Медична реабілітація

МЕДИ́ЧНА РЕАБІЛІТА́ЦІЯ – сукупність медичних заходів, спрямованих на покращення фізичної активності та когнітивної функції індивідуума, розширення можливостей його участі у повсякденному житті та інтеграцію у звичне середовище. До профес. обов’язків лікаря-реабілітолога належить профілактика, діагностика, лікування та організація реабілітац. процесу для пацієнтів усіх вікових груп із порушеннями функцій організму, які викликані захворюваннями або травмами та обтяжені супут. патологією. Мета М. р. – досягнення у відповід. термін відновлення порушених патологією або травмою функцій організму та працездатності пацієнта, його пристосування до участі у соц. та побут. сферах життя з поперед. або зміненими у зв’язку із хворобою соц. функціями, покращення якості життя. Виділяють 3 фази М. р.: шпитальна (відновлювал. лікування), санаторна (реадаптація), поліклінічна (диспансерне спостереження). Обсяг реабілітації та її організац. структура детерміновані характером контингенту, який підлягає відновлювал. лікуванню. Осіб, що потребують реабілітації, поділяють на пацієнтів, які травмовані, поранені та реконвалесцентні після різних хвороб із тимчасовою втратою або зниженням ступеня працездатності (первин. контингент); хворих на хронічні захворювання або з наслідками травм та поранень зі стійкою втратою працездатності та тимчасовою інвалідизацією, в яких у результаті реабілітац. лікування можлива позитивна динаміка відновлення порушених функцій (вторин. контингент); інвалідів з наслідками захворювань, травм і поранень із різним ступенем стійкої втрати працездатності (контингент, який потребує постій. реабілітації). Для кожної зі вказаних груп залежно від характеру патології (хвороба чи травма), ступеня та обсягу порушень, функціонал. можливостей індивідуума необхідне розроблення спец. реабілітац., зокрема мед. технологій, які направлені на максимально повне відновлення фіз., псих., профес. та соціально повноцін. особи. У Європі становлення М. р. почалося у 19 ст. Поштовхом для активізації цього процесу стала епідемія поліомієліту, що охопила низку країн у 1950-і рр., у результаті якої значна кількість дорослих та дітей потребувала ефектив. реабілітації. В Україні впровадження М. р. у практику охорони здоров’я розпочато в серед. 1940-х рр. зі створення низки реабілітац. шпиталів, санаторіїв та ін. закладів для відновлювал. лікування ветеранів та інвалідів 2-ї світової війни. Наприкінці 1970-х рр. засн. низку установ для реабілітації хворих, які перенесли інфаркт міокарда. Важливим для організації системи М. р. є впровадження і удосконалення трьох осн. принципів: етапність відновлювал. лікування (послідовна реабілітація хворих в умовах стаціонару, потім – санаторію з наступ. диспансер. наглядом у поліклініці); доцільність проведення санаторно-курорт. реабілітації в ранній відновлювал. період безпосередньо після виписки зі стаціонару; широке застосування фіз. методів лікування з метою підвищення ефективності реабілітац. заходів. На основі цих принципів в Україні створ. систему ранньої реабілітації хворих, які перенесли інфаркт міокарда, інсульт, вірус. гепатит, осіб із наслідками опіків та після оператив. втручань на магістрал. судинах, серці, органах травлення, суглобах, переломах довгих цівкуватих кісток, а також доведено знач. терапевт. та екон. ефекти цих заходів. Ефективність цієї методології отримала підтвердження під час проведення реабілітації постраждалих унаслідок аварії на ЧАЕС. М. р. здійснюють у три етапи, але найбільш вивченою та виправданою є санаторно-курортна реабілітація, яка відіграє значну роль у збереженні та зміцненні здоров’я населення. Гол. її перевага – орієнтація на широке застосування лікувал.-реабіліт. потенціалу курорт. місцевостей. Про ефективність системи ранньої санаторно-курорт. реабілітації свідчить те, що 80 % осіб працездат. віку після перенесених захворювань серцево-судин. системи (зокрема інфаркту міокарда) повертаються до повноцін. діяльності, причому на 1–1,5 місяці раніше, утричі зменшується перехід на інвалідність, показники ускладнень і смертності при цій патології знижуються удвічі. Сучасна система відновлювал. лікування та ранньої санаторно-курорт. реабілітації хворих із травмами та захворюваннями опорно-рухового апарату дозволяє знизити рівень інвалідності (понад 90 % осіб повертаються до праці) та скоротити термін лікування у 2–2,5 раза, що суттєво зменшує період непрацездатності пацієнтів. Високу ефективність санаторно-курорт. етапу реабілітації зафіксовано й при ін. нозологіях. Діяльність реабілітац. відділ. направлена не тільки на збереження і розвиток труд. потенціалу країни, а й сприяє формуванню здорової нації шляхом лікування та оздоровлення вагіт. жінок та дітей. Санаторно-курортна система України за роки її існування набула значення нар.-госп. галузі, що володіє природ. тер. курортів, природ. лікувал. ресурсами майже усіх типів, власне санаторно-курорт. закладами різного відомчого підпорядкування та різних форм власності, у яких здійснюють лікування та реабілітацію хворих різних вікових груп із різноманіт. патологією. До того ж ця сфера має знач. наук. потенціал, що забезпечує розроблення та впровадження нових мед. технологій санатор. та відновлювал. лікування. За межами країни відомі досягнення в галузі М. р. дітей, хворих на ДЦП, які проводять на курорті Трускавець під керівництвом В. Козявкіна. Одним із остан. досягнень у цій галузі є обґрунтування можливості та доцільності санаторно-курорт. реабілітації дітей після радикал. лікування онкопатології співробітниками Укр. НДІ мед. реабілітації та курортології (Одеса). В Україні існує наук. школа фізіотерапевтів та курортологів, серед її представників – М. Лобода, М. Богданов, В. Оржешковський, І. Самосюк, Л. Тондій, І. Следзевська, Й. Пшетаковський, В. Кенц, Л. Серебріна, Л. Міхно, А. Лещинський, В. Козявкін, К. Бабов, І. Лемко, В. Єжов, О. Владимиров, В. Сокрут, Т. Золотарьова. Забезпечення хворих санаторно-курорт. допомогою покладено на Фонд соц. страхування з тимчасової втрати працездатності України і здійснюється шляхом закупівлі путівок у санаторно-курортні заклади України різного відомчого підпорядкування (ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», МО, МВС тощо). Дискусій. є питання розмежування лікування та реабілітації, але його вирішення має важливе значення для визначення чітких показань до застосування фіз. лікувал. факторів та адекват. їх призначення. На думку низки вчених, різниця між лікуванням та реабілітацією полягає в тому, що лікувал. заходи направлені на ліквідацію або зменшення проявів гострого періоду розвитку патол. процесу, а реабілітація від самого початку сфокусована на відновлення функцій або мінімізування наслідків осн. патол. процесу. В профілактиці та М. р. різноманіт. захворювань природ. лікувал. ресурсам (пелоїди, глини, озокерит, мінерал. води та ін.) належить значна роль, тобто їх розглядають як адаптогени, які сприяють відновленню порушеної патологією постійності внутр. оточення організму.

Літ.: Терновой К. С., Кравченко А. А., Лещинский А. Ф. Реабилитационная терапия при травмах костно-суставного аппарата. К., 1982; Оржешковский В. В. Клиническая физиотерапия. К., 1984; Серебрина Л. А. Реабилитация больных с патологией органов пищеварения. К., 1989; M. R. Gersh. Electrotherapy in Rehabilitation. Philadelphia, 1992; Вайсфельд Д. Н. Теплолечение // Немедикаментоз. лечение в клинике внутр. болезней. К., 1995; Санаторный этап реабилитации больных ишемической болезнью сердца. К., 1995; Методичні рекомендації з санаторно-курортного лікування. К., 1998; M. H. Сameron. Physical Agents in Rehabilitation. Philadelphia, 1999; Золотарева Т. А. Физические лечебные факторы: основы механизма действия на процессы биотрансформации в печени. К., 2000; Бабов К. Д., Ніколаєва Н. Г. Деякі аспекти ортопедичної реабілітації дітей // Мед. реабілітація, курортологія, фізіотерапія. 2001. № 3; Клячкин Л. М., Щегольков А. М. Медицинская реабилитация больных с заболеваниями внутренних органов. Москва, 2001; Медицинская реабилитация в терапии: руководство для врачей. Д., 2001; Сорокина Е. И., Серебряков С. Н., Гусакова Е. В. Влияние интерференционных токов на вегетативные нарушения у больных с синдромом раздраженного кишечника при комплексном санаторно-курортном лечении // Вопр. курортологии, физиотерапии и лечеб. физ. культуры. 2001. № 1; Пономаренко Г. Н. Физические методы лечения. С.-Петербург, 2002; Улащик В. С., Лукомский И. В. Общая физиотерапия. Минск, 2003; Золотарева Т. А., Павлова Е. С., Ручкина А. С., Алесеенко Н. А. Современные представления о механизме действия пелоидов // Лечеб. грязи (пелоиды) Украины. К., 2006. Ч. 1; Козявкин В. И., Волошин Т. Б., Гордиевич М. С., Качмар О. А. Оценка изменений моторных функций у пациентов с церебральними параличами при применении системы интенсивной нейрофизиологической реабилитации // Вест. неврологии, психиатрии и нейрохирургии. 2012. № 7.

К. Д. Бабов

Рекомендована література

Терновой К. С., Кравченко А. А., Лещинский А. Ф. Реабилитационная терапия при травмах костно-суставного аппарата. К., 1982;
Оржешковский В. В. Клиническая физиотерапия. К., 1984;
Серебрина Л. А. Реабилитация больных с патологией органов пищеварения. К., 1989;
M. R. Gersh. Electrotherapy in Rehabilitation. Philadelphia, 1992;
Вайсфельд Д. Н. Теплолечение // Немедикаментоз. лечение в клинике внутр. болезней. К., 1995;
Санаторный этап реабилитации больных ишемической болезнью сердца. К., 1995;
Методичні рекомендації з санаторно-курортного лікування. К., 1998;
M. H. Сameron. Physical Agents in Rehabilitation. Philadelphia, 1999;
Золотарева Т. А. Физические лечебные факторы: основы механизма действия на процессы биотрансформации в печени. К., 2000;
Бабов К. Д., Ніколаєва Н. Г. Деякі аспекти ортопедичної реабілітації дітей // Мед. реабілітація, курортологія, фізіотерапія. 2001. № 3;
Клячкин Л. М., Щегольков А. М. Медицинская реабилитация больных с заболеваниями внутренних органов. Москва, 2001;
Медицинская реабилитация в терапии: руководство для врачей. Д., 2001;
Сорокина Е. И., Серебряков С. Н., Гусакова Е. В. Влияние интерференционных токов на вегетативные нарушения у больных с синдромом раздраженного кишечника при комплексном санаторно-курортном лечении // Вопр. курортологии, физиотерапии и лечеб. физ. культуры. 2001. № 1;
Пономаренко Г. Н. Физические методы лечения. С.-Петербург, 2002;
Улащик В. С., Лукомский И. В. Общая физиотерапия. Минск, 2003;
Золотарева Т. А., Павлова Е. С., Ручкина А. С., Алесеенко Н. А. Современные представления о механизме действия пелоидов // Лечеб. грязи (пелоиды) Украины. К., 2006. Ч. 1;
Козявкин В. И., Волошин Т. Б., Гордиевич М. С., Качмар О. А. Оценка изменений моторных функций у пациентов с церебральними параличами при применении системы интенсивной нейрофизиологической реабилитации // Вест. неврологии, психиатрии и нейрохирургии. 2012. № 7.