Галичина

Визначення і загальна характеристика

ГАЛИЧИНА́ — історико-гео­графічний край на Пів­ніч від Карпат у басейні річок Дністер (верх­ня і середня течії), Західний Буг (верх­ня течія), Сян (верх­ня течія). За сучас. адм. поділом охоплює тер. Львів., Івано-Фр., Терноп. (окрім пн. частини, яка належить до Волині) областей України, а також сх. повіти Під­карпат. воєводства Польщі. Її площа у межах України становить 49,5 тис. км², насел. — понад 5 млн осіб. Знаходиться у лісовій і лісо­степовій (включаючи перед­гірʼя і гори) природно-геогр. зонах.

Назва краю походить від назви столиці Галицько-Волин. князівства — м. Галич, що в межах сучас. с. Крилос Галиц. р-ну Івано-Фр. обл. До серед. 12 ст. інформація про Г. обмежена кількома уривковими літопис. пові­домле­н­нями, зокрема про племена бужан, тиверців і карпат. хорватів, які проживали тут. У середні віки її тер. була обʼєктом гострого суперництва між Київ. Руссю, Польщею, Угорщиною і Литвою, внаслідок чого у 1199 Г. уві­йшла до складу Галицько-Волин. князівства, а у 1387 — до Польс. королівства, спершу як Королівство Русі, де зберігався давньорус. устрій, згодом — як Руське (1434) і Белзьке (1462) воєводства. Входже­н­ня галиц. земель до Польс. королівства (від 1569 — Речі Посполитої) при­звело до по­ступового обмеже­н­ня політ. прав укр. насел. і полонізації його провід. верств. Українська (за тогочас. термінологією — руська) етнічна сві­домість у Г. зберігалася серед галиц. селянства, частково міщанства і дрібної шляхти. Організац. осередками укр. нац.-культур. життя стали братства. Важливу роль у формуван­ні нац. ідентичності галиц. українців ві­діграла місц. правосл. Церква, з ініціативи якої 1596 було укладено Берестей. церк. унію, хоча уніат. Церква утвердилася в Г. тільки на межі 17–18 ст. Українці Г. взяли участь у Нац.-визв. війні під проводом Б. Хмельницького, однак широкого роз­маху пов­стан. рух тут не набув.

Унаслідок 1-го (1772) поділу Польщі Г. уві­йшла до складу Австр. монархії і разом з частиною польс. земель була виділена в окрему провінцію з центром у Львові. Після деяких територ. змін у серед. 19 ст. ця провінція отримала назву «Королівство Галичини і Володимирії (Лодомерії) з Великим князівством Краківським, князівствами Освенцімським і Заторським» (етнічну укр. частину провінції називали Сх. Г.). Політ.-правовим аргументом при­єд­на­н­ня стала приналежність цієї тер. у період Галицько-Волин. князівства до Угорщини. У складі Австр. (від 1867 — Австро-Угор.) імперії Г. залишалась аж до її роз­паду в 1918. За тер. (78,5 тис. км²) вона була найбільшою австр. провінцією. 1910 тут проживало 8,0 млн осіб, з них 5,2 — у Сх. Г. У 1900 частка поляків у під­австр. Г. становила 45,8 %, українців — 42,4 %, євреїв — 11,0 % (дані по­дано за віро­сповіда­н­ням, від­повід­но — римо-католики, греко-католики, юдеї), при цьому в містах українці за чисельністю помітно по­ступалися полякам і євреям. За етніч. ознакою провінція умовно поділялась на Зх., зі знач. чисел. пере­вагою польс. насел., і Сх., де українці становили 63,4 %, поляки — 22,7 %, євреї — 12,9 %. Кордоном укр.-польс. роз­межува­н­ня була р. Сян. За соц. приналежністю основу укр. насел. Г. становило селянство, громад. самосві­домість якого після скасува­н­ня особистої залежності (1780-і рр.) й панщини (1848) швидко зро­стала. Однак найбільш нац. сві­домою верствою укр. насел. Г. до поч. 20 ст. залишалось греко-катол. духовенство. Поляки у Сх. Г. були пред­ставлені пере­важно великими та середніми земле­власниками. Їх соц. конфлікт з укр. селянством став одним із чин­ників польс.-укр. проти­стоя­н­ня. Польс. аристократія, яка походила в основному з полонізов. укр. шляхет. родин, вважала Сх. Г. «своїм» краєм і претендувала на роль його провід. верстви.

Економіка Г., як і ін. провінцій Австро-Угорщини, роз­вивалася в умовах від­нос. госп. само­стійності: щороку органи кра­йового самоврядува­н­ня формували місц. бюджет і мали право само­стійно роз­поряджатися певними коштами, осн. джерелом надходже­н­ня яких було додатк. оподаткува­н­ня. У 1900 77 % насел. Г. працювало у с. госп-ві (українців — 94 %, поляків — 74 %, євреїв — 26 %). Селян. господарства у краї роз­вивались в умовах го­строї не­стачі землі, що зумовило на межі 19–20 ст. масову с.-г. еміграцію до Зх. Європи й Америки. Для їх під­тримки у 2-й пол. 19 ст. почали створюватись фінансово-кредитні й кооп. установи, серед них укр. — обʼ­єд­на­н­ня спожив. кооперації «Народна торгівля» (1883), кооп. банк «Дністер» (1895). Екон. потенціал Г. значно по­ступався пром. роз­винутим центр. регіонам Австро-Угорщини. На поч. 20 ст. у промисловості працювало бл. 9-ти % насел. провінції (українців — 1,5 %, поляків — 9 %, євреїв — 26,5 %), з них на великих під­приємствах — лише 10 %. Провід­ні позиції за­ймали виробництво готового одягу, продуктів харчува­н­ня, сфера обслуговува­н­ня, деревооб­робна галузь.

Політ.-правове поле і звʼязки з ін. народами Габсбур. монархії орієнтували галиц. су­спільство до зх. і центр.-європ. моделей політ. роз­витку. Кон­ституц. пере­творе­н­ня в Австро-Угорщині, започатк. революцією 1848–49, були остаточно утверджені у 1860-х рр. Новий держ. устрій по­єд­нував станові пере­житки середньовіч­чя з новочас. ліберал.-демократ. принципами, зокрема засади нац. рівноправності з обмеже­н­ням на практиці нац. прав політично слабших народів на користь сильніших — німців, поляків, угорців. Під час кон­ституц. і децентралізатор. пере­творень 1860-х рр. укр. нац. рух у Г. не зміг належно протидіяти польс., оскільки чисел. пере­вага насел. не гарантувала нац.-політ. рівноправності. Слабкість укр. нац. руху, від­сутність в укр. су­спільстві заможних верств, пере­рваність істор.-правової традиції при­звели до того, що польс. діячі Г. закріпили за собою статус політ. союзників австр. уряду й зосередили у своїх руках ключові ланки влади у провінції. Вищим органом австр. держ. влади у Г. 1849– 1918 було Галицьке намісництво, компетенція якого ви­значалась повноваже­н­нями австр. мін-в внутр. справ, віро­сповідань і освіти, с. господарства, частково фінансів і торгівлі. Галиц. намісник, якого обирав імператор, як правило, з пред­ставників польс. консе­рватив. аристократії, був його особистим пред­ставником у провінції. Він при­значав нижчих чиновників, пропонував кандидатури на вищі адм. посади, на­глядав над управлін. ін­ституціями, виконував спец. доруче­н­ня. На поч. 20 ст. галиц. намісниками були: Л. Пінінський (1898– 1903), А. Потоцький (1903–08), М. Бобжинський (1908–13), В. Коритовський (1913–15).

Важливою школою легал. політ. боротьби стала для галиц. українців участь у діяльності парламент. установ. 1861–1914 у Г. діяв регіон. пред­ставницько-законодав. орган — Галицький кра­йовий сейм. Від 1900 він складався зі 161 депутата, яких обирали по 4-х групах (куріях): великих земле­власників (44 депутати), міст (29), торгово-пром. палат (3), містечок і сіл (74); 11 депутатів входили до сейму на під­ставі за­йманих посад (вищі церк. ієрархи, ректори ВНЗів). Право голосу обмежувалось податк. цензом і належало бл. 10-ти % насел. провінції. Вибор. закон забезпечував галиц. полякам більшість у сеймі, оскільки українці могли здобути лише третину мандатів. На практиці через поруше­н­ня закон­ності на виборах і слабкість укр. нац. руху кількість укр. пред­ставників у сеймі здебільшого становила 15–20 осіб. Законодавча компетенція сейму була обмеженою, однак від­кривала певні можливості для роз­витку нац. культури, упорядкува­н­ня соц.-екон. від­носин і місц. само­управлі­н­ня, узгодже­н­ня інтересів різних сусп. груп. На поч. 20 ст. лідерами укр. сеймового пред­ставництва були: Є. Олесницький, К. Левицький, Є. Петрушевич, В. Дудикевич, М. Король. У цей час першочерг. політ. зав­да­н­ням укр. руху в Г. стала боротьба за збільше­н­ня пред­ставництва депутатів-українців у Галиц. сеймі. Вона завершилась укладе­н­ням у 1913 польс.-укр. угоди, згідно з якою українцям було гарантовано 27 % депутат. мандатів. Виборча реформа продемонструвала силу укр. руху і довела можливість досягне­н­ня між­нац. ком­промісу.

Депутати від Г. діяли також в австр. парламенті (Державній Раді) у Відні. Виборче право до нього декілька разів за­знавало сут­тєвих змін, які роз­ширювали коло учасників вибор. процесу, зокрема від 1896 кількість депутатів Держ. Ради становила 425 осіб, з них 78 пред­ставляли Г. У 1907 проведено виборчу реформу на під­ставі заг., прямого, рівного й таємного голосува­н­ня, однак виборчі округи при цьому сконстру­йовано так, щоб зберегти спів­від­ноше­н­ня нац. сил. З 516-ти депутатів Держ. Ради Г. пред­ставляли 106 (з них 27 — українці). Польс. пред­ставництво (Польс. коло) було однією з найсильніших парламент. фракцій, яка сут­тєво впливала на політику уряду, натомість укр. депутати до вибор. реформи 1907 не ві­ді­гравали у Держ. Раді поміт. ролі. Укр. пита­н­ня порушувалося в ній епізодично, пере­важно у звʼязку з ви­ступами укр. депутатів із протестами проти поруше­н­ня закону про вибори у Г. Лідерами укр. парламент. пред­ставництва на поч. 20 ст. були: О. Барвінський, Ю. Романчук, К. Левицький, Д. Марков.

Досвід роботи в органах самоврядува­н­ня галиц. українці набували й на місц. (повіт. й громад.) рівнях. Після кількараз. змін 1867 закріпився поділ провінції на 74 повіти (з них 48 — у Сх. Г.) і 2 міста (Львів і Краків), що управлялися за влас. статутами. Адм. повіти у Г. одночасно були виборчими округами. У них діяли повітові ради — виборні органи з 26-ти чл., до компетенції яких належали госп. справи повіту. Пере­вага у повіт. радах належала польс. шляхті, яка вважала їх основою місц. самоврядува­н­ня й використовувала як засіб стримува­н­ня укр. руху. У селах і містах діяли органи громад. самоврядува­н­ня — громад. ради, що формувалися шляхом виборів, та їх виконавчі органи, що складалися з голови (війта, бургомістра) і принаймні 2-х радних. Над органами громад. влади здійснювався по­двій. контроль з боку повіт. самовряд. і урядових органів, що від­кривало можливості для маніпулюва­н­ня ними під час виборів. У 1902 в Г. налічувалося 6225 адм. громад і 5528 панських маєтків, які мали статус окремих адм. одиниць.

Новочасна укр. нац. ідентичність у Г. сформувалася в 19 ст. як результат взаємодії різних нац.-політ. орієнтацій — проукр., панруської (згодом проросійської), пропольс., проавстр. На­прикінці 18 — у 1-й пол. 19 ст. чимало пред­ставників укр. інтелігенції були учасниками польс. нац. руху й ідентифікували себе з польс. державниц. традицією. До 1848 єдиною світською ін­ституцією галиц. українців був Ставропігій. ін­ститут. У серед. 19 ст. в укр. нац. русі Г. пере­важали т. зв. старорусини. Їх нац. сві­домість не була тотожною сучас. укр. нац. сві­домості, оскільки вони вважали себе русинами (насамперед неполяками), а також частиною руського народу, однак не зовсім чітко уявляли його геогр. межі на Сході. Ці діячі започаткували ряд нац.-культур. ін­ституцій, що ві­діграли важливу роль у процесі нац. самоусві­домле­н­ня, зокрема товариство «Галицько-руська матиця» (1848) й ін­ститут «Народний дім» (1849) у Львові. У 2-й пол. 19 ст. сформувалася русофіл. течія, яка контролювала на­звані ін­ституції, а також політ. товариство «Руська рада» (1870) і культ.-осв. Товариство ім. М. Качковського (1874). Носіями укр. орієнтації були народовці, які у 1868 створили культ.-осв. товариство «Просвіта», 1873 — Товариство ім. Шевченка (від 1892 — НТШ), 1885 — політ. товариство «Народна рада». Результатом роз­витку народов. течії стало створе­н­ня Русько-укр. радикал. партії (1890), Укр. нац.-демократ. партії (1899), Укр. соціал-демократ. партії (1899), які ви­значили своєю метою здобу­т­тя само­стій. собор. укр. держави.

Укр. нац. рух у Г. роз­вивався в тісній взаємодії з польським. У міру його посиле­н­ня, що від­бувалося завдяки кон­ституц.-парламент. устрою, між­нац. від­носини у Г. загострювалися. Однак поряд із конфронтацією українці та поляки намагалися поро­зумітися, що здебільшого зводилось до на­да­н­ня галиц. українцям по­ступок у сфері роз­витку нац. культури в обмін на їх від­мову від домагань здійснити політико-адм. поділ Г. на укр. і польс. провінції. Ці спроби були вагомим чин­ником роз­витку укр. і польс. нац. рухів, сприяли чіткішому усві­домлен­ню нац. інтересів. Після за­провадже­н­ня на виборах до австр. парламенту заг. голосува­н­ня, укр.-польс. проти­стоя­н­ня набуло характеру боротьби за чіткий вибір нац. ідентичності всіма мешканцями Сх. Г. Найвищим проявом цього проти­стоя­н­ня стало вбивство у 1908 галиц. намісника А. Потоцького укр. студентом М. Січинським, який свій вчинок пояснював необхідністю від­плати полякам за поруше­н­ня виборчого закону й жертви з укр. боку на виборах до Галиц. сейму 1908.

Під час 1-ї світової війни тер. Г. стала ареною військ. дій між австро-нім. та рос. військами. У Львові в серпні 1914 створена Головна українська рада (ГУР) — пред­ставництво укр. політ. партій і груп на чолі з К. Левицьким, яка у травні 1915 реорганізувалася у Заг. укр. раду (ЗУР). З галиц. українців був сформований Легіон УСС як окрема одиниця австр. армії і ядро майбут. укр. війська. Політ­емі­гранти з Над­дні­прянщини на чолі з Д. Донцовим у серпні 1914 заснували у Львові Союз визволе­н­ня України — політ. організацію, що пред­ставляла нац. та екон. інтереси українців під­рос. України і мала пред­ставництво у ГУР і ЗУР. Як пред­ставник усього українського народу гол. метою своєї діяльності ЗУР декларувала від­родже­н­ня Української Держави на Над­дні­прянщині та проголоше­н­ня нац.-територ. автономії укр. земель у складі Австро-Угорщини. Від вересня 1914 до червня 1915 Г. пере­бувала під рос. окупацією. Спираючись на галиц. москвофілів, рос. влада заборонила всі укр. установи, провела арешти серед укр. інтелігенції, зокрема митрополита Андрея Шептицького було вивезено до монастир. тюрми у м. Суздаль (Росія), де він пере­бував до Лютн. революції 1917. Від­воювавши Г., австро-угор. військ. влада, у свою чергу, провела масові арешти запідозрених у русофільстві та нелояльності до монархії Габсбурґів.

Поразка у 1-й світ. війні та повʼязаний з нею роз­пад Австро-Угор. монархії актуалізували державотворчі плани галиц. українців. 18–19 жовтня 1918 Укр. парламент. ре­презентація провела у Львові зʼїзд політ. і громад. діячів укр. земель Австро-Угорщини — Укр. кон­ституанту (Установчі збори), яка проголосила себе Укр. нац. радою з повноваже­н­нями парламенту (голова — Є. Петрушевич). У листопаді 1918 на землях Г. й Буковини створена ЗУНР, яка в січні 1919 обʼ­єд­налась з УНР. У липні 1919 в результаті укр.-польс. війни, що тривала з часу проголоше­н­ня ЗУНР, тер. Г. була окупована польс. військами. 25 червня 1919 Верховна рада Париз. мирної конф. пере­дала Сх. Г. під тимчас. упр. Польщі за умови на­да­н­ня їй автономії та проведе­н­ня плебісциту. Офіц. ріше­н­ня про при­єд­на­н­ня Г. до Польщі прийняте Радою послів Антанти 14 березня 1923. Польс. уряд взяв на себе зобовʼяза­н­ня надати Г. спец. само­управлі­н­ня, яке не виконав.

У 1921 тер. Г. поділено на 3 воєводства — Львів., Терноп., Станіслав. (нині Івано-Фр. обл.), причому до першого включено ряд повітів етніч. польс. земель. Усупереч істор. традиції на по­значе­н­ня Сх. Г. була за­проваджена назва «Сх. Малопольща». Згідно з пере­писом 1931, тут проживало 5,4 млн осіб, з них греко-католиків — 3,2, римо-католиків — 1,6, юдеїв — 0,5 млн осіб. Міські жителі становили: у Львів. воєводстві — 24,8 %, Станіслав. — 19,9 %, Терноп. — 16,9 % населе­н­ня. Економіка краю пере­бувала у стані за­стою, по­глибленого офіц. політикою під­тримки промисловості й с. господарства лише в етніч. польс. р-нах. Пром-сть Г. від­значалася низьким рівнем механізації виробництва та однобокою структурою (пере­важала лісова галузь). Політика польс. влади у краї була спрямована на макс. обмеже­н­ня укр. громад., культур. і госп. життя. Г. належала до аграрно пере­насел. р-нів із високою густотою сільс. насел., особливо у Пере­дкарпат­ті. Не­зважаючи на це, польс. уряд проводив інтенсивну колонізац. політику, сприяючи поселен­ню тут військ. осадників і цивіл. польс. колоністів. Тоді ж посилилась еміграція, оскільки польс. урядовці, намагаючись при­скорити пере­селе­н­ня українців і євреїв за океан, роз­робили у 1930-х рр. низку таєм. еміграц. планів. Полонізац. тиск на укр. насел. був особливо помітним у галузі освіти.

Поразка ЗУНР і захопле­н­ня Г. Польщею зумовили глибоку кризу укр. су­спільно-політ. руху, яка проявлялась у над­звичай. строкатості політ. угруповань та різному ро­зумін­ні укр. су­спільством зав­дань нац. руху за нових умов. Укр. нац.-демократ. обʼ­єд­на­н­ня та УГКЦ, не­зважаючи на значний авторитет у су­спільстві, по­ступалися політ. впливами крайнім націоналіст. і прорад. (прокомуніст.) угрупова­н­ням. Знач. пошире­н­ня набула діяльність ОУН, впливи якої зро­стали із загостре­н­ням укр.-польс. від­носин. Від 1930 режим Ю. Пілсудського пере­йшов у від­критий на­ступ проти опозиції. Кульмінацією ре­пресій проти укр. нац. руху стала пацифікація. Укладена в 1935 угода про «нормалізацію» укр.-польс. від­носин тільки на деякий час стабілізувала ситуацію. В умовах остаточ. утвердже­н­ня авторитар. режиму в Польщі, загостре­н­ня між­нар. від­носин, пошире­н­ня радикал. на­строїв в укр. су­спільстві, спроби помірков. політиків пере­вести польс.-укр. конфлікт у русло кон­структив. спів­праці не мали успіху.

Після поч. 2-ї світової війни нім. армія ді­йшла до околиць Львова. 17 вересня 1939 згідно із пактом Молотова–Ріб­бентропа на тер. Г. вступила рад. армія, яка зайняла землі від Збруча до Сяну. Прихід червоноармійців під­тримали насамперед незаможні мешканці Г., для агітації яких рад. пропаганда вміло використовувала привабливість гасел нац. визволе­н­ня і соц. справедливості. Нар. збори Зх. України, що від­булися у Львові 26–28 жовтня 1939, проголосили встановле­н­ня на цій тер. рад. влади і ухвалили декларацію про прийня­т­тя краю до складу СРСР. 1 листопада 1939 на сесії ВР СРСР було прийнято закон про включе­н­ня Зх. України до складу СРСР із воз­зʼ­єд­на­н­ням її з УРСР. На тер. Г. створ. Львів., Станіслав. (від 1962 — Івано-Фр.), Терноп. та Дрогоб. (1959 обʼ­єд­нана з Львів.) області. Хоча рад. влада не збиралася задовольняти нац. права українців, при­єд­на­н­ня зх.-укр. земель до УРСР обʼєктивно стало вагомим кроком до консолідації укр. нації.

Після заверше­н­ня юрид. оформле­н­ня нового політ. статусу краю, в Г. роз­почалося форсоване за­провадже­н­ня порядків, що існували у СРСР — радянізація. Насамперед уніфіковувалося су­спільно-політ. життя (від­повід­но до рад. зразка) і встановлювалася однопартійна політ. система з монополією комуніст. партії на держ. владу та особл. функціями карал. органів. Усі важливі посади нової парт.-держ. адміністрації за­ймали працівники, які прибули зі сх. областей УРСР, а також РФ. Керівні кадри на місцях при­значувано пере­важно з осіб пролетар. походже­н­ня, які не мали спец. освіти або тривалий час були без­робітними. Одним із перших заходів рад. влади стала ліквідація всіх укр. культ.-осв., спорт., кооп., наук. організацій, зокрема НТШ у Львові. Проведена рад. владою націоналізація пром. під­приємств і колективізація с. господарства виявили хронічні хвороби соціаліст. економіки: низьку ефективність більшості держ. під­приємств, не­збалансованість попиту і пропозиції, незадовільну якість продукції. У процесі інтеграції зх.-укр. земель рад. режим проводив широкомас­штабні ре­пресивні акції. На­ймасовішим видом ре­пресій стали депортації у Сибір, пн. р-ни європ. частини РФ, Казах­стан. Усього із зх. областей 1940–41 вивезено бл. 10-ти % насел. За два неповних роки рад. влада остаточно дис­кредитувала себе.

У червні 1941 Г. була окупована нім. військами, а 1 серпня 1941 уві­йшла до складу Генеральної губернії з центром у Кракові як дистрикт. Значна частина насел. Г. зу­стріла німців прихильно — як визволителів від рад. терору. Перед від­ступом, в остан­ні дні червня 1941, рад. влада знищила тисячі політвʼязнів, зокрема у Львові. Після вступу до міста нім. армії і від­кри­т­тя тюрем було зна­йдено тіла від 3-х до 4-х тис. вʼязнів (за деякими джерелами — бл. 10-ти тис.). 30 червня 1941 у Львові на зборах укр. громад., культур. і політ. діячів з ініціативи ОУН(б) проголошено від­новле­н­ня Української Держави, яку очолив Я. Стецько. Хоча в плани керівників нацист. Німеч­чини не входило від­новле­н­ня укр. державності (ініціатори акта 30 червня 1941 Я. Стецько, С. Бандера, Л. Ребет та ін. були заарешт.), геогр. роз­ташува­н­ня Г., пере­бува­н­ня краю в минулому у складі Австро-Угорщини, сформоване 1939–41 негативне ставле­н­ня насел. до рад. влади зумовили дещо ліберальніший окупац. режим, ніж на ін. укр. землях. У Кракові від 1940 легал. діяв Український центральний комітет на чолі з В. Кубі­йовичем, який координував діяльність укр. громад.-культур. організацій у Ген. губернії. Для об­стоюва­н­ня інтересів укр. насел. перед нім. владою у вересні 1941 у Львові створений Український кра­йовий комітет на чолі з К. Паньківським, який у березні 1942 обʼ­єд­нався з Укр. центр. комітетом. З галичан була сформована дивізія «Галичина».

Улітку 1944 у Г. від­новлено рад. владу. Зміни в екон. і соц. житті насел. Г. після 2-ї світової війни мали суперечливий характер. Від­булася певна модернізація екон. потенціалу регіону, здійснено рекон­струкцію старих і споруджено багато нових пром. під­приємств. Рад. влада зробила загальнодо­ступним здобу­т­тя освіти. Укр. мова стала домінуючою в навч. закладах. Разом з тим, радянізація Г., як і всієї Зх. України, су­проводжувалася масовими ре­пресіями проти місц. насел., виселе­н­ням його у глибин­ні р-ни СРСР, русифікацією. Від­бувалося пониже­н­ня соц. статусу інтелігенції. Протягом 1945–46 практично весь єпис­копат УГКЦ за­знав ре­пресій за звинуваче­н­ням у зраді батьківщині, зокрема митрополит Йосиф Сліпий, заарешт. у квітні 1945, 18 р. пере­бував у мордов. і сибір. таборах (у 1963 під тиском світової громадськості висланий за межі СРСР). Сама Церква офіц. ліквідована на Львівському соборі 1946 (ви­йшла з під­пі­л­ля у 1989). Індустріалізація краю здійснювалася адм. методами, без урахува­н­ня істор. традицій регіону, значною мірою за за­старілими технологіями. Рад. система господарюва­н­ня базувалася на екс­тенсив. нерац. викори­стан­ні природ. ресурсів, що завдавало знач. шкоди довкі­л­лю.

За­знала докорін. змін і нац. структура насел. У результаті рад.-польс. депортац. акцій 1944–46 з під­рад. Г. були виселені поляки; а з тієї частини зх.-укр. земель, що ві­ді­йшла до Польщі, українців депортовано в УРСР, пере­важно до її зх. областей, зокрема на Волинь. У свою чергу, польс. комуніст. уряд реалізував у 1947 план примусового пере­селе­н­ня українців з прикордон. р-нів (Надся­н­ня, Лемківщина) і роз­пороше­н­ня їх по всій тер. Польщі (Акція «Вісла»). Натомість здійснювалось кероване пере­селе­н­ня росіян і українців із Сх. України, повʼязане з формува­н­ням нової адм.-політ. системи й пром. будівництвом. Гол. місцями роз­селе­н­ня стали обласні центри і міста. Пере­вага в адміністраціях російськомов. кер. була одним із факторів, що сприяв русифікації. У місцях компакт. прожива­н­ня, зокрема у великих містах, росіяни активно під­тримували рад. традиції, обʼєктивно знаходячи у них форму захисту своєї (від­мін­ної від укр.) етнокультур. сутності.

Корін­ні галичани неодно­значно спри­ймали соціаліст. пере­творе­н­ня, що здійснювались паралельно з процесом повоєн. від­будови. На тер. Г. УПА та укр. нац. збройне під­пі­л­ля до серед. 1950-х рр. чинили опір сталін. режиму. У на­ступні десятилі­т­тя вона стала центром опозиц., зокрема правозахисної діяльності, яка на межі 1980–90-х рр. пере­росла у широкий укр. нац. рух.

Велике морал. й політ. значе­н­ня мав організов. 21 січня 1990 з нагоди річниць само­стійності й соборності України «людський ланцюг», що повʼязував Київ зі Львовом та Івано-Франківськом. Одно­значну пере­вагу в Г. державниц. на­строїв засвідчили результати ініці­йов. керівництвом СРСР референдуму 17 березня 1991. У середньому по Україні 70,5 % громадян, які взяли участь у голосуван­ні, висловилися за збереже­н­ня СРСР як оновленої федерації рівноправ. суверен. респ., тоді як у Г. цей показник виявився значно нижчим: у Львів. обл. — 16,4 %, Івано-Фр. — 18,2 %, Терноп. — 19,3 %. Натомість на референдумі 1 грудня 1991 за під­твердже­н­ня Акта проголоше­н­ня незалежності України у Львів. обл. проголосувало 97,5 % громадян, Івано-Фр. — 98,4 %, Терноп. — 98,7 %. Ці результати пере­вищили середній показник по Україні — 90,3 %.

Нині Г. належить до на­йоднорідніших у нац. від­ношен­ні регіонів України. 2001 питома вага українців у Львів. обл. становила 94,8 %, росіян — 3,6 %, поляків — 0,7 %; в Івано-Фр. обл. — від­повід­но 97,5 %, 1,8 % і 0,1 %; у Терноп. обл. — 97,8 %, 1,2 % і 0,3 %. У Г. пере­важає сільс. тип роз­селе­н­ня. Питома вага сільс. жителів у Львів. обл. становить 40,7 %, Івано-Фр. — 57,9 %, Терноп. — 57,5 %.

Тер. сучас. Г. роз­поділена між двома екон. р-нами: Карпат. (Львів., Івано-Фр., Закарп., Чернів. обл.) і Поділ. (Терноп., Хмельн., Вінн. обл.). Карпат. екон. р-н знаходиться у лісовій і лісо­степ. природ. зонах. Тут зосереджена пере­важна більшість укр. запасів харч. і калій. солей, озокериту. Поділ. екон. р-н майже повністю роз­таш. у лісо­степ. природ. зоні, що зумовило однотипність його природ. умов і ресурсів. Більше половини земел. ресурсів складають чорноземи. Найважливіші зав­да­н­ня подальшого роз­витку продуктив. сил Г. — забезпече­н­ня соц.-екон. і екол. збалансованості, створе­н­ня сучас. рекреац.-туристич. господарства.

Після проголоше­н­ня держ. незалежності України галиц. су­спільство пере­живає суперечливий процес пошуку свого місця у заг.-укр. політ., екон. і культур. просторі. Під час виборів до ВР України та Президента України галиц. електорат послідовно та майже одно­стайно від­дає свої голоси за політ. сили нац.-демократ. орієнтації.

Літ.: F. Bujak. Galicya. T. 1–2. Lwów, 1908–10; W. Najdus. Szkice z historii Galicji. T. 1–2. Warszawa, 1958; Герасименко М. П. Аграрні від­носини в Галичині в період кризи панщин­ного господарства. Л., 1959; Стеблій Ф. І. Боротьба селян Східної Галичини проти фе­одального гніту. К., 1961; Кравець М. М. Селянство Східної Галичини і Пів­нічної Буковини у другій половині ХІХ ст. Л., 1964; Свєжинський П. В. Аграрні від­носини на Західній Україні в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. Л., 1966; Торжество історичної справедливості: Закономірність воз­зʼ­єд­на­н­ня західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі. Л., 1968; J. Kozik. Ukraiński ruch narodowy w Galicji w latach 1830–1848. Kraków, 1973; Його ж. Między reakcją a rewolucją. Studia z dziejów ukraińskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848–1849. Warszawa; Kraków, 1975; Кубі­йович В. Українці в Генеральній Губернії 1939–1941. Історія Українського Центрального Комітету. Чикаґо, 1975; Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. Л., 1983; J.-P. Himka. Socialism in Galicia. The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860–1890). Cambridge, 1983; P. R. Magocsi. Galicia: A Historical Survey and Bibliographic Guide. Toronto, 1983; Ковальчак Г. І. Економічний роз­виток західноукраїнських земель. К., 1988; J. Gruchała. Rząd austriacki i polskie stronnictwa polityczne w Galicji wobec kwestii ukraińskiej (1890–1914). Katowice, 1988; Мазурок О. С. Города западноукраинских земель эпохи империализма (социально-экономический аспект). Л., 1990; Кугутяк М. Галичина: сторінки історії: Нарис су­спільно-політичного руху (ХІХ ст. — 1939 р.). Ів.-Ф., 1993; Балабушевич Т. А. Аграрна історія Галичини другої половини XVIII ст. К., 1993; Гунчак Т. У мундирах ворога. К., 1993; Косик В. Україна і Німеч­чина у Другій світовій війні. Париж; Нью-Йорк; Л., 1993; S. Grodziski. Sejm Krajowy galicyjski 1861–1914. T. 1–2. Warszawa, 1993; За­ставний Ф. Д. Гео­графія України: У 2 кн. Л., 1994; Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20–50-ті роки ХХ ст.). К., 1994; Galicja i jej dziedzictwo. T. 1–15. Rzeszów, 1994–2001; Касьянов Г. Не­згодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. К., 1995; Nationbuilding and the Politics of Nationalism. Essaus of Austrian Galicia. Cambridge, 1995; Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. Л., 1996; Грицак Я. Нарис історії України: формува­н­ня модерної української нації ХІХ– ХХ ст. К., 1996; Німецькі колонії в Галичині. Історія, архітектура, культура. Л., 1996; Cz. Partacz. Od Badeniego do Potockiego. Stosunki polsko-ukraińskie w Galicji w latach 1888–1908. Toruń, 1996; Терлюк І. Росіяни західних областей України. Л., 1997; Кравченко Б. Соціальні зміни і національна сві­домість в Україні XX ст. К., 1997; Макарчук С. А. Українська Республіка галичан. Л., 1997; Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ столі­т­тя. К., 1997; Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. Л., 1998; Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х — початок 1990-х років. К., 1998; Горленко І. О., Тарангул Л. Л. Економічні ра­йони України. К., 1999; Крипʼякевич І. Галицько-Волинське князівство. Л., 1999; Кріль М. Словʼянські народи Ав­стрійської монархії: освітні та наукові взаємини з українцями. 1772– 1867. Л., 1999; Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. Л., 1999; Попик С. Українці в Австрії 1914–1918. Ав­стрійська політика в українському питан­ні періоду Великої війни. К.; Чц., 1999; Z. Fras. Galicja. Wrocław, 1999; J.-P. Himka. Religion and Nationality in Western Ukraine. The Greek Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia, 1867–1900. Montreal; Kingston; London; Ithaca, 1999; Бахтурина А. Ю. Политика Рос­сийской Империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. Москва, 2000; Красівський О. Галичина у першій чверті XX ст.: Про­блеми польсько-українських стосунків. Л., 2000; Патер І. Союз визволе­н­ня України: про­блеми державності і соборності. Л., 2000; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890–1894 рр. Л., 2000; Киричук О. Львівський Ставропігійський ін­ститут у громадському житті Галичини другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Л., 2001; Крушельницька Л. І. Рубали ліс… (Спогади галичанки). Л., 2001; Орлевич І. Ставропігійський ін­ститут у Львові (кінець XVIII — 60-і рр. ХІХ ст.). Л., 2001; Міста і села Галицького ра­йону: історія, памʼятки, особистості. Ів.-Ф., 2001. Кн. 1, 2003. Кн. 2; Цьолнер Е. Історія Австрії / Пер. з нім. Л., 2001; A. V. Wendland. Die Russophilen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Österreich und Rußland (1848–1915). Wien, 2001; За­шкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Л., 2002; Ісаєвич Я. Українське книгови­да­н­ня: Витоки, роз­виток, про­блеми. Л., 2002; Михальський Ю. Польські політичні партії та українське пита­н­ня в Галичині на початку ХХ столі­т­тя (1902–1914). Л., 2002; Монолатій І. Від контактів до спів­праці: соціально-економічне становле­н­ня та культурний роз­виток німців у Галичині (1772–1940). Ів.-Ф.; Коломия, 2002; Русначенко А. М. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках. К., 2002; Чорновол І. Українська фракція Галицького кра­йового сейму 1861–1901 рр. (нарис з історії українського парламентаризму). Л., 2002; Боляновський А. Українські військові формува­н­ня в збройних силах Німеч­чини (1939–45). Л., 2003; Гловацький І. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921– 1939 рр.). Л., 2003; Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини). Л., 2003; Качараба С. Еміграція з Західної України (1919–1939). Л., 2003; Киричук Ю. Український національний рух 40–50-х років ХХ столі­т­тя: ідеологія та практика. Л., 2003; Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни. К., 2003; Грицак Я. Страсті за націоналізмом: Історичні есеї. К., 2004; Наконечний Є. П. «Шоа» у Львові: Спогади. Л., 2004; Галичина: Довід­ково-біогр. вид. Т. 1. К., 2004.

О. Г. Аркуша, М. М. Мудрий

Завантажити статтю