Милозвучність і немилозвучність

МИЛОЗВУ́ЧНІСТЬ і НЕМИЛОЗВУ́ЧНІСТЬ — два протилежні явища в лінгвістиці, повʼязані з естетичною оцінкою мови на слух, яку найчастіше дають носії однієї мови стосовно іншої чи інших мов. Ці явища ґрунтовно не досліджено, оскільки їх частіше роз­глядають як естетичне, а не суто наукове поня­т­тя. Саме тому поки що не існує класифікації мов за М. і Н., хоча ви­вче­н­ня цих понять започатковано ще в давньо­грецьких працях із риторики.

Мило­звучність (евфонія) — здатність мови до мелодійного, гармонійного звуча­н­ня. Поширеною є думка про те, що українська мова — одна з найбільш мило­­звучних у світі. Щодо неї часто вживають епітети — соловʼїна, спів­оча, калинова та ін. Ефект мило­звучності в мовах за­звичай повʼязують з особливостями артикуляції:

• звуків і звукосполучень (у кожній мові артикуляція від­повід­них фонем має різний фонетичний вияв, так само особливим є по­єд­на­н­ня звуків в один мовлен­нєвий ланцюжок, а також якість їх вимовля­н­ня залежно від позицій у словах);
• слів і словосполучень (окремим мовам притаман­на заміна складних випадків вимовля­н­ня на легші, на­приклад, в українській мові це орфоепічні чергува­н­ня при­ймен­ників, часток, афік­сів: в — у — уві, і — й, з — із — зі, би — б, же — ж, ще — іще, хоч — хоча, -ся — -сь, від — од; спроще­н­ня звуків у групах приголосних при слово­зміні: ждн — жн, здн — зн, стл — сл, слн — лн, зкн — зн, скн — сн, шчк — шк та ін.; уникне­н­ня збігу двох і більше голос­них звуків у словах іншомовного походже­н­ня: франц. automo­bile — автoмо­біль, ісп. fiesta — фієста, грец. euphoria — ейфорія);
• фраз і їх сполучень — ідеться перед­усім про інтонацію, ритм, темп мовле­н­ня, які в кожній мові мають свої особ­ливості, на­приклад, ритм української мови по­вʼязаний із виразною довготою наголошених складів, повно­звучністю ненаголошених складів — завдяки цьому виразне українське мовле­н­ня у сприйнят­ті носіїв інших мов може асоціюватися зі спів­ом.

Важливою ознакою мило­звучності є пере­важа­н­ня в потоці мовле­н­ня дзвінких приголосних над глухими, а також чітке домінува­н­ня від­критих складів над закритими у структурі слів окремої мови.

Немило­звучність (какофонія) — здатність мови до грубого, важкого, немелодійного звуча­н­ня. До засобів, що впливають на немило­звучність мови, належать: від­сутність орфоепічних чергувань звуків; на­громадже­н­ня груп приголосних чи голосних звуків у словах; поширеність слів, у складі яких присутні лише однотипні приголосні (на­приклад, лише глухі); значне пере­важа­н­ня в мовлен­ні приголосних над голосними (особливо, коли голосні звуки в певних словесних позиціях редукуються, при­глушуються, а то й узагалі не артикулюються); поширеність у словах окремих «важких» типів приголосних, на­приклад, шиплячих; велика довжина слів.

М. і Н. роз­глядають не лише щодо окремих мов, а й текс­ту в ме­жах конкретної мови. Зокрема, цими явищами оперують у лінгвостилістиці перед­усім як засобами звукової, лексичної і синтаксичної організації усної чи писемної мови, особливо — мови художніх (поетичних) творів. На естетичне сприйня­т­тя мови (текс­тів) впливають також психо­акустичні властивості звуків. Так, у лінгвістичній теорії фоносемантики звуки поділяють на такі, що викликають приємні, хороші, теплі асоціації, і такі, що мають протилежні конотації. Від­повід­но, слова в текс­ті можуть спри­йматися мило­звучно, немило­звучно або нейтрально.

Зрештою, спри­йма­н­ня мови як мило­звучної чи немило­звучної залежить також від культурних стереотипів щодо її носіїв з боку того, хто оцінює, тобто від чин­ників, не повʼязаних без­посередньо з мовле­н­ням. Так, за деякими емпіричними дослідже­н­нями, споріднену мову реципієнти спри­ймають як більш мило­звучну, ніж зовсім не зро­зумілу; мову не­дружнього народу — як менш ласкаву для вуха, ніж інші; регіональний акцент своєї ж мови — менш естетичний за літературний стандарт тощо.

Завантажити статтю