ГАЛИЧИНА́ — історико-гео­графічний край на Пів­ніч від Карпат у басейні річок Дністер (верх­ня і середня течії), Західний Буг (верх­ня течія), Сян (верх­ня течія). За сучасний адміністративний поділ охоплює територію Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (окрім пів­нічної частини, яка належить до Волині) областей України, а також східні повіти Під­карпатського воєводства Польщі. Її площа у межах України становить 49,5 тисяч квадратних кілометрів, населе­н­ня — понад 5 міль­йонів осіб. Знаходиться у лісовій і лісо­степовій (включаючи перед­гірʼя і гори) природно-гео­графічних зонах.

Назва краю походить від назви столиці Галицько-Волинського князівства — міста Галич, що в межах сучасного села Крилос Галицького ра­йону Івано-Франківської області. До середини 12 столі­т­тя інформація про Галичину обмежена кількома уривковими літописними пові­домле­н­нями, зокрема про племена бужан, тиверців і карпатських хорватів, які проживали тут. У середні віки її територія була обʼєктом гострого суперництва між Київською Руссю, Польщею, Угорщиною і Литвою, внаслідок чого у 1199 році Галичина уві­йшла до складу Галицько-Волинського князівства, а у 1387 році — до Польського королівства, спершу як Королівство Русі, де зберігався давньоруський устрій, згодом — як Руське (1434) і Белзьке (1462) воєводства. Входже­н­ня галицьких земель до Польського королівства (від 1569 року — Речі Посполитої) при­звело до по­ступового обмеже­н­ня політичних прав української населе­н­ня і полонізації її провід­них верств. Українська (за тогочасною термінологією — руська) етнічна сві­домість у Галичині зберігалася серед галицького селянства, частково міщанства і дрібної шляхти. Організаційними осередками української національно-культурного життя стали братства. Важливу роль у формуван­ні національної ідентичності галицьких українців ві­діграла місцева православна Церква, з ініціативи якої 1596 року було укладено Берестейську церк. унію, хоча уніатська Церква утвердилася в Галичині тільки на межі 17–18 століть. Українці Галичини взяли участь у Національно-визвольній війні під проводом Бог­дана Хмельницького, однак широкого роз­маху пов­станський рух тут не набув.

Унаслідок першого (1772) поділу Польщі Галичина уві­йшла до складу Ав­стрійської монархії і разом з частиною польських земель була виділена в окрему провінцію з центром у Львові. Після деяких територіальних змін у середині 19 столі­т­тя ця провінція отримала назву «Королівство Галичини і Володимирії (Лодомерії) з Великим князівством Краківським, князівствами Освенцімським і Заторським» (етнічну українську частину провінції називали Східною Галичиною). Політико-правовим аргументом при­єд­на­н­ня стала приналежність цієї території у період Галицько-Волинського князівства до Угорщини. У складі Ав­стрійської (від 1867 року — Австро-Угорської) імперії Галичина залишалася аж до її роз­паду в 1918 році. За територією (78,5 тисяч квадратних кілометрів) вона була найбільшою ав­стрійською провінцією. У 1910 році тут проживало 8,0 міль­йонів осіб, з них 5,2 міль­йони — у Східній Галичині. У 1900 році частка поляків у під­ав­стрійській Галичині становила 45,8 від­сотків, українців — 42,4 від­сотка, євреїв — 11,0 від­сотка (дані по­дано за віро­сповіда­н­ням, від­повід­но — римо-католики, греко-католики, юдеї), при цьому в містах українці за чисельністю помітно по­ступалися полякам і євреям. За етнічною ознакою провінція умовно поділялася на Західну, зі значною чисельною пере­вагою польського населе­н­ня, і Східну, де українці становили 63,4 від­сотка, поляки — 22,7 від­сотка, євреї — 12,9 від­сотка. Кордоном українсько-польського роз­межува­н­ня була річка Сян. За соціальною приналежністю основу українського населе­н­ня Галичини становило селянство, громадська самосві­домість якого після скасува­н­ня особистої залежності (1780-і роки) і панщини (1848 рік) швидко зро­стала. Однак найбільш національно-сві­домою верствою українського населе­н­ня Галичини до початку 20 столі­т­тя залишалося греко-католицьке духовенство. Поляки у Східній Галичині були пред­ставлені пере­важно великими та середніми земле­власниками. Їх соціальний конфлікт із українським селянством став одним із чин­ників польсько-українського проти­стоя­н­ня. Польська аристократія, яка походила в основному з полонізованих українських шляхетських родин, вважала Східну Галичину «своїм» краєм і претендувала на роль його провід­ної верстви.

Економіка Галичини, як і інших провінцій Австро-Угорщини, роз­вивалася в умовах від­носної господарської само­стійності: щороку органи кра­йового самоврядува­н­ня формували місцевий бюджет і мали право само­стійно роз­поряджатися певними коштами, основним джерелом надходже­н­ня яких було додаткове оподаткува­н­ня. У 1900 році 77 від­сотків населе­н­ня Галичини працювало в сільському господарстві (українців — 94 від­сотка, поляків — 74 від­сотка, євреїв — 26 від­сотка). Селянські господарства в краї роз­вивалися в умовах го­строї не­стачі землі, що зумовило на межі 19–20 століть масову сільсько-господарську еміграцію до Західної Європи та Америки. Для їх під­тримки у другій половині 19 столі­т­тя почали створюватися фінансово-кредитні та ко­оперативні установи, серед них українські — обʼ­єд­на­н­ня споживчої кооперації «Народна торгівля» (1883), ко­оперативний банк «Дністер» (1895). Економічний потенціал Галичини значно по­ступався промислово роз­винутим центральним регіонам Австро-Угорщини. На початку 20 столі­т­тя в промисловості працювало близько 9 від­сотків населе­н­ня провінції (українців — 1,5 від­сотка, поляків — 9 від­сотка, євреїв — 26,5 від­сотка), з них на великих під­приємствах — лише 10 від­сотка. Провід­ні позиції за­ймали виробництво готового одягу, продуктів харчува­н­ня, сфера обслуговува­н­ня, деревооб­робна галузь.

Політичне-правове поле і звʼязки з іншими народами Габсбурзької монархії орієнтували галицьке су­спільство до західної і центральної європейської моделі політичного роз­витку. Кон­ституційні пере­творе­н­ня в Австро-Угорщині, започатковані революцією 1848–1849 років, були остаточно утверджені у 1860-х роках. Новий державний устрій по­єд­нував станові пере­житки середньовіч­чя з новітніми ліберально-демократичними принципами, зокрема засади національної рівноправності з обмеже­н­ням на практиці національних прав політично слабших народів на користь сильніших — німців, поляків, угорців. Під час кон­ституційних і децентралізаторських пере­творень 1860-х років український національний рух у Галичині не зміг належно протидіяти польському, оскільки чисельна пере­вага населе­н­ня не гарантувала національно-політичну рівноправність. Слабкість українського національного руху, від­сутність у українському су­спільстві заможних верств, пере­рваність історико-правової традиції при­звели до того, що польські діячі Галичини закріпили за собою статус політичних союзників ав­стрійського уряду й зосередили у своїх руках ключові ланки влади у провінції. Вищим органом ав­стрійської державної влади у Галичині з 1849 по 1918 рік було Галицьке намісництво, компетенція якого ви­значалась повноваже­н­нями ав­стрійських міністерств внутрішніх справ, віро­сповідань і освіти, сільського господарства, частково фінансів і торгівлі. Галицький намісник, якого обирав імператор, як правило, з пред­ставників польської консе­рвативної аристократії, був його особистим пред­ставником у провінції. Він при­значав нижчих чиновників, пропонував кандидатури на вищі адміністративні посади, на­глядав над управлінськими ін­ституціями, виконував спеціальні доруче­н­ня. На початку 20-го столі­т­тя галицькими намісниками були: Леон Пінінський (1898–1903), Адам Потоцький (1903–1908), Міхал Бобжинський (1908–1913), Вітольд Коритовський (1913–1915).

Важливою школою легальної політичної боротьби стала для галицьких українців участь у діяльності парламентських установ. З 1861 по 1914 рік у Галичині діяв регіональний пред­ставницько-законодавчий орган — Галицький кра­йовий сейм. Від 1900 року він складався зі 161 депутата, яких обирали по чотирьох групах (куріях): великих земле­власників (44 депутати), міст (29), торгово-промислових палат (3), містечок і сіл (74); 11 депутатів входили до сейму на під­ставі за­йманих посад (вищі церковні ієрархи, ректори вищих на­вчальних закладів). Право голосу обмежувалось податковим цензом і належало близько 10-ти від­соткам населе­н­ня провінції. Виборчий закон забезпечував галицьким полякам більшість у сеймі, оскільки українці могли здобути лише третину мандатів. На практиці через поруше­н­ня закон­ності на виборах і слабкість українського національного руху кількість українських пред­ставників у сеймі здебільшого становила 15–20 осіб. Законодавча компетенція сейму була обмеженою, однак від­кривала певні можливості для роз­витку національної культури, упорядкува­н­ня соціально-економічних від­носин і місцевого самоврядува­н­ня, узгодже­н­ня інтересів різних су­спільних груп. На початку 20-го столі­т­тя лідерами українського сеймового пред­ставництва були: Євген Олесницький, Костянтин Левицький, Євген Петрушевич, Володимир Дудикевич, Михайло Король. У цей час першочерговим політичним зав­да­н­ням українського руху у Галичині стала боротьба за збільше­н­ня пред­ставництва депутатів-українців у Галицькому сеймі. Вона завершилась укладе­н­ням у 1913 році польсько-української угоди, згідно з якою українцям було гарантовано 27 від­сотків депутатських мандатів. Виборча реформа продемонструвала силу українського руху і довела можливість досягне­н­ня між­національного ком­промісу.

Депутати від Галичини діяли також в ав­стрійському парламенті (Державній Раді) у Відні. Виборче право до нього декілька разів за­знавало сут­тєвих змін, які роз­ширювали коло учасників виборчого процесу, зокрема від 1896 року кількість депутатів Державної Ради становила 425 осіб, з них 78 пред­ставляли Галичину. У 1907 році проведено виборчу реформу на під­ставі загального, прямого, рівного й таємного голосува­н­ня, однак виборчі округи при цьому сконстру­йовано так, щоб зберегти спів­від­ноше­н­ня національних сил. З 516 депутатів Державної Ради Галичину пред­ставляли 106 (з них 27 — українці). Польське пред­ставництво (Польське коло) було однією з найсильніших парламентських фракцій, яка сут­тєво впливала на політику уряду, натомість українські депутати до виборчої реформи 1907 року не ві­ді­гравали у Державній Раді помітної ролі. Українське пита­н­ня порушувалося в ній епізодично, пере­важно у звʼязку з ви­ступами українських депутатів із протестами проти поруше­н­ня закону про вибори у Галичині. Лідерами українського парламентського пред­ставництва на початку 20-го столі­т­тя були: Олександр Барвінський, Юрій Романчук, Костянтин Левицький, Дмитро Марков.

Досвід роботи в органах самоврядува­н­ня галицькі українці набували й на місцевому (повітовому й громадському) рівні. Після кількох змін у 1867 році закріпився поділ провінції на 74 повіти (з них 48 — у Східній Галичині) і 2 міста (Львів і Краків), що управлялися за власними статутами. Адміністративні повіти у Галичині одночасно були виборчими округами. У них діяли повітові ради — виборні органи з 26 членів, до компетенції яких належали господарські справи повіту. Пере­вага у повітових радах належала польській шляхті, яка вважала їх основою місцевого самоврядува­н­ня й використовувала як засіб стримува­н­ня українського руху. У селах і містах діяли органи громадського самоврядува­н­ня — громадські ради, що формувалися шляхом виборів, та їх виконавчі органи, що складалися з голови (війта, бургомістра) і принаймні двох радних. Над органами громадської влади здійснювався по­двійний контроль з боку повітового самоврядува­н­ня і урядових органів, що від­кривало можливості для маніпулюва­н­ня ними під час виборів. У 1902 році у Галичині налічувалося 6225 адміністративних громад і 5528 панських маєтків, які мали статус окремих адміністративних одиниць. Новочасна українська національна ідентичність у Галичині сформувалася в 19 століт­ті як результат взаємодії різних національно-політичних орієнтацій — проукраїнських, панруських (згодом проросійських), пропольських, проав­стрійських. На­прикінці 18 — у першій половині 19 столі­т­тя чимало пред­ставників української інтелігенції були учасниками польського національного руху й ідентифікували себе з польською державницькою традицією. До 1848 року єдиною світською ін­ституцією галицьких українців був Ставропігійський ін­ститут. У середині 19 столі­т­тя в українському національному русі Галичини пере­важали так звані старорусини. Їх національна сві­домість не була тотожною сучасній українській національній сві­домості, оскільки вони вважали себе русинами (насамперед неполяками), а також частиною руського народу, однак не зовсім чітко уявляли його гео­графічні межі на Сході. Ці діячі започаткували ряд національно-культурних ін­ституцій, що ві­діграли важливу роль у процесі національного самоусві­домле­н­ня, зокрема товариство «Галицько-руська матиця» (1848) й ін­ститут «Народний дім» (1849) у Львові. У другій половині 19 столі­т­тя сформувалася русофільська течія, яка контролювала на­звані ін­ституції, а також політичне товариство «Руська рада» (1870) і культурно-освітнє Товариство імені Михайла Качковського (1874). Носіями української орієнтації були народовці, які у 1868 році створили культурно-освітнє товариство «Просвіта», 1873 — Товариство імені Шевченка (від 1892 — НТШ), 1885 — політичне товариство «Народна рада». Результатом роз­витку народовецької течії стало створе­н­ня Русько-української радикальної партії (1890), Української національно-демократичної партії (1899), Української соціал-демократичної партії (1899), які ви­значили своєю метою здобу­т­тя само­стійної соборної української держави. Український національний рух у Галичині роз­вивався в тісній взаємодії з польським. У міру його посиле­н­ня, що від­бувалося завдяки кон­ституційно-парламентському устрою, між­національні від­носини у Галичині загострювалися. Однак поряд із конфронтацією українці та поляки намагалися поро­зумітися, що здебільшого зводилось до на­да­н­ня галицьким українцям по­ступок у сфері роз­витку національної культури в обмін на їх від­мову від домагань здійснити політико-адміністративний поділ Галичини на українські і польські провінції. Ці спроби були вагомим чин­ником роз­витку українського і польського національних рухів, сприяли чіткішому усві­домлен­ню національних інтересів. Після за­провадже­н­ня на виборах до ав­стрійського парламенту загального голосува­н­ня, українсько-польське проти­стоя­н­ня набуло характеру боротьби за чіткий вибір національної ідентичності всіма мешканцями Східної Галичини. Найвищим проявом цього проти­стоя­н­ня стало вбивство у 1908 році галицького намісника Анджея Потоцького українським студентом Миколою Січинським, який свій вчинок пояснював необхідністю від­плати полякам за поруше­н­ня виборчого закону й жертви з української сторони на виборах до Галицького сейму 1908 року. Під час Першої світової війни територія Галичини стала ареною військових дій між австро-німецькими та російськими військами. У Львові в серпні 1914 року створена Головна українська рада (ГУР) — пред­ставництво українських політичних партій і груп на чолі з Костянтином Левицьким, яка у травні 1915 року реорганізувалася у Загальну українську раду (ЗУР). З галицьких українців був сформований Легіон Українських Січових Стрільців як окрема одиниця ав­стрійської армії і ядро майбутнього українського війська. Політичні емі­гранти з Над­дні­прянщини на чолі з Дмитром Донцовим у серпні 1914 року заснували у Львові Союз визволе­н­ня України — політичну організацію, що пред­ставляла національні та економічні інтереси українців під­російської України і мала пред­ставництво у ГУР і ЗУР. Як пред­ставник всього українського народу, головною метою своєї діяльності ЗУР декларувала від­родже­н­ня Української Держави на Над­дні­прянщині та проголоше­н­ня національно-територіальної автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Від вересня 1914 року до червня 1915 року Галичина пере­бувала під російською окупацією. Спираючись на галицьких москвофілів, російська влада заборонила всі українські установи, провела арешти серед української інтелігенції, зокрема митрополита Андрея Шептицького було вивезено до монастирської тюрми у місті Суздаль (Росія), де він пере­бував до Лютневої революції 1917 року. Від­воювавши Галичину, австро-угорська військова влада, у свою чергу, провела масові арешти пі­до­зрюваних у русофільстві та нелояльності до монархії Габсбургів. Поразка у Першій світовій війні та повʼязаний з нею роз­пад Австро-Угорської монархії актуалізували державотворчі плани галицьких українців. 18–19 жовтня 1918 року Українська парламентська ре­презентація провела у Львові зʼїзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини — Українську кон­ституанту (Установчі збори), яка проголосила себе Українською національною радою з повноваже­н­нями парламенту (голова — Євген Петрушевич). У листопаді 1918 року на землях Галичини й Буковини створена Західно-Українська Народна Республіка, яка в січні 1919 року обʼ­єд­налась з Українською Народною Республікою. У липні 1919 року в результаті українсько-польської війни, що тривала з часу проголоше­н­ня Західно-Української Народної Республіки, територія Галичини була окупована польськими військами. 25 червня 1919 року Верховна рада Паризької мирної конференції пере­дала Східну Галичину під тимчасове управлі­н­ня Польщі за умови на­да­н­ня їй автономії та проведе­н­ня плебісциту. Офіційне ріше­н­ня про при­єд­на­н­ня Галичини до Польщі прийняте Радою послів Антанти 14 березня 1923 року. Польський уряд взяв на себе зобовʼяза­н­ня надати Галичині спеціальне само­управлі­н­ня, яке не виконав. У 1921 році територія Галичини була поділена на три воєводства — Львівське, Тернопільське, Станіславське (нині Івано-Франківська область), причому до першого включено ряд повітів етнічних польських земель. Усупереч історичній традиції на по­значе­н­ня Східної Галичини була за­проваджена назва «Східна Малопольща». Згідно з пере­писом 1931 року, тут проживало 5,4 міль­йона осіб, з них греко-католиків — 3,2 міль­йона, римо-католиків — 1,6 міль­йона, євреїв — 0,5 міль­йона осіб. Міські жителі становили: у Львівському воєводстві — 24,8 від­сотка, Станіславському — 19,9 від­сотка, Тернопільському — 16,9 від­сотка населе­н­ня. Економіка краю пере­бувала у стані за­стою, по­глибленого офіційною політикою під­тримки промисловості й сільського господарства лише в етнічних польських регіонах. Промисловість Галичини від­значалася низьким рівнем механізації виробництва та однобокою структурою (пере­важала лісова галузь). Політика польської влади у краї була спрямована на максимальне обмеже­н­ня української громадської, культурної і господарської діяльності. Галичина належала до аграрно пере­населених регіонів із високою густотою сільського населе­н­ня, особливо у Пере­дкарпат­ті. Не­зважаючи на це, польський уряд проводив інтенсивну колонізаційну політику, сприяючи поселен­ню тут військових осадників і цивільних польських колоністів. Тоді ж посилилась еміграція, оскільки польський уряд, намагаючись при­скорити пере­селе­н­ня українців і євреїв за океан, роз­робив у 1930-х роках низку таємних еміграційних планів. Полонізаційний тиск на українське населе­н­ня був особливо помітним у галузі освіти. За­знала докорін­них змін і національна структура населе­н­ня. У результаті радянсько-польських депортаційних акцій 1944–1946 років з під­радянської території України були виселені поляки; а з тієї частини західно-українських земель, що ві­ді­йшла до Польщі, українців депортовано в Українську Радянську Соціалістичну Республіку, пере­важно до її західних областей, зокрема на Волинь. У свою чергу, польський комуністичний уряд реалізував у 1947 році план примусового пере­селе­н­ня українців з прикордон­них ра­йонів (Надся­н­ня, Лемківщина) і роз­пороше­н­ня їх по всій території Польщі (Акція «Вісла»). Натомість здійснювалось кероване пере­селе­н­ня росіян і українців із Східної України, повʼязане з формува­н­ням нової адміністративно-політичної системи й промисловим будівництвом. Головними місцями роз­селе­н­ня стали обласні центри і міста. Пере­вага в адміністраціях російськомовних керівників була одним із факторів, що сприяв русифікації. У місцях компактного прожива­н­ня, зокрема у великих містах, росіяни активно під­тримували радянські традиції, обʼєктивно знаходячи у них форму захисту своєї (від­мін­ної від української) етнокультурної сутності.

Корін­ні галичани неодно­значно спри­ймали соціалістичні пере­творе­н­ня, що здійснювались паралельно з процесом повоєн­ної від­будови. На території Галичини Українська пов­станська армія та українське національне збройне під­пі­л­ля до середини 1950-х років чинили опір сталінському режиму. У на­ступні десятилі­т­тя вона стала центром опозиції, зокрема правозахисної діяльності, яка на межі 1980–1990-х років пере­росла у широкий український національний рух.

Велике моральне й політичне значе­н­ня мав організований 21 січня 1990 року з нагоди річниці само­стійності й соборності України «людський ланцюг», що повʼязував Київ зі Львовом та Івано-Франківськом. Одно­значну пере­вагу в Галичині державницьких на­строїв засвідчили результати ініці­йованого керівництвом СРСР референдуму 17 березня 1991 року. У середньому по Україні 70,5% громадян, які взяли участь у голосуван­ні, висловилися за збереже­н­ня СРСР як оновленої федерації рівноправних суверен­них республік, тоді як у Галичині цей показник виявився значно нижчим: у Львівській області — 16,4%, Івано-Франківській — 18,2%, Тернопільській — 19,3%. Натомість на референдумі 1 грудня 1991 року за під­твердже­н­ня Акта проголоше­н­ня незалежності України у Львівській області проголосувало 97,5% громадян, Івано-Франківській — 98,4%, Тернопільській — 98,7%. Ці результати пере­вищили середній показник по Україні — 90,3%.

Нині Галичина належить до на­йоднорідніших у національному від­ношен­ні регіонів України. 2001 року питома вага українців у Львівській області становила 94,8%, росіян — 3,6%, поляків — 0,7%; в Івано-Франківській області — від­повід­но 97,5%, 1,8% і 0,1%; у Тернопільській області — 97,8%, 1,2% і 0,3%. У Галичині пере­важає сільський тип роз­селе­н­ня. Питома вага сільських жителів у Львівській області становить 40,7%, Івано-Франківській — 57,9%, Тернопільській — 57,5%.

Територія сучасної Галичини роз­поділена між двома економічними ра­йонами: Карпатським (Львівською, Івано-Франківською, Закарпатською, Чернівецькою областями) і Подільським (Тернопільською, Хмельницькою, Він­ницькою областями). Карпатський економічний район знаходиться у лісовій і лісо­степовій природній зоні. Тут зосереджена пере­важна більшість українських запасів харчових і калійних солей, озокериту. Подільський економічний район майже повністю роз­ташований у лісо­степовій природній зоні, що зумовило однотипність його природних умов і ресурсів. Більше половини земельних ресурсів складають чорноземи. Найважливіші зав­да­н­ня подальшого роз­витку продуктивних сил Галичини — забезпече­н­ня соціально-економічної і екологічної збалансованості, створе­н­ня сучасного рекреаційно-туристичного господарства.

Після проголоше­н­ня державної незалежності України галицьке су­спільство пере­живає суперечливий процес пошуку свого місця у загальноукраїнському політичному, економічному і культурному просторі. Під час виборів до Верховної Ради України та Президента України галицький електорат послідовно та майже одно­стайно від­дає свої голоси за політичні сили національно-демократичної орієнтації.