КОРОЗІЄ­СТІЙКІ́ СПЛА́ВИ ТА МАТЕРІА́ЛИ — сплави та матеріали, яким влас­­тива під­вищена корозійна трив­­кість. К. с. та м. бувають кон­струкційні (металеві, неметалаві, компо­­зиційні; використовують для виготовле­н­ня кон­струкцій; див. Кон­струкційні матеріали, Компо­­зиційні матеріали) та захисні (за­­хищають металеві споруди від ко­­розії). Сплави та матеріали з під­вищеною хімічною тривкістю в агресивних газових середовищах за під­вищеної температури від­носять до жа­­ро­стійких (див. Жаро­стійкість та жаро­стійкі металеві матеріали). До корозіє­­стійних сплавів належать сталі, чавуни, сплави на основі нікелю, міді (бронза, латунь), алюмінію, титану, цирконію, танталу, ніобію тощо. Їхню опірність електрохімічній корозії мож­­на під­вищити збільше­н­ням термодинамічній стабільності або гальмува­н­ням катодних й анодних процесів. На практиці під­вище­н­ня корозійної тривкості технічних сплавів досягають легува­н­ням, що галь­­мує анодних процес унаслідок їх пасивува­н­ня в умовах екс­плуатації. Найкраще пасивуються хром і титан. Уведе­н­ням хрому (> 12 %) в метали, які менше схильні до пасивації, на­приклад, залізо, одержують сплави, здатні пасивуватися. Таким чином виготовляють нержавіючі сталі. На ос­­нові дослідже­н­ня Гойє у Франції (1904), Ф. Мон­нарца, Е. Маурера, Б. Штрауса у Німеч­чині (1908–12), Г. Бреарлі в Англії (1913) нержавіючі сталі Fe–Cr–Ni вперше були за­стосовані на сталеплавильних заводах Ф. Круп­па. Сталі, що містять 12–14 % хрому, тривкі в атмо­сферних умовах і в низько­агресивних роз­чинах; з під­вище­н­ням вмісту вуглецю гартуються, вирізняються під­вищеною міцністю, жаротривкістю до температури 750 °С. Сталі, що містять 16–18 % хрому, стійкі в окиснювальних кислотах (на­приклад, у ніт­ратній), зниже­н­ня вмісту вуглецю та наявність титану покра­­щують їхню зварюваність, вони жаротривкі до температури 850 °С. Сталі, що містять 25–28 % хрому, стійкі в окиснювальніх кислотах, жа­­ротривкі до температури 1000 °С. З цих сталей виготовляють апаратуру для виробництва гіпохлоритів і роз­чинів фосфатної кислоти, ковші для роз­топлених кольорових металів. Хромонікельної сталі аустенітні структури, що містять 17–19 % хрому та 8–10 % нікелю, найпоширеніші в хімічному машинобудуван­ні. Вони стійкі в окиснювальних і в деяких орган­них кислотах, чутливі до іону хлору в кислих роз­чинах; наявність у цих сталях титану або ніобію та зменше­н­ня вмісту вуглецю знижує їхню схильність до між­кри­сталітної корозії. Уведе­н­ня у такі сталі 3–4 % молібдену під­вищує їхню стійкість в роз­ведених роз­чинах неокиснювальних кислот до пітінгової та щілин­ної корозії. Хромонікельної сталі з меншим вмістом ні­­келю (аустенітно-феритної структури) вирізняються вищою міцністю порівняно з чисто аустенітними, але дещо нижчою корозійною тривкістю. У хромомарганцевонікельних аустенітних сталях частина нікелю замінена марганцем або марганцем і азотом. Вони характеризуються дещо нижчою здатністю пасивуватися. Нікельмідний чавун (~ 14 % Ni, 7 % Cu, 2 % Si) стійкий у роз­веденій сульфатній кислоті, не­стійкий у ніт­ратній; з нього виготовляють литі деталі, які екс­плуатують у кислих неокиснювальних середовищах. Хромо­­нікельний чавун (18 % Cr, 8–9 % Ni, 1,8 % Si) стійкий у ніт­ратній кислоті й окисниках, не­стійкий в сульфатних і хлоридних кислотах, не кородує в атмо­сферних умовах. Ви­­сокосиліцієвий чавун (14,5–18 % Si) стійкий у най­­агресивніших середовищах — сульфатних, ніт­­ратних і хлоридних кислотах, не­стійкий у флюоридній кислоті. Силіцієвомолібдений чавун (14,5–16 % Si, 3–4 % Мо) стійкий до дії гарячої хлоридної кислоти. Високу корозійну тривкість в різних кислотах мають сплави нікелю з міддю (~ 30 %, монель-метал) і молібденом (28–30 %, хастелой). Спла­­ви нікелю з хромом (~ 20 %, інконель) є жароміцними. Бронзи та латуні стійкі в роз­ведених неокиснювальних і органічних кислотах, у сольових роз­чинах, не­стійкі в кислих окиснювальних середовищах. У морській воді задовільну корозійну тривкість мають деякі мишʼя­­ковисті латуні (з вмістом 0,03–0,05 % As). Сплави алюмінію стій­­кі в сольових роз­чинах і окиснювальних середовищах, у концент­­рованій ніт­ратній кислоті та в харчових середовищах, не­стійкі в лугах. Титан стійкий у окиснювальних середовищах, ніт­ратній кислоті, вологому хлорі, «царській горілці», в холодних хлоридних і сульфатних кис­­лотах до 3–5 % концентрації та в морській воді. Для під­вище­н­ня ко­­розійної тривкості та міцності його легують алюмінієм, ванадієм, хромом, молібденом, паладієм тощо. Цирконій стійкий у роз­чинах, які містять іони хлору, в хлоридній кислоті до температури 100 °С і у фосфатній кислоті до температури 100 °С. Сплави цирконію з оловом або ніобієм порівняно з чистим цир­­конієм, мають вищу стійкість до наводнюва­н­ня у воді за високих температур і тисків (за­стосовують в атомної промисловості). Тантал і його сплави стійкі в хлоридній, ніт­ратній і фосфатної кислотах, у «царській горілці» та сульфатній кислоті всіх концентрацій за винятком концентрованої; не­стійкі у флюоридній кислоті та концентрованих лугах. Вони окрихчуються воднем, що виділяється катодно. Ніобій і йо­­го сплави також корозіє­стійкі, хоча менш кислото­стійкі, ніж сплави танталу, та за­знають вод­­невого окрихче­н­ня. До неметалійних корозієтривних матеріалів належать алюмосилікати, кальцієві силікати або чистий кремнезем з оксидами інших елементів. Андезит, базальт, граніт, бештауніт, діорит, кварцит та інші природні силікатні матеріали, в яких пере­важають нерозчин­ні кислотні оксиди, мають високу кислото­стійкість у всіх кислотах, за винятком флюоридної. Доломіт, мармур і вапняк, які містять ос­­новні оксиди, не є кислото­стійкими, але стійкі в лугах. Природні силікатні матеріали за­стосовують у ви­гляді блоків і плит для виготовле­н­ня башт і футеруван­­ня місткостей та апаратів (не теплооб­мін­ного типу), які екс­плуатують в сильнокислих роз­чинах. Найширше використовують штучні силікатні матеріали, отри­­мані внаслідок плавле­н­ня гірських порід: камін­не литво (діабаз, базальт), технічні ситали та шла­­коситали, силікатні та кварцового стекла, кислото­стійкі емалі. Спі­­ка­н­ням силікатних гірських порід отримують різні керамічні вироби. Штучно отримані силікатні матеріали використовують в хімічних та інших галузях промисловості для виготовле­н­ня труб, арматури та змі­йовиків або як футерувальний матеріал місткостей і апаратів. Кислото­стійкими є скловолокнисті матеріали, зокрема скляна вата, скляна тканина та природні слюда й азбест. До композиційних корозієтривких матеріалів на основі металів належать нікель, титан і алюміній, зміцнені ниткоподібними кри­сталами оксиду алюмінію, бору, вуглецю, карбіду бору, кремнію та берилію або неперервними волокнами вольфраму та молібдену. Композиційними ко­­розіє­­стійкими матеріалами на основі неметалевих матеріалів є де­­які композиції ситалів зі скловидною матрицею, а також широко за­стосовують композиції на ос­­нові цементу (на­приклад, залізобетон). Композиційні матеріалами є також кислото­стійкі мастики (цементного типу), здатні самовільно тверднути. Їх використовують при футеруван­ні хімічної апа­­ратури керамікою, діабазом, склом, графітом тощо, щоб закріпити ці матеріали, створити герметичність у місцях зʼєд­­нан­­ня. Найчастіше за­стосовують силікатні кислото­стійкі мастики, які виготовляють змішува­н­ням тонко по­дрібнених наповнювачів (андезиту, базальту, діабазу тощо) з домішками (бл. 5 %) натрію силіційфлюориду на рід­­кому склі. Такі мастики стійкі в концентрованих мінеральних кислотах, окрім флюоридної та фосфатної, але не­стійкі до лугів, жаротривкі до температури 800 °С. Хімічна стійкість полімерів залежить головним чином від природи основного ланцюга, наявності функціональних ре­­ак­­ційно­­здатних груп і структури та ви­значається процесами дифу­­зії, набуха­н­ня й хімічними реакціями. У кислих і лужних водних роз­чинах, окисниках та орган­них роз­чин­никах най­стійкішим є фторопласт. Дещо по­ступаються фторопласту полімери на осно­­ві епоксидних смол. Високу хімічну стійкість мають полімери на ос­­нові полікарбонатів, полівініл­хлориду (крім орган­них роз­чин­ників), поліформальдегіду (крім окисників), фенолформальдегіду (крім лугів). Високу стійкість в кислих і лужних водних роз­чинах має натуральний каучук, а у нейтральну — поліуретани. Удоско­­нале­н­ня існуючих і роз­робле­н­ня нових металевих і неметалевих матеріалів здійснюють Ін­ститут про­блем матеріало­знавства, Ін­ститут електрозварюва­н­ня, Фізико-тех­­нологічний ін­ститут металів і сплавів, Ін­ститут хімії високомолекулярних сполук (усі — Київ), Ін­ститут чорної металургії (Дні­пропетровськ), Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний ін­ститут», Ін­ститут про­блем машинобудува­н­ня (Харків), Фізико-механічний ін­ститут (Львів; усі — НАНУ).