Магічний реалізм

Визначення і загальна характеристика

МАГІ́ЧНИЙ РЕАЛІ́ЗМ — радикальна форма модернізму, неореалізм, у якому по­єд­нуються елементи реального й фантастичного, побутового та міфічного, дійсного, натуралістичного та уявного, таємничого, варварського й цивілізаційного, чут­тєвого і раціонального. Термін за­провадив мистец­тво­зна­вець Ф. Роо («Nach-Expressionis­­mus. Magischer Realismus» / «Пост­екс­преонізм. Магічний реалізм», Ляйпциґ, 1925) на означе­н­ня малярства «нової речевості», коли зображувана дійсність деформувалася, по­ставала зі зміщеною пер­спективою. Ця тенденція спів­від­носилася з тогочасним французьким сюрреалізмом. Поня­т­тя вживали також на означе­н­ня стильової течії в італійському пись­­менстві, теоретично об­ґрунтовували на сторінках франкомововного журналу «Nove­­cento» (1927–28), в якому друкували твори німецьких, англійських, російських, французьких, італійських письмен­ників (Ґ. Кайзер, Дж. Джойс, Д.-Г. Лоуренс, Вірджинія Вулф, І. Еренбурґ та інші), популяризували концепцію Ф. Роо, суголосну по­глядам видавця і письмен­ника М. Бонтемпел­лі. Означе­н­ня «магічний» вказувало на другу, приховану, загадкову дійсність, яку варто було від­найти і сполучити з першою, по­єд­нуючи таким чином світ, що роз­падається. Пошире­н­ня поня­т­тя в іспанському й латиноамериканському письменстві зумовив пере­клад ви­да­н­ня Ф. Роо, здійснений X. Ортеґою-і-Ґас­сетом (1927). М. р. був альтернативним класичному реалізму з його намага­н­ням «зобразити життя у формах життя», що змінилося прагне­н­ням змальовувати дійсність «не такою, якою її ми бачимо, а такою, якою ро­зуміємо», тобто спростовувалася ідея художньої творчості, що спиралася на візуальний досвід, від­бувалася пере­орієнтація на абстрактні категорії.

У межах М. р. художню творчість роз­глядають як своєрідну чаклунську здатність письмен­ника «заклясти» довкі­л­ля. Першорядне значе­н­ня він надає специфічному викори­стан­ню категорії часу задля виявле­н­ня його субʼєктивності та від­носності, від­мовляється від психологічної вмотивованості вчинків людини та детермінованості спільноти, висвітлює складні взаємо­звʼязки нижчої, оманливо позір­ної дійсності і вищої, сутнісної, зображує конкретно окреслений про­стір, який, однак, не збігається з реальним гео­графічним чи історичним. У творах М. р., де панують зро­зумілі втаємниченим, не завжди ір­раціональні закони, від­сутні ознаки каузальності, однак наявна жит­тєподібність. Тому вони від­різняються від фентезі. М. р. ще називають міфологічним чи символічним реалізмом, чудовою реальністю, реальністю дива. Він наявний у різних національних літературах, хоча не став ви­значальним напрямом: «Чевенгур» (1929) та «Котлован» (1930) А. Платонова, «Проклета авлија» («Проклятий двір», 1954) І. Андрича, творчість Ч. Айтматова та інші. М. р. сконцентрований у романах німецьких соціально незаангажованих письмен­ників Е. Кройдера («Die Gesellschaft vom Dach­boden» / «Товариство з горища», Гамбурґ, 1946), Елізабет Ланґ­ґес­сер («Das unaus­lösch­liche Siegel» / «Непоправний карб», Дюс­сельдорф, 1946), Г. Казака («Die Stadt hinter dem Strom» / «Місто за річкою», Берлін, 1947) та інших, які протистояли впливовій «Групі-47», пере­осмислювали інтертекс­ти романтизму й екс­пресіонізму. Притаман­не їм поетичне баче­н­ня космосу та людського світу від­повід­ало складності їх ро­зумі­н­ня з позицій логоцентризму, заперечувало тенденції літератури «крові та ґрунту» і пролетарського інтернаціонального мистецтва.

Вияви М. р. спо­стерігалися й у творах письмен­ника Й. Дена — автора есе «Littérature et Magie» («Література і магія», 1958), в якому об­стоювалася думка, що достемен­ні реалії дива до­ступні лише духовно багатій особистості. У 1950-і роки М. р. поширився в малярстві США, ві­домий як гіпер­реалізм. Найповніше свої зображально-виражальні можливості він як стильова течія роз­крив у латиноамериканській літературі, засвідчуючи неперебутність колективної міфологічної сві­домості, яка пере­осмислюється сучасною сві­домістю, проти­ставляється європейській традиції. Його специфіка роз­крита у досліджен­ні «Сучасна латиноамериканська проза» (1978) Ю. Покальчука. Започаткований у 1920-і роки, М. р. роз­винувся у 1950–60-і роки: «¡Écue-Yamba-O!» («Екуе-Ям-ба-о!», 1933), «El reino de este mundo» («Царство земне», 1949) А. Карпентьєра, «Jubiabá» («Жубіаба», 1935), «Mar Morto» («Мертве море», 1936), «Capitães da Areia» («Капітани піску», 1937) Ж. Амаду, «Hombres de maíz» («Маїсові люди», 1949), так звана бананова трилогія «Viento fuerte» («Сильний вітер», 1950), «El papa verde» («Зелений папа», 1954), «Los ojos de los enterrados» («Очі похованих», 1960) М.-А. Астуріаса, «Cien años de soledad» («Сто років самотності», 1967) Ґ. Ґарсіа Маркеса, а також твори X. Рульфо, X.-М. Арґедаса, X. Кортасара, X.-Л. Борхеса. Цей різновид М. р. живився традицією світового письменства, починаючи з античної доби («Золотий віслюк» Апулея), роз­винутою Ф. Рабле, Дж. Свіфтом, Е.-Т. Гофман­ном, Е. По, М. Гоголем (його вважають засновником М. р.), М. Салтиковим-Щедріним, М. Булгаковим, Ф. Кафкою, Дж. Джойсом та іншими, закоріненою в індіанському фольклорі, у досвіді іспанського рицарського роману та африканських звичаях. На витончену техніку сучасного наративу з часовими зміще­н­нями, поліфонічністю, пото­ком сві­домості, ремінісценціями новітньої психології, етнології, етно­графії, філософії впливають і особливості латиноамериканського світос­прийня­т­тя та гумору, несподіване одивне­н­ня. Для такої прози характерні інтертекс­туальні зрізи, традиційні сюжети та мотиви: інцест, Едіпів комплекс, потоп, кровна помста, ритуальне вбивство, любовний трикутник, одіс­сея, робінзонада тощо, які видаються жит­тєво достовірними, часто зображуються у буден­них умовах. Елементи детективу, невимушеного жарту, ґротеску, абсурду, інтелектуальної гри парадоксами, введені у сер­йозний наратив, надавали творам М. р. непо­вторності. Чимало ознак, які належать М. р., простежуються в українській «химерній прозі» — повісті «Марко Пекельний» О. Стороженка (Одеса, 1879), романах «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки, прекрасної Альчести, по Слобожанській Швайцарії» М. Йогансена (Харків, 1930), «Лебедина зграя» (1971) та «Зелені млини» (1976; обидва — Київ) В. Земляка тощо, у творчості Ч. Айтматова, А. та Б. Стругацьких, С. Кінґа та інших, усталюються в просторі постмодернізму, практиці постмодерністської чут­тєвості.

Ю. І. Ковалів

Завантажити статтю