Макросоціологія

Визначення і загальна характеристика

МАКРОСОЦІОЛО́ГІЯ (від макро... і соціологія) — соціологічні концепції та теорії, що вивчають тенденції функціонування і зміни довготривалих історичних процесів і явищ на рівні суспільства загалом та соціальних інститутів зокрема. Класики європейської соціології О. Конт, К. Маркс, Ф. Тьонніс, Г. Спенсер, Е. Дюркгайм, В. Зомбарт, М. Вебер працювали в галузі М., оскільки у своїх працях аналізували перехід від традиційного суспільства до індустріального та різні наслідки цього переходу на рівні соціальних структур, інститутів і великих соціальних груп. Від 1920–30-х рр. соціологи, особливо американські, орієнтувалися переважно на аналіз процесів соціалізації окремих індивідів, їхніх взаємодій у малих групах на рівні повсякденності. 

Соціологія 1-ї пол. 20 ст. концентрувалася на емпіричному вивченні груп та прошарків окремого суспільства-нації і багато в чому втратила інтерес до великих історичних процесів. При цьому Б. Mур, Й. Шумпетер, П. Сорокін, Н. Еліас, К. Полані продовжували макросоціологічні дослідження, які були недооцінені сучасниками, але отримали великий резонанс в останній третині 20 ст. За висловом американського соціолога Р. Коллінза, у серед. 20 ст. розпочався «золотий вік» історичної М. 

Нове покоління науковців звернулося до вивчення історичного матеріалу європейських, азійських, південноамериканських, африканських суспільств. З’явилися веберіанська гілка історичної соціології (Р. Бендикс, Ч. Тіллі, Р. Коллінз, Т. Скокпол, М. Манн) і марксистська гілка світ-системного аналізу (А.-Ґ. Франк, І. Валлерстайн, Дж. Гопкінс, Дж. Арріґі). 

Нині найрозвиненішими напрямами М. є дослідження військово-центрованого становлення сучасних держав (М. Манн, Ч. Тіллі), геополітичної динаміки, довгих циклів гегемонії (Р. Коллінз), порівняльного вивчення соціальних революцій і державних розпадів, краху імперій (Т. Скокпол), аналіз світових систем (Ф. Бродель, І. Валлерстайн, Дж. Арріґі). М. Манн досліджує природу масового насильства та влади. Поряд з веберіанським розрізненням джерел і сфер влади на політичну, економічну, військову, ідеологічну, він виокремлює дві форми державної влади: деспотичну та інфраструктурну. Перша означає здатність правлячої еліти приймати рішення, незважаючи на інтереси інших груп населення, друга пов’язана з можливостями держави контролювати власну територію через суспільство і забезпечувати здійснення прийнятих рішень. 

Одне із найбільш визнаних досягнень М. — праця Т. Скокпол «States and Social Revolutions: A Comparative Analysis of France, Russia and China» («Держави і соціальні революції: Порівняльний аналіз Франції, Росії і Китаю», Кембридж, 1979), що не тільки викликала значний резонанс у науковому світі й привернула увагу політиків, а й спричинила десятки серйозних досліджень революцій і революційних рухів у країнах Європи, Азії, Африки, Південної Америки. Згідно з Т. Скокпол, соціальні революції — швидкі базові перетворення державних і класових структур суспільства, які супроводжуються і частково виробляються через класові повстання знизу, насамперед спровоковані певною частиною контреліти. 

При вивченні глобальних соціальних змін особливу увагу капіталістичній світ-системі приділяє І. Валлерстайн. Ця система сформувалася в Європі 1450–1650 на підвалинах західноєвропейської світ-економіки і характеризується безперервним накопиченням капіталу. Вона складається з трьох частин, які в певному сенсі є ідеальними типами: ядро (країни Заходу з розвиненим індустріальним чи постіндустріальним виробництвом і сильною державою); периферія (країни, що спеціалізуються на видобутку ресурсів, мають аграрну економіку і слабку державу — т. зв. країни третього світу); напівпериферія (країни другої хвилі модернізації, у 20 ст. — соціалістичні країни, нині — країни, що утворилися після розпаду соціалістичного табору, а також Китай, Індія, Бразилія та ін.). На думку І. Валлерстайна, капіталістична світ-система заснована на нееквівалентному осьовому поділі праці між ядром і периферією. Країни ядра змушують периферію постачати сировину за заниженими цінами, що сприяє процвітанню центру і зубожінню периферії. 

В основу теорії геополітичної динаміки Р. Коллінза покладено класичне визначення М. Вебером держави як монополії легітимної влади на застосування насильства на певній території. Р. Коллінз перетворив кожне поняття цієї формули в змінну величину й сформулював низку положень: перевага в ресурсах і геопозиційна перевага сприяють територіальній експансії; держави всередині географічного регіону мають тенденцію з часом ділитися на менші угруповання; кумулятивні процеси призводять до тривалого спрощення з масштабними гонками озброєння і вирішальними війнами між небагатьма суперниками, а надмірне розширення — до ресурсної напруги і розпаду держави. 1980 він порівняв геополітичні позиції США і СРСР за критеріями своєї теорії та дійшов до висновку, що СРСР пройшов пік своєї могутності, тоді як могутність США залишиться відносно стабільною. Підтверджене часом «пророцтво» Р. Коллінза істотно підвищило престиж його теорії та М. загалом. 

У сучасній соціологічній думці М. продовжує розвиватися у напрямі аналізу нових глобальних процесів і геополітичних трансформацій.

Завантажити статтю