини 20 столі­т­тя. Різноманітні за жан­­рами твори К. від­значаються яскравістю образно-емоційного зміс­­ту, чіткістю форми, художньою завершеністю; зокрема симфонічний — майстерністю інструментува­н­ня, хоровий — своєрідністю поліфонічного письма. К. — один із ви­значних українських диригентів, талановитий інтер­претатор музики Й.-С. Баха, В.-А. Моцарта, Л. ван Бетговена, Й. Брамса, А. Дворжака, Б. Сметани, П. Чайковського. У репертуарі — твори (деякі вперше) С. Людкевича, В. Барвінського, Р. Сімовича, А. Солтиса, а також власні (вперше). Гаст­­ролював у Києві, Харкові, Оде­­сі, Москві, Ленін­граді (нині Санкт-Пе­­тербург), країнах Балтії і Закавказ­зя. Диригентському мистецтву К. при­­таман­ні змістовність, цілісність художнього задуму, яскрава, але зов­­нішньо стримана емоційність, продуманість і від­точеність технічних засобів викона­н­ня, висока викона­вча культура. К. — фундатор львівської диригентської школи. Серед учнів — З.-Б. Антків, В. Василевич, Є. Вахняк, І.-Я. Гамкало, Р. Дорожівський, Ю. Луців, Т. Ми­­китка, Я. Скибинський, С. Турчак, І. Юзюк. Значним внеском у вітчизняну диригентську педагогіку стала праця К. «Основи техніки диригува­н­ня» (К., 1960; 1973; російською мовою — К., 1981). Здійс­­нив низку записів на грамплатівки та компакт-диск. У 1960–90-х роках його твори виконувалися у Німеч­чині, Польщі, США, Канаді. 1994 і 1996 від­булися авторські концерти у США і Канаді. 2013 на могилі К. встановлено памʼятник (скульптор С. Литвиненко, архітектор М. Рибинчук. Спів­працював з Р. Савицьким.