Українська мова

Визначення і загальна характеристика

МО́ВА УКРАЇ́НСЬКА — національна мова українців. Державна мова України й рідна мова українців за її межами (в РФ, Білорусі, Польщі, Молдові, Казах­стані, Узбеки­стані, Словач­чині, Румунії, Італії, Португалії, Великій Британії, Канаді, США, Арґентині, Бразилії, Австралії та ін. країнах). Належить до 20-ти найпоширеніших мов світу — нею роз­мовляють бл. 45 млн людей. За генеалогічною класифікацією українська мова разом із білоруською та російською належить до східнословʼянської під­групи словʼянських мов індоєвропейської мовної сімʼї. З цими мовами вона має такі спільні риси, як повноголос­ся (сполуче­н­ня -оро-, -оло-, -ере-, -еле- в словах типу корова, голова, берег, пелена), початкове е на місці колишнього [je] (озеро, олень), приголосні [ж], [ч] на місці колишніх dj, tj, kt (межа, свіча, піч), від­сутність носових голосних (дуб, зуб, піч) тощо. За іншими фонетичними та граматичними особливостями українська мова має більше спільних рис із білоруською та верх­ньолужицькою (29), нижньолужицькою (27), чеською та словацькою (23), польською (21), сербською та македонською (20), мертвою полабською (19), словенською (18), а з російською мовою — лише 11.

Сучасна українська мова за структурою — флективна. У ній основне лексичне значе­н­ня міститься в коренях слова, зміст яких уточнюється числен­ними префіксами та суфіксами, а роз­галужена система закінчень забезпечує граматичну звʼязність мови.

Фонетика і граматика

Серед усіх словʼянських мов українська вирізняється багатьма специфічними особливостями. Для неї характерна найбільша кількість фонем, найбільша вокальність (див. Мило­звучність і немило­звучність), наявність середнього [и] на місці давніх [і] та [ы], голосний [і] на місці колишнього [ѣ] (дѣдъ, лѣсъ, хлѣбъ > дід, ліс, хліб) та в новозакритих складах на місці [о], [е] (столъ, печь > стіл, піч), чергува­н­ня [у] з [ў] (спіл. з білоруською мовою), пере­хід [е] в [о] після шиплячих та [й] (пшоно, чорний), фарингальний [h] замість вибухового [g] та фрикатив. [γ], паралельне вжива­н­ня закінчень -ові, -еві (-єві) у давальному від­мінку однини імен­ників чоловічого роду, кличний від­мінок імен­ників (брате, земле, друже, сину), давноминулий час вираже­н­ня дії, що від­булась в минулому, але раніше від дії, вираженої формою звичайного минулого часу (будівельники були припинили всі роботи, але потім від­новили), паралельне вжива­н­ня синтетичної та аналітичної форм дієслів майбутнього часу (житиму і буду жити, читатиму і буду читати), флексія -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього часу і наказового способу (візьмемо, напишемо, візьмімо, напишімо) та ін. Див. також Звук.

Абетка

Сучасна українська абетка, що сформувалася на графічній основі кириличної системи словʼянської писемності, має 33 літери для по­значе­н­ня на письмі 38-ми фонем. 21 літера по­значає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 — голосні звуки а, е, и, і, о, у та є, ю, я після мʼяких приголосних (синє, любов, лягти, але на початку слова, після голосних та апо­строфа вони по­значають по два звуки [й+е], [й+у], [й+а] (віє, юність, бʼє); літера ї завжди по­значає два звуки [й+і]; літера ь вживається для по­значе­н­ня мʼякості приголосних звуків (день, сьогодні).

Лексика

Основний словниковий фонд української мови складається зі спільноіндоєвропейської лексики, прасловʼянської лексичної спадщини, до якої належать, зокрема, історичні архаїзми (боярин, городище, древній, князь, муж, лук, рать, смерд), сучасні діалектизми (баюра, легінь, плай, чічка), з оригінальних слів, властивих лише українській мові (бага­т­тя, байдужість, батьківщина, без­умовно, володар, діяти, завзя­т­тя, загальний, згодом, лелека, линути, мереживо, млявий, мрія, паляниця, потужний, промовець, садиба, смуга, соняшник, темрява і багато ін.) та із запозичень з інших словʼян., а також германських, романських та інших мов. Серед цих запозичень — найсучасніша пере­важно інтернаціональна термінологія, повʼязана з науково-технічним про­гресом, новими економічними і су­спільно-політичними реаліями тощо (андроїд, бігборд, брокер, ваучер, віртуальний, гамбургер, гіпермаркет, дайджест, дерибан, дис­плей, іміджмейкер, інтернет, картридж, корупція, люстрація, маркетинг, медіа, менеджер, ноутбук, олігарх, онлайн, піар, пін-код, популізм, принтер, провайдер, рейдер, рейтинг, рекет, сайт, сервер, смартфон, трафік, фітнес, чартер, шоумен та ін.). За подібністю лексики най­ближчою до української є білоруська мова (84 % спільної лексики), а також польська (70 %), словацька (68 %) та російська (62 %).

Діалекти

У різних регіонах України збереглися історико-територіальні групи корін­ного українського населе­н­ня зі своїми давніми самона­звами та місцевими діалектами. За діалектними особливостями етномовну територію України поділяють на пів­нічне наріч­чя, або поліське (східнополіський говір, середньополіський говір, західнополіський говір), найбільш диференці­йоване пів­ден­но-західне наріч­чя (волинський говір, подільський говір, над­дністрянський говір, надсянський говір, покутсько-буковинський говір, бойківський говір, лемківський говір, закарпатський говір) і досить пізнє (від 16–17 ст.) пів­ден­но-східне наріч­чя (середньонад­дні­прянський говір, слобожанський говір, степовий говір). Див. також Атлас української мови.

Діалектне мовле­н­ня не вживається як засіб писемного спілкува­н­ня на загальноукраїнському рівні, проте широко використовується в класичних та сучасних художніх творах. Так, деякі особливості пів­нічноукраїнських говірок від­ображені в творах Лесі Українки, П. Куліша, У. Самчука, С. Васильченка, В. Дрозда, В. Шевчука, В. Лиса та ін., деякі елементи пів­ден­но-західних українських говорів від­биті у творах І. Франка, В. Стефаника, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, Марка Черемшини, Л. Мартовича, М. Устияновича, Ю. Федьковича, Ю. Андруховича, М. Матіос та ін.; мовні риси слобожанського говору простежуються у творах Г. Квітки-Основʼяненка, а середньо над­дні­прянський говір став основою нової української літературної мови.

Стилі

Сучасна українська літературна мова від­значається багатством функціональних стилів, серед яких виділяють науковий стиль, офіційно-діловий стиль, публіцистичний стиль, художній стиль, сакральний стиль, епістолярний стиль, роз­мовний (роз­мовно-побутовий) та ораторський стилі.

Джерела ви­вче­н­ня української мови

Для різно­аспектних лінгвістичних досліджень системи української мови нині існує ре­презентативна наукова база — Український електрон­ний національний лінгвістичний корпус, створений у Мовно-інформаційному фонді НАНУ (понад 180 млн слово­вживань), який по­стійно поповнюється новими матеріалами. Загальнонаціональне значе­н­ня має також Лексична картотека Ін­ституту української мови НАНУ (Київ), що нині налічує бл. 6-ти млн карток. Джерелами її комплектува­н­ня є пере­важно твори української художньої літератури від І. Котляревського до наших днів, а також під­ручники, посібники, наук.-популярна та су­спільно-політична література, твори усної народної творчості, преса тощо. Норми української мови встановлюють у словниках і довід­никах та в Правописі українському, обовʼязковому для всього су­спільства (див. Правопис).

Історія української мови

Походже­н­ня й історія української мови до цього часу не має загально­прийнятої версії й залишається обʼєктом гострих суперечок серед науковців і політиків. Най­аргументованішою й най­прийнятнішою є гіпотеза, згідно з якою фонетичні та граматичні особливості, властиві українській мові, формувалися протягом багатьох віків, починаючи від пізнього періоду прасловʼянської мови (серед. 1-го тис. н. е.), східний ареал якої містився в межах сучасного українського Поліс­ся та Лісо­степу (від Припʼяті до Росі та від Карпат до нижніх течій лівих приток Дні­пра — Сули, Псла та Ворскли). Через це українська мова пере­йняла від прасловʼянської значний лексичний фонд і чимало граматичних (насамперед морфологічних) рис, які в інших словʼянських мовах замінилися новими, а в українській вони склали найдавнішу групу своєрідних мовних особливостей. До прасловʼянської спадщини варто зарахувати: закінче­н­ня -у в родовому від­мінку однини імен­ників чоловічого роду (меду, дому, солоду); паралельні закінче­н­ня -у та -ові, -еві (-єві) в давальному від­мінку однини імен­ників чоловічого роду (брату, дому, сину і братові, домові, синові); чергува­н­ня приголосних г, к, х зі свистячими з, ц, с у давальному та місцевому від­мінках однини імен­ників (слуга — слузі, ріка — на ріці, муха — мусі); кличний від­мінок імен­ників (брате, жено, княже); закінче­н­ня -ої в родовому від­мінку однини прикметників жіночого роду (великої, дорогої, золотої); форми давального від­мінка за­ймен­ників мені, тобі, собі; форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів 1-ї дієвід­міни без кінцевого -ть (може, іде, живе, убиває, поучає); закінче­н­ня -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів (даємо, ставимо, питаємо, даймо, по­ставмо, спитаймо) та ін.

Значна частина специфічних для української мови фонетичних рис (деякі спільні й для інших сусідніх мов) по­ступово зʼявилися вже після роз­паду прасловʼянської етномовної спільності (5–6 ст. н. е.), коли на основі населе­н­ня Київщини, Чернігівщини, Пере­яславщини, Галичини та Волині почав формуватися український етнос і від­повід­но — його мова. Цей процес від­бувався синхрон­но з формува­н­ням інших словʼянських і несловʼянських етносів Європи в 2-й пол. 1-го тис. н. е. З великою вірогідністю можна вважати, що протягом цього часу, ще в дописемний період, у народному мовлен­ні на від­значених українських теренах від­бувалися такі фонетичні процеси: пере­творе­н­ня вибухового задньо­язикового приголосного g у фрикатив. γ, а потім у фарингальний h (hолова, ноhа, hородити); поява в деяких говорах (можливо, у волинян та деревлян) при­ставних приголосних в, г (восінь, возеро, вухо, госінь, гозеро, говес, горати); зли­т­тя давніх голосних ы, і у середній звук и; взаємне зближе­н­ня ненаголошених голосних е — и (ве^исна, се^ило, ве^иликий, ожи^еве); пере­хід е після ж, ч, ш перед на­ступним твердим приголосним в о (женатый > жонатий, єго > його, пшено > пшоно); пере­творе­н­ня дифтонга іе, що на письмі по­значався літерою ѣ, у голосний і (вѣче > віче, дѣти > діти, лѣсъ > ліс). Характерні риси, притаман­ні українській мові, формувалися й у сфері морфології, зʼявлялися нові слова, не ві­домі в інших словʼянських мовах. У Київської Русі протягом 10–12 ст. у звʼязку із занепадом ультракоротких (редукованих) голосних о, е, що на письмі по­значалися літерами ъ, ь, у ран­ній Українській мові зʼявилися нові фонетичні риси: ці короткі голосні в новозакритих складах пере­йшли спочатку в довгі [ō], [ē], а потім в і (конь > кінь, печь > піч). Замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- зʼявились -ри-, -ли- (гриміти, кривавий, глитати), приголосний л у певних позиціях пере­йшов у короткий звук ў: воўк, воўна, доў­гий, моўчати), суфікс -ский помʼякшився у -ський, від­булося подовже­н­ня приголосних у словах типу збіж­жя, зілля, життя, суддя, ніччю тощо.

Таким чином, кін. 12 ст. можна умовно ви­знати часом заверше­н­ня формува­н­ня фонетико-фонологічних та інших основних особливостей Української мови як само­стійної мовної системи й початком нового етапу її історії. Більшість за­значених мовних рис досить широко зафіксовано вже в найдавніших писемних памʼятках 11–13 ст. з Пів­ден­ної Русі й систематично ви­ступають у пізнішій писемності 14–15 ст. і далі. Цей факт пере­конливо спростовує ще донедавна офіційну й ідеологічно заангажовану версію походже­н­ня східнословʼянських мов, згідно з якою вважалося, що після прасловʼянської епохи понад 500 р. тривав східнословʼянський період з давньоруською народністю й спільною для всіх східних словʼян давньоруською мовою. Цей період нібито закінчився аж у 12–13 ст. унаслідок фе­одальної роз­дрібненості Київської Русі. Натомість мовні та історичні факти свідчать про те, що після роз­паду прасловʼянської спільності в 5–6 ст. н. е. на її колишній території формувались не словʼянські етномовні угрупова­н­ня, а окремі етноси зі своїми від­мін­ними мовними особливостями (див. Концепція давньоруської мови ).

Консолідація українського народу й становле­н­ня його мови на Над­дні­прянщині та Над­дністрянщині гальмувалося тим, що після монголо-татарської навали його землі входили до різних держав: Київщина, Чернігово-Сіверщина, Пере­яславщина, Поді­л­ля й більша частина Волині — до Великого Князівства Литовського з офіційною «руською» (тобто староукраїнською) писемно-літературною мовою, Пів­нічна Буковина вві­йшла до Молдавського князівства, західна частина Волині й Галичина — до Польщі, а Закарпа­т­тя — до Угорщини.

У 2-й пол. 16 — 1-й пол. 17 ст. українці заселяли Чернігівщину, Київщину, Пере­яславщину, Поді­л­ля, Запоріж­жя, Волинь, Галичину, Пів­нічну Буковину та Закарпатську Русь. Провід­на роль у культурному роз­витку українського народу належала Середній Над­дні­прянщині, від 14 ст. — і Галицько-Волинській землі, для яких вживалася назва «Україна» (тобто «край», «земля, заселена своїм народом»), уперше зафіксована в Іпатіївському літописі 1187:

«и плакашася по немь [авт. — пере­яславським князем Володимиром Глібовичем] вси пере­яславци… о нем же Украина много постона».

Для консолідації українського народу та його мови й роз­витку його самосві­домості велике значе­н­ня мали міста Київ та Львів, що стали могутніми осередками української науки, освіти й культури. Культурно-політ. життя Галичини та Волині в 1-й пол. 13 ст. помітно впливало на всю Над­дні­прянщину, а волинські говірки стали основою староукраїнської писемно-літературної мови — насамперед давніх українських грамот 13–15 ст. з їхніми місцевими поліськими (укр.-білорус.) мовними рисами. Памʼятки української мови 16 — 1-ї пол. 18 ст. ще повніше й послідовніше від­бивають специфічні українські фонетичні та граматичні особливості: появу нових [о] та [е] перед сонорними л, м, н, р (вузол, земель, вогонь, вихор), появу перед сонорним та съ- при­ставного и (Ильвов — Львів, илжа, иръжавєть, изъпочи­ти, изробити), спроще­н­ня в групах приголосних (кажному, позно, серце, слати, мла — імла), асиміляцію приголосних (прозба, прутко, небощик), зміну л > ў в певних позиціях (повно, мовчати, шовк, роз­валивъся), втрату початкового голосного перед приголосним у власних і загальних на­звах (Єрусалим, Ларион, Ларивон, Сидор, грати), стверді­н­ня колишніх мʼяких шиплячих приголосних (жыто, нашыми, стоячы). У морфологічній структурі української мови в тогочасних памʼятках від­ображені дієслівні форми на -но, -то (украдено, убито) і форми майбутнього часу на -му, -меш, -ме, -мемо, -мете, -муть, стягнені форми прикметників (велики очи, гусяча вика, козацька шабля), аналітичні форми наказового способу з часткою нехай (нехай пребываєт, нехай посылаєт), нові способи вираже­н­ня синтаксичних звʼязків у рече­н­нях за допомогою сполучників або, який (яка, яке, які), аби жеби (жеб), щоби (щоб), тільки, лише (лиш), ледве тощо.

На кінець 18 ст. староукраїнська писемно-літературна мова вичерпала свої можливості через не­сприятливу політичну ситуацію та інші чин­ники. Вона занепала й витіснилася церковно­словʼянською мовою, а замість неї почала формуватися нова (сучасна) українська літературна мова на народній основі середньонад­дні­прянського говору. Її риси стали виявлятися, починаючи від 2-ї пол. 17 ст. у творчості І. Галятовського, А. Радивиловського, І. Некрашевича та в українських інтермедіях до шкільних драм 17–18 ст. Якуба Гаватовича та інших авторів. Зачинателем нової української літературної мови вважають І. Котляревського (1798 ви­йшли друком 3 перші частини його «Енеїди»), а також поетів-романтиків 1-ї пол. 19 ст. Є. Гребінку, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забілу, М. Петренка, прозаїка Г. Квітку-Основʼяненка та ін. Мова їхніх творів базувалася на роз­мовно-побутовому та фольклорно-пісен­ному джерелах народної мови. Основоположником нової української літературної мови став Т. Шевченко, творчість якого від­значається багатством тем і жанрів, а лексичний склад і граматичний лад його мови стали зразком і нормою для письмен­ників та діячів української культури на­ступних поколінь і в усьому істотному збереглися аж до нашого часу. Мовні традиції Т. Шевченка продовжили й роз­винули насамперед письмен­ники-уродженці Київщини та Полтавщини — І. Нечуй-Левицький, Л. Глібов, Панас Мирний, Олена Пчілка, М. Зеров, Остап Вишня, Григорій і Григір Тютюн­ники, О. Гончар та ін. Виражальні особливості сучасної української літературної мови збагачували також письмен­ники з інших етномовних ареалів — І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Олександр Олесь, О. Кобилянська, В. Стефаник, П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, Ю. Яновський, М. Бажан, П. Загребельний, І. Багряний, У. Самчук, М. Стельмах, Р. Іваничук, В. Шевчук та ін.

Щороку в Україні 27 жовтня від­значають День української писемності та мови, що за церковним календарем від­повід­ає дню вшанува­н­ня памʼяті Преподобного Нестора Літописця (родзинкою свята є радіодиктант національної єд­ності). Водночас 21 лютого — Між­народний день рідної мови.

Див. також: Заборона української мови, Між­мовні контакти української мови, Мовне законодавство.

Літ.: Па­вловскій А. Грам­матика мало­рос­сійскаго нарѣчія. С.-Петербургъ, 1818; Крымскій А. Украинская грам­матика. Т. 1–2. Москва, 1907–08; Шах­матовъ А. Краткій очеркъ исторіи малорус­скаго (украинскаго) языка // Украинскій народъ въ его прошломъ и насто­ящемъ. Петро­градъ, 1916; Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії українсь­кої мови та хрестоматія з памʼятників письменської старо-українщини ХІ–ХVІІІ вв. К., 1924; Булаховський Л. А. Пита­н­ня походже­н­ня української мови. К., 1956; Жилко Ф. Т. Говори українсь­кої мови. К., 1958; Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови. Уж., 1960; Пита­н­ня історичного роз­витку української мови. Х., 1962; Самійленко С. П. Нариси з історичної морфології української мови. Ч. 1–2. К., 1964–70; Сучасна українська літературна мова. Фонетика. К., 1969; Сучасна українська літературна мова. Морфологія. К., 1969; Чапленко В. Історія нової української літературної мови (ХVІІ ст. — 1933). Нью-Йорк, 1970; Плющ П. П. Історія української літературної мови. К., 1971; Филин Ф. П. Происхождение рус­ского, украинского и белорус­ского язы­ков. Ленин­град, 1972; Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. К., 1972; Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія. К., 1973; Історія української літературної мови. Морфологія. К., 1978; Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія української мови. Фонетика. К., 1979; Історична граматика української мови. К., 1980; Історія української мови. Лексика і фразеологія. К., 1983; Історія української мови. Синтаксис. К., 1983; Русанівський В. М. Джерела роз­витку східнословʼянських літературних мов. К., 1985; Муромцева О. Г. Роз­виток лексики української літературної мови в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. Х., 1985; Пів­торак Г. П. Формува­н­ня і діалектна диференціація давньоруської мови. К., 1988; Пів­торак Г. П. Українці: звідки ми і наша мова. К., 1993, 2014; Огієнко І. Історія української літературної мови. К., 1995; Матвіяс І. Г. Варіанти української літературної мови. К., 1998; Русанівський В. М. Історія української літературної мови. К., 2002; Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Х., 2002; Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні. К., 2004; Пів­торак Г. П. Походже­н­ня українців, росіян, білорусів та їхніх мов. К., 2004; Тищенко К. Долітописна мовна історія українців. К.; Дрогобич, 2016; Тараненко О. Українська літературна мова кінця ХХ — першої чверті ХХІ ст.: стан і тенденції роз­витку // Вісник НАНУ. 2025. № 7.

Г. П. Пів­торак

Завантажити статтю