Маритен Жак

МАРИТЕ́Н Жак (Maritain Jacques; 18. 11. 1882, Париж — 28. 04. 1973, м. Тулуза, Франція) — французький філософ, теолог, письменник. Навч. у Сорбонні, Коледжі де Франс Гайдельбер. університету. Викладав у Париз. катол. інституті (1914–40), Інституті середньовіч. студій у Торонто (Канада, 1932–39), Колумбій. (1941–44) та Прінстон. (США, 1948–60) університетах. Брав участь в укладанні Заг. декларації прав людини 1948. Отримав Велику літ. премію Франц. академії (1961). Зазнав впливу поглядів А. Берґсона, Фоми Аквінського (сприяв відродженню його ідей у сучас. світі), Ш. Пеґі, Л. Блуа та Г. Дріша. Товаришував із М. Бердяєвим (від 1924) та Е. Муньє (від 1928). Засн. неотомізму. Наукові дослідження: естетика, політ. теорія, філософія науки та освіти, метафізика, літургія. Філософію вважав царицею наук. Першу філос. публікацію «Reasonand Modern Science» («Розум та модерна наука», 1910) присвятив захисту філософії томізму, де застерігав від узурпації наукою монополії на істину та підпорядкування нею розуму й філософії. Обстоював позиції катол. філософії. Наприкінці 1920-х рр. звернувся до соц. проблем. Розвинув засади ліберал. християн. гуманізму. Відкидав модерну думку за її інтерес до епістемології за рахунок метафізики. Намагався повернути філософію до домодер. поглядів Аквіната, розвиваючи їх та використовуючи для вирішення проблем сучасності. Розглядав метафізику як сферу знань, що має справу з буттям як таким, тобто досліджує перші принципи речей та їхні найвищі причини. Вважав, що люд. пізнання утримує буття як влас. об’єкт, а тому буття є формал. об’єктом інтелекту. Виділяв шляхи осягнення буття: 1) сенсибільне буття, коли об’єкт пізнається люд. інтелектом; 2) буття як буття, що є об’єктом метафізики. Цю відмінність поклав у розмежування типів пізнавал. активності: емпірич. науковця, математика, філософа, теолога та містика. Допускав у метафізиці містич. компонент, оскільки буття утримує непізнаваність. Стверджував, що бути метафізиком та філософом одночасно неможливо. Увів поняття «автентич. екзистенціалізм», завдяки якому первинність екзистенції передбачає верховенство інтелекту та пізнаванності. Пізнання Бога можливе через інтуїцію. Називав свою позицію крит. реалізмом за критику домінуючих раціоналіст. та емпірич. оцінок знань. Говорив про різні порядки та ступені знань, обумовлені природою об’єкта пізнання та ступенем його абстракції. Намагався встановити зв’язок між типами знань (на­ука, філософія, релігія, містика). Розглядав філософію природи як галузь спекулятив. філософії, що здійснює аналіз онтології тілесності, тобто розкриває перші принципи фіз. речей. Психологію вважав найвищою категорією філософії природи, місце якої визначав між наукою та метафізикою. Філософія науки має бути доповнена природозн. знан­­нями. Не вбачав суперечностей між вірою та розумом: реліг. віра є відкритою рац. дискурсу. Допускав існування природ., дофілос., рац. знання про Бога; що питання існування Бога та ін. фундам. реліг. вірування можуть стати предметом філос. дискусії. Соц. і політ. філософію присвятив захисту ліберал. демократії від тоталітаризму та індивідуаліст. утилітаризму. Наполягав на розрізненні понять «індивідуальність» (втілення гуманнос­­ті у конкрет. живому тілі; потребує суспільства для задоволення своїх матеріал. потреб) та «особистість» (люд. духовна ідентичність; шукає у суспільстві дружби та любові). Вважав ідею заг. блага фундаментом демократії і розглядав її як благо множин. особистостей: благо кожної індивідуал. особистості одночасно становить благо суспільства. На ідеї М. в укр. соц.-філос. думці посилалися А. Денисенко, О. Федів, І. Матвієнко, І. Бурлака, О. Капустін.

Завантажити статтю