МИ́ЦИК Вадим Федорович (12. 08. 1940, с. Вишнопіль Тальнів. р-ну Київ., нині Черкас. обл. — 06. 08. 2023, м. Тальне Звенигородського р-ну Черкаської обл.) — етнолог, археолог, музеє­знавець. Син Федора, брат Мирослава Мициків. Доктор філософії у галузі культурології (2008), професор (2008). Заслужений працівник культури України (2006). Премії ім. В. Хвойки (1993), обл. ім. М. Максимовича (1995), ім. І. Нечуя-Левицького Укр. фонду культури (2012). Закінчив Черкаський педагогічний ін­ститут (1967). Учителював. За­знав політичних утисків: 1965 від­рахований із факультету журналістики Київського університету; 1973 по­збавлений права працювати у журналістиці, освіті, культурі. Був ін­структором Звенигородського автопід­приємства, працював у ред. газет міст Жашків (Черкаська обл.) і Тальне. Створив 7 музеїв, зокрема Тальнівський музей історії хліборобства (директор від 1985). Видавав тальнівські газети «Світовид» (1991–95), «Звенигора» (1995–96). Понад 20 років брав участь у роз­копках міст та селищ трипільської культури. Автор низки статей про трипільців-хліборобів. Досліджує свята Сонячного кола, народні обряди та мистецтво. Упорядкував альбом «Писанки Черкащини» (1992; 2007), книги «Я горю вогнем коха­н­ня: Листи Ф. Мицика та І. Баранюк (Мицик)» (2011), «Зажинок: Красне письменство Тальнівщини» (2015), «Мудрі слова Матвія Шестопала» (2016; усі — Київ).