Магічний реалізм

МАГІ́ЧНИЙ РЕАЛІ́ЗМ — радикальна форма модернізму, неореалізм, у якому поєднуються елементи реального й фантастичного, побутового та міфічного, дійсного, натуралістичного та уявного, таємничого, варварського й цивілізаційного, чуттєвого і раціонального. Термін запровадив мистец­тво­зна­вець Ф. Роо («Nach-Expressionis­­mus. Magischer Realismus» / «Пост­експреонізм. Магічний реалізм», Ляйпциґ, 1925) на означення малярства «нової речевості», коли зображувана дійсність деформувалася, поставала зі зміщеною перспективою. Ця тенденція співвідносилася з тогочасним французьким сюрреалізмом. Поняття вживали також на означення стильової течії в італійському пись­­менстві, теоретично обґрунтовували на сторінках франкомововного журналу «Nove­­cento» (1927–28), в якому друкували твори німецьких, англійських, російських, французьких, італійських письменників (Ґ. Кайзер, Дж. Джойс, Д.-Г. Лоуренс, Вірджинія Вулф, І. Еренбурґ та інші), популяризували концепцію Ф. Роо, суголосну поглядам видавця і письменника М. Бонтемпеллі. Означення «магічний» вказувало на другу, приховану, загадкову дійсність, яку варто було віднайти і сполучити з першою, поєднуючи таким чином світ, що розпадається. Поширення поняття в іспанському й латиноамериканському письменстві зумовив переклад видання Ф. Роо, здійснений X. Ортеґою-і-Ґассетом (1927). М. р. був альтернативним класичному реалізму з його намаганням «зобразити життя у формах життя», що змінилося прагненням змальовувати дійсність «не такою, якою її ми бачимо, а такою, якою розуміємо», тобто спростовувалася ідея художньої творчості, що спиралася на візуальний досвід, відбувалася переорієнтація на абстрактні категорії.

У межах М. р. художню творчість розглядають як своєрідну чаклунську здатність письменника «заклясти» довкілля. Першорядне значення він надає специфічному використанню категорії часу задля виявлення його суб’єктивності та відносності, відмовляється від психологічної вмотивованості вчинків людини та детермінованості спільноти, висвітлює складні взаємо­зв’язки нижчої, оманливо позір­ної дійсності і вищої, сутнісної, зображує конкретно окреслений простір, який, однак, не збігається з реальним географічним чи історичним. У творах М. р., де панують зрозумілі втаємниченим, не завжди ірраціональні закони, відсутні ознаки каузальності, однак наявна життєподібність. Тому вони відрізняються від фентезі. М. р. ще називають міфологічним чи символічним реалізмом, чудовою реальністю, реальністю дива. Він наявний у різних національних літературах, хоча не став визначальним напрямом: «Чевенгур» (1929) та «Котлован» (1930) А. Платонова, «Проклета авлија» («Проклятий двір», 1954) І. Андрича, творчість Ч. Айтматова та інші. М. р. сконцентрований у романах німецьких соціально незаангажованих письменників Е. Кройдера («Die Gesellschaft vom Dach­boden» / «Товариство з горища», Гамбурґ, 1946), Елізабет Ланґґессер («Das unaus­lösch­liche Siegel» / «Непоправний карб», Дюссельдорф, 1946), Г. Казака («Die Stadt hinter dem Strom» / «Місто за річкою», Берлін, 1947) та інших, які протистояли впливовій «Групі-47», переосмислювали інтертексти романтизму й експресіонізму. Притаманне їм поетичне бачення космосу та людського світу відповідало складності їх розуміння з позицій логоцентризму, заперечувало тенденції літератури «крові та ґрунту» і пролетарського інтернаціонального мистецтва.

Вияви М. р. спостерігалися й у творах письменника Й. Дена — автора есе «Littérature et Magie» («Література і магія», 1958), в якому обстоювалася думка, що достеменні реалії дива доступні лише духовно багатій особистості. У 1950-і роки М. р. поширився в малярстві США, відомий як гіперреалізм. Найповніше свої зображально-виражальні можливості він як стильова течія розкрив у латиноамериканській літературі, засвідчуючи неперебутність колективної міфологічної свідомості, яка переосмислюється сучасною свідомістю, протиставляється європейській традиції. Його специфіка розкрита у дослідженні «Сучасна латиноамериканська проза» (1978) Ю. Покальчука. Започаткований у 1920-і роки, М. р. розвинувся у 1950–60-і роки: «¡Écue-Yamba-O!» («Екуе-Ям-ба-о!», 1933), «El reino de este mundo» («Царство земне», 1949) А. Карпентьєра, «Jubiabá» («Жубіаба», 1935), «Mar Morto» («Мертве море», 1936), «Capitães da Areia» («Капітани піску», 1937) Ж. Амаду, «Hombres de maíz» («Маїсові люди», 1949), так звана бананова трилогія «Viento fuerte» («Сильний вітер», 1950), «El papa verde» («Зелений папа», 1954), «Los ojos de los enterrados» («Очі похованих», 1960) М.-А. Астуріаса, «Cien años de soledad» («Сто років самотності», 1967) Ґ. Ґарсіа Маркеса, а також твори X. Рульфо, X.-М. Арґедаса, X. Кортасара, X.-Л. Борхеса. Цей різновид М. р. живився традицією світового письменства, починаючи з античної доби («Золотий віслюк» Апулея), розвинутою Ф. Рабле, Дж. Свіфтом, Е.-Т. Гофманном, Е. По, М. Гоголем (його вважають засновником М. р.), М. Салтиковим-Щедріним, М. Булгаковим, Ф. Кафкою, Дж. Джойсом та іншими, закоріненою в індіанському фольклорі, у досвіді іспанського рицарського роману та африканських звичаях. На витончену техніку сучасного наративу з часовими зміщеннями, поліфонічністю, пото­ком свідомості, ремінісценціями новітньої психології, етнології, етнографії, філософії впливають і особливості латиноамериканського світосприйняття та гумору, несподіване одивнення. Для такої прози характерні інтертекстуальні зрізи, традиційні сюжети та мотиви: інцест, Едіпів комплекс, потоп, кровна помста, ритуальне вбивство, любовний трикутник, одіссея, робінзонада тощо, які видаються життєво достовірними, часто зображуються у буденних умовах. Елементи детективу, невимушеного жарту, ґротеску, абсурду, інтелектуальної гри парадоксами, введені у серйозний наратив, надавали творам М. р. неповторності. Чимало ознак, які належать М. р., простежуються в українській «химерній прозі» — повісті «Марко Пекельний» О. Стороженка (Одеса, 1879), романах «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки, прекрасної Альчести, по Слобожанській Швайцарії» М. Йогансена (Харків, 1930), «Лебедина зграя» (1971) та «Зелені млини» (1976; обидва — Київ) В. Земляка тощо, у творчості Ч. Айтматова, А. та Б. Стругацьких, С. Кінґа та інших, усталюються в просторі постмодернізму, практиці постмодерністської чуттєвості.

Завантажити статтю