МАРМАРО́ЩИНА — історико-гео­графічний край. Роз­ташована у Карпатах на лів­обереж­жі ріки Тиса (притока Дунаю). Інші назви — Мараморош, Мармарош. Уперше назва «Мараморош» зга­дана у грамоті під 1199 рік. До 14 столі­т­тя край був малозаселеним, його використовували як територію для полюва­н­ня угорські королі і бояри. Від 1303 ним управляв під­даний угорському королю воєвода. У 14 століт­ті почалася колонізація Мараморощини волохами-румунами із Семи­гра­д­дя та русинами-українцями з Галичини. 1385 Мараморощину пере­творено на Марамороську жупу (комітат). Після поділу Угорщини 1526 Мараморощину ві­ді­йшла до Семи­гра­д­дя, 1733 знову повернулася в Угорщину, під владою якої залишалася до 1919 року. 

До початку 18 столі­т­тя більшість населе­н­ня Мараморощини становили румуни, згодом — русини-українці. На­приклад, 1839 у Марамороському комітаті мешкало 49 тисяч румунів і 84 тисячі українців, на­прикінці 19 столі­т­тя — 65 тисяч румунів і 122,5 тисячі українців. На початку 20 столі­т­тя площа Мараморощини складала 10 350 км2, населе­н­ня — 360 тисяч осіб, з них бл. 45 % становили русини-українці, 24 % — румуни, решта — євреї, німці, угорці, словаки та інші. 

Пів­нічна (більша) частина краю належить до українських етнічних територій і є східною частиною Закарпаття (територія сучасних Рахівського, Тячівського, Хустського і Між­гірського ра­йонів Закарпатської області), пів­ден­на частина (повіт Мараморош, Румунія) заселена пере­важно румунами. Адміністративним центром Мараморощини було місто Мараморош-Сіґет (нині місто Сіґету-Мармацієй, Румунія). Населе­н­ня Мараморощини, зокрема й русини-українці, брало активну участь у пов­стан­ні Д. Дєрдя 1514, гайдуцьких антифе­одальних ви­ступах 17 — початку 18 століть, національно-визвольній війні угорського народу 1703–11 під керівництвом Ф. Ракоці. На початку 20 столі­т­тя угорська влада організувала Мараморош-Сіґетські процеси (1904, 1906, 1913–14) проти українських селян православної віро­сповіда­н­ня, яких звинувачували у державній зраді через масовий вихід із греко-католицької Церкви і пере­хід до православʼя, що викликало бурхливу реакцію в демократичних колах Європи проти сваві­л­ля угорського судочинства. 

Після роз­паду Австро-Угорщини згідно з ріше­н­нями Сен-Жерменського мирного договору та Тріанонського мирного договору 1920 Мараморощину поділено: її пів­нічна частина (3/5 території) ві­ді­йшла до Чехо-Словач­чини, де створили Марамороську жупу (ліквідовану під час адміністративної реформи 1927), а пів­ден­на частина (2/5 території) з населе­н­ням у 32 тисячі осіб — до Румунії. Державний кордон проходив уздовж Тиси і не збігався з етнічним. Так, до Румунії ві­ді­йшла частина української території — долина річок Вишеу і Рускова з 27-ма тисячами русинсько-українського населе­н­ня (у найбільшому селі — Руська Поляна — мешкало 7 тисяч, у місті Мараморош-Сіґет — бл. 3 тисячі русинів-українців). Основним заня­т­тям українців у пів­ден­ній частині Мараморощини — землеробство, скотарство та гірничодобувна промисловість. Українське національне життя роз­вивалося слабо через політику румунізації, якій протистояла насамперед греко-католицька Церква (у між­воєн­ні роки тут діяли 11 українських греко-католицьких парафій і 3 філії). На початку 1920-х років українці в Мараморошчині у румунському парламенті пред­ставляли 2 посли (депутати) — О. Ільницький і Т. Боготей. У цей час на Мараморощині існували Руська партія та філія Української національної партії, які ві­ді­гравали не­значну роль у су­спільно-політичному житті. Культурно-освітню діяльність українців Мараморошчини очолював І. Одовічук. У березні 1939 українське населе­н­ня Мараморощини допомогало втікачам із Карпатської України. 1940 Мараморощину зайняли угорці, 1944–45 — радянські війська. 

У січні 1945 в Мараморош-Сіґеті пред­ставники народних комітетів 17-ти українських сіл створили Народний демократичний фронт, який 4 лютого 1945 провів Марамороський зʼїзд народних комітетів. На ньому 426 делегатів обрали Марамороський народний комітет у складі 34-х осіб, які прийняли петицію про воз­зʼ­єд­на­н­ня із Закарпатською Україною в складі Радянської України і про­інформували про це уряди СРСР і УРСР. У травні 1945 радянський уповноважений Союзної контролюючої комісії в Румунії під за­грозою арешту наполягав на роз­пускові Марамороського народного комітету і пере­дачі всієї повноти влади румунській адміністрації. Не­зважаючи на клопота­н­ня голови Народної ради Закарпатської України І. Туряниці та голови уряду УРСР М. Хрущова, Й. Сталін наказав від­кликати з Мараморош-Сіґету уповноважених Закарпатської України. Таким чином, обʼ­єд­на­н­ня всієї Мараморощини із Закарпатською Україною не від­булося, її пів­ден­на частина залишилася у складі Румунії. 

Нині у пів­ден­ній частині Мараморощини (Сіґетському і Вишевському ра­йонах Марамороського повіту), по річках Рускова, Вишеу і по лівому березі Тиси, роз­ташовані 13 сіл, в яких проживають понад 37 тисяч українців. Найбільшими серед них є Руська Поляна — 11 тисяч, Рускова — 6 тисяч, Ремець — 2,4 тисячі, Кричунів — 1,8 тисячі, Вишавська Долина — 1,7 тисячі, Красна — 1,5 тисячі, Бистрий — 1,5 тисячі мешканців. У селах Вишня Рівна, Криве, Луг над Тисою загальна частка української етнічної населе­н­ня складає бл. 95 %. Після тривалого періоду мадяризації та румунізації щодо українців Мараморощини українське культурне життя дещо покращало від 1948, коли румунська влада надала права для національних меншин у шкільництві. 

Однак і нині в Румунії, де за офіційними даними нараховують 65 тисяч українців (а за даними Союзу українців Румунії — 250 тисяч), українська національна меншина пере­буває в досить складних умовах щодо збереже­н­ня та роз­витку своєї національної ідентичності, задоволе­н­ня освітніх і культурно-інформаційних потреб. У Румунії немає жодного українського дитячого садка та жодної школи з викла­да­н­ням більшості предметів українською мовою. На Мараморощині лише в 11-ти дитячих садках із румунською мовою вихова­н­ня та 8-ми восьмирічних школах із румунською мовою на­вча­н­ня українську мову і літературу викладають як окремий предмет. У повіті діє єдиний в Румунії український ліцей. Вищу освіту українською мовою можна здобути в 3-х на­вчальних закладах, але лише за однією спеціальністю — українська мова і література. Фактично від­сутні будь-які друковані засоби масової інформації українською мовою, окрім періодичних ви­дань Румунії Союзу українців.