Корозієстійкі сплави та матеріали
КОРОЗІЄСТІЙКІ́ СПЛА́ВИ ТА МАТЕРІА́ЛИ — сплави та матеріали, яким властива підвищена корозійна тривкість. К. с. та м. бувають конструкційні (металеві, неметалаві, композиційні; використовують для виготовлення конструкцій; див. Конструкційні матеріали, Композиційні матеріали) та захисні (захищають металеві споруди від корозії). Сплави та матеріали з підвищеною хімічною тривкістю в агресивних газових середовищах за підвищеної температури відносять до жаростійких (див. Жаростійкість та жаростійкі металеві матеріали). До корозієстійних сплавів належать сталі, чавуни, сплави на основі нікелю, міді (бронза, латунь), алюмінію, титану, цирконію, танталу, ніобію тощо. Їхню опірність електрохімічній корозії можна підвищити збільшенням термодинамічній стабільності або гальмуванням катодних й анодних процесів. На практиці підвищення корозійної тривкості технічних сплавів досягають легуванням, що гальмує анодних процес унаслідок їх пасивування в умовах експлуатації. Найкраще пасивуються хром і титан. Уведенням хрому (> 12 %) в метали, які менше схильні до пасивації, наприклад, залізо, одержують сплави, здатні пасивуватися. Таким чином виготовляють нержавіючі сталі. На основі дослідження Гойє у Франції (1904), Ф. Моннарца, Е. Маурера, Б. Штрауса у Німеччині (1908–12), Г. Бреарлі в Англії (1913) нержавіючі сталі Fe–Cr–Ni вперше були застосовані на сталеплавильних заводах Ф. Круппа. Сталі, що містять 12–14 % хрому, тривкі в атмосферних умовах і в низькоагресивних розчинах; з підвищенням вмісту вуглецю гартуються, вирізняються підвищеною міцністю, жаротривкістю до температури 750 °С. Сталі, що містять 16–18 % хрому, стійкі в окиснювальних кислотах (наприклад, у нітратній), зниження вмісту вуглецю та наявність титану покращують їхню зварюваність, вони жаротривкі до температури 850 °С. Сталі, що містять 25–28 % хрому, стійкі в окиснювальніх кислотах, жаротривкі до температури 1000 °С. З цих сталей виготовляють апаратуру для виробництва гіпохлоритів і розчинів фосфатної кислоти, ковші для розтоплених кольорових металів. Хромонікельної сталі аустенітні структури, що містять 17–19 % хрому та 8–10 % нікелю, найпоширеніші в хімічному машинобудуванні. Вони стійкі в окиснювальних і в деяких органних кислотах, чутливі до іону хлору в кислих розчинах; наявність у цих сталях титану або ніобію та зменшення вмісту вуглецю знижує їхню схильність до міжкристалітної корозії. Уведення у такі сталі 3–4 % молібдену підвищує їхню стійкість в розведених розчинах неокиснювальних кислот до пітінгової та щілинної корозії. Хромонікельної сталі з меншим вмістом нікелю (аустенітно-феритної структури) вирізняються вищою міцністю порівняно з чисто аустенітними, але дещо нижчою корозійною тривкістю. У хромомарганцевонікельних аустенітних сталях частина нікелю замінена марганцем або марганцем і азотом. Вони характеризуються дещо нижчою здатністю пасивуватися. Нікельмідний чавун (~ 14 % Ni, 7 % Cu, 2 % Si) стійкий у розведеній сульфатній кислоті, нестійкий у нітратній; з нього виготовляють литі деталі, які експлуатують у кислих неокиснювальних середовищах. Хромонікельний чавун (18 % Cr, 8–9 % Ni, 1,8 % Si) стійкий у нітратній кислоті й окисниках, нестійкий в сульфатних і хлоридних кислотах, не кородує в атмосферних умовах. Високосиліцієвий чавун (14,5–18 % Si) стійкий у найагресивніших середовищах — сульфатних, нітратних і хлоридних кислотах, нестійкий у флюоридній кислоті. Силіцієвомолібдений чавун (14,5–16 % Si, 3–4 % Мо) стійкий до дії гарячої хлоридної кислоти. Високу корозійну тривкість в різних кислотах мають сплави нікелю з міддю (~ 30 %, монель-метал) і молібденом (28–30 %, хастелой). Сплави нікелю з хромом (~ 20 %, інконель) є жароміцними. Бронзи та латуні стійкі в розведених неокиснювальних і органічних кислотах, у сольових розчинах, нестійкі в кислих окиснювальних середовищах. У морській воді задовільну корозійну тривкість мають деякі мишʼяковисті латуні (з вмістом 0,03–0,05 % As). Сплави алюмінію стійкі в сольових розчинах і окиснювальних середовищах, у концентрованій нітратній кислоті та в харчових середовищах, нестійкі в лугах. Титан стійкий у окиснювальних середовищах, нітратній кислоті, вологому хлорі, «царській горілці», в холодних хлоридних і сульфатних кислотах до 3–5 % концентрації та в морській воді. Для підвищення корозійної тривкості та міцності його легують алюмінієм, ванадієм, хромом, молібденом, паладієм тощо. Цирконій стійкий у розчинах, які містять іони хлору, в хлоридній кислоті до температури 100 °С і у фосфатній кислоті до температури 100 °С. Сплави цирконію з оловом або ніобієм порівняно з чистим цирконієм, мають вищу стійкість до наводнювання у воді за високих температур і тисків (застосовують в атомної промисловості). Тантал і його сплави стійкі в хлоридній, нітратній і фосфатної кислотах, у «царській горілці» та сульфатній кислоті всіх концентрацій за винятком концентрованої; нестійкі у флюоридній кислоті та концентрованих лугах. Вони окрихчуються воднем, що виділяється катодно. Ніобій і його сплави також корозієстійкі, хоча менш кислотостійкі, ніж сплави танталу, та зазнають водневого окрихчення. До неметалійних корозієтривних матеріалів належать алюмосилікати, кальцієві силікати або чистий кремнезем з оксидами інших елементів. Андезит, базальт, граніт, бештауніт, діорит, кварцит та інші природні силікатні матеріали, в яких переважають нерозчинні кислотні оксиди, мають високу кислотостійкість у всіх кислотах, за винятком флюоридної. Доломіт, мармур і вапняк, які містять основні оксиди, не є кислотостійкими, але стійкі в лугах. Природні силікатні матеріали застосовують у вигляді блоків і плит для виготовлення башт і футерування місткостей та апаратів (не теплообмінного типу), які експлуатують в сильнокислих розчинах. Найширше використовують штучні силікатні матеріали, отримані внаслідок плавлення гірських порід: камінне литво (діабаз, базальт), технічні ситали та шлакоситали, силікатні та кварцового стекла, кислотостійкі емалі. Спіканням силікатних гірських порід отримують різні керамічні вироби. Штучно отримані силікатні матеріали використовують в хімічних та інших галузях промисловості для виготовлення труб, арматури та змійовиків або як футерувальний матеріал місткостей і апаратів. Кислотостійкими є скловолокнисті матеріали, зокрема скляна вата, скляна тканина та природні слюда й азбест. До композиційних корозієтривких матеріалів на основі металів належать нікель, титан і алюміній, зміцнені ниткоподібними кристалами оксиду алюмінію, бору, вуглецю, карбіду бору, кремнію та берилію або неперервними волокнами вольфраму та молібдену. Композиційними корозієстійкими матеріалами на основі неметалевих матеріалів є деякі композиції ситалів зі скловидною матрицею, а також широко застосовують композиції на основі цементу (наприклад, залізобетон). Композиційні матеріалами є також кислотостійкі мастики (цементного типу), здатні самовільно тверднути. Їх використовують при футеруванні хімічної апаратури керамікою, діабазом, склом, графітом тощо, щоб закріпити ці матеріали, створити герметичність у місцях зʼєднання. Найчастіше застосовують силікатні кислотостійкі мастики, які виготовляють змішуванням тонко подрібнених наповнювачів (андезиту, базальту, діабазу тощо) з домішками (бл. 5 %) натрію силіційфлюориду на рідкому склі. Такі мастики стійкі в концентрованих мінеральних кислотах, окрім флюоридної та фосфатної, але нестійкі до лугів, жаротривкі до температури 800 °С. Хімічна стійкість полімерів залежить головним чином від природи основного ланцюга, наявності функціональних реакційноздатних груп і структури та визначається процесами дифузії, набухання й хімічними реакціями. У кислих і лужних водних розчинах, окисниках та органних розчинниках найстійкішим є фторопласт. Дещо поступаються фторопласту полімери на основі епоксидних смол. Високу хімічну стійкість мають полімери на основі полікарбонатів, полівінілхлориду (крім органних розчинників), поліформальдегіду (крім окисників), фенолформальдегіду (крім лугів). Високу стійкість в кислих і лужних водних розчинах має натуральний каучук, а у нейтральну — поліуретани. Удосконалення існуючих і розроблення нових металевих і неметалевих матеріалів здійснюють Інститут проблем матеріалознавства, Інститут електрозварювання, Фізико-технологічний інститут металів і сплавів, Інститут хімії високомолекулярних сполук (усі — Київ), Інститут чорної металургії (Дніпропетровськ), Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут», Інститут проблем машинобудування (Харків), Фізико-механічний інститут (Львів; усі — НАНУ).